«Лосева помста», повість

Віктор Васильчук

 

Присвячується батькові

 

Незнайомі з першого погляду давали Антонові Стріленку років сорок п‘ять… А йому лишень тридцять три виповнилося. Звичайний собі молодик. Приземкуватий, із розкішною русявою чуприною, яку вже місцями посріблило. Бо ж був, як кажуть, і на коні, і під конем, пройшов вогонь і воду... Але не розгубив серед тих доріг долі доброти і людяності. Про це промовисто свідчать теплі зеленкуваті очі. Правда, бувають вони й хитруватими. А то – пронижуть, мов свердлики. Ось тоді начувайся! У будь-якому разі той погляд запам’ятовувався надовго.                                               

Якось відчув його на собі й Сергійко Семенюк. Жив хлопець по-сусідству. Мав від роду лише вісім літ, але розбишацтва в ньому було, певно, на всі п‘ятнадцять...

 – Геть від рук відбився без батька, – поскаржилася якось його матуся Антонові. – На п‘ять хвилин не можна залишити. Ні до магазину сходити, ні в хаті прибратися, тільки й дивись, щоб чогось не втнув! А буває, днями сидить біля комп‘ютера, чи перед телевізором лежить...

Антон нічого не міг відповісти на те. Та й не знав, що порадити, адже своїх дітей у нього не було.  Крім того, він якось нехарактерно ціпенів, коли говорила Софія. Можливо, через те, що подобалася йому ця, з природньою засмагою, чорноока молодичка з водоспадом русявого волосся на тендітних плечах. Принаймні він не один раз ловив себе на цій думці. 

Пізніше дізнався від людей, що була вона дружиною такого ж, як він, лісника. Підступна браконьєрська куля безжалісно розлучила їх назавжди. А ще подейкували, що Софія після того нещастя майже тиждень з дому не виходила. Потому довго ще відмовчувалася. Заговорила, на диво всім, тільки після приїзду Антона Стріленка, який оселився неподалік, в хаті свого попередника, старого лісника Оксентійовича.

Тож Антон Стріленко, бувалий молодик, пересилюючи ніяковість, заходив іноді до Софійчиної хати як сусід. То – за  сіллю, то – за праскою чи  сірниками. Робив це навіть тоді, коли ті сірники лежали безпосередньо під рукою...

Софія, яка все більше про себе розповідала, не втрималася одного разу й запитала:

– А чому дружину не привозиш сюди?

Антон на те лише буркнув:

– Одинокий я...

Жінка не стала далі розпитувати. Перевела розмову на інше. Проте після того вона прагнула ще більше про себе розказати. Певно, сподівалася, сусід і сам вибере час для сповіді. Та Стріленко залишався не дуже говірким.

Одного разу Софія навіть трохи розсердилася на нього:

– Тобі, Антоне, мабуть, немає про що говорити зі мною, чи образився на щось... Я тобі зла не бажаю. А ще в мене є прохання до тебе: бери хоч іноді до лісу з собою мого Сергійка...  Усі нерви звела нанівець з ним...

На Софійчине прохання Стріленко теж скупо відповів:

– Не сердься, я завжди готовий... але твій син, – зашарівся на мить Антон, – не любить чомусь мене...

– Та ні, це не так! – сором‘язливо заперечила жінка.   

– Так, так...  Сам сказав, – наполіг Антон.

Він  мимоволі згадав зовсім недавній випадок. Сергій різонув прямісінько в очі Стріленку таке...  Але не слова тоді вразили лісника.

 

***

 ...Трапилося це надвечір. Повертаючись із чергового обходу, Антон раптом примітив у кущах, неподалік від хати, заклопотаного Сергія. Він щось ретельно майстрував. Зазирнувши через спину хлопця, закляк, побачивши, що той збирався затягнути на шиї кота петлю.

– За що така сувора кара? – запитав Антон сердито у хлопця.

Сергій рвучко обернувся і намірився дременути  геть. Та дужі руки лісника ніби обценьками стисли його плече.

–  Заслужив! – відрізав хлопець.

– Хто, кіт?.. – вп’ялися зеленкуваті свердлики в бешкетника.

 – Ні, Ярмольченко, – наїжачився Сергій. – А це ж – його кіт... 

 – А кіт при чому тут?.. Згоден, Ярмольченко – людина капосна, але ж навіщо бідну тварину нищити?

Сергій понуро опустив голову.

– Значить так, спочатку відпусти нещасного кота, а потім про Ярмольченка поговоримо.

Тут хлопця ніби хтось за язик смикнув:

– А ви все добрячка із себе вдаєте! Ніби нічого не знаєте і не бачите!.. Прикидаєтесь... Та який з вас лісник! Без рушниці ходите... Все дерева погладжуєте, пташок дражните... А під носом бандюга звірів нищить! Де моя косуля поділася, скажіть? Де?!. З’їв ваш Ярмольченко і забув! Не чіпайте мене... Не люблю я вас!..

Отаку історію пригадав Антон, розмовляючи зі своєю сусідкою Софією Семенюк.

 

*** 

– Він багато чого може наговорити...  Жалів Лисуху свою, – збентежено опииналася вдова. – Прибилася одного разу до нашого обійстя косуля, а потім знову раптово щезла. Ніби крізь землю провалилася... Люди кажуть, що не тільки вона потрапила під браконьєрську кулю Ярмольченка... мій чоловік, здається, теж...

Жінка різким помахом руки зупинила непрохану сльозу, а потім стиха додала:

– Лісник Оксентійович, у хаті якого ти живеш...  його рук справа, повір мені, Антоне.

– Досить пліткувати! – розсердився Антон. – То все – розмови!

Сторінки