«Місто безкрилих мух», оповідання

Мій найкращий друг – гей.

Ми, можна сказати, виросли в одній пісочниці, разом ходили до школи, бавилися у футбол, грали на моїй «Сєзі» (його родина не могла дозволити собі приставку), а коли підросли – почалися паби, клуби, чортзна-чиї квартири-«вписки»*... У мене з'являлися дівчата, а він одного вечора мені так і сказав: «Артеме, мені здається, що я – гей».

Дитинство й юність уже давно в минулому, а ми й далі щоп'ятниці пропускаємо по кілька кухолів пива в улюбленій кафешці, згадуючи ті буремні часи. Весело було, чорт забирай! Було б дивно, якби я не спілкувався з цією людиною тільки через те, що він любить хлопчиків.

Тож, бачить Бог, я не маю нічого проти геїв. Абсолютно! Нехай ті у своїх домівках роблять, що хочуть, як хочуть, із ким хочуть: мене це все не обходить – аби до інших не лізли, пропагуючи свої ці... штуки-дрюки.

Та цей вилупок у барвистій шапочці мене дістав!

Я саме виходив із офісу – виснажений, замріяний чимшвидше опинитися вдома, – аж тут він вискочив, немов Пилип із конопель, і почав тицяти мені своєю листівкою просто під ніс. Подивіться, говорив він, як нас принижують! Як не дають нам обіймати гарних посад! Забороняють укладати шлюби одне з одним! І взагалі, бути геєм – це норма, а нас усі ненавидять і час від часу б'ють! Неподобство! Безлад! Жахіття!

Він ішов за мною, доки я чимчикував погано почищеним хідником до входу в метро. Ні на хвильку не припиняв тарахкотіти: то порівнював ставлення до геїв у різних європейських країнах, то знов і знов нарікав на свою нелегку педерастичну долю, то питав, чи я, бува, не гей, як він...

Докучливий, як муха. Сам винен, що дістав по пиці!

Ти – гомофоб, кричав він, а з його носу на асфальт струменіли два бистрих потічки крові.

Я не проти геїв! Просто ненавиджу, коли будь-хто порушує межі моєї зони комфорту.

А де це мій жетончик подівся, між іншим?..

 

* * *

Може, дати цьому хлопцеві в кумедній шапці хусточку? Той мужик у пальті таки добряче йому зацідив. Он, весь ніс перетворився на юшку.

Та нехай. Зрештою, це їхні справи; хтозна, що вони там не змогли поділити. В будь-якому разі, мене це не обходить: потрібно бути на прийомі до третьої, інакше лікар просто не встигне приділити мені належної уваги.

Ет уже мені ці лікарі! Забирають у бідолашних пенсіонерів останні крихти, а ти ще й мусиш думати, на яку годину прийти, щоби тебе прийняли. Хіба це справедливо взагалі? Ще брешуть, мовляв, зарплатня у них маленька, держава не підтримує... Хотілося б, щоби вони на мою пенсію подивилися!

А ціни? Ціни в аптеках ви бачили? Це ж узагалі нісенітниця якась! Наталя Марківна Гриник що, сорок років працювала на заводі, щоби тепер усю пенсію залишати фармацевтам?! Узяти, для прикладу, оті... як їх... од серця які. Червоні таблетки... Як же їх? Словом, іще минулого тижня були по двадцять вісім гривень за упаковку, а тепер – по тридцять дві. Що, на Бога, змінилося за тиждень?!

Напевно, лікарі й фармацевти працюють у якійсь одній команді чи що. Одні виписують певні ліки, а другі продають їх пенсіонерам утридорога. Так! Усе ніяк нажертися, свині, не можуть! А ми – страждайте, будь ласка, та купляйте, купляйте, купляйте.

Крутії! Відгодовані й огидні, як мухи, крутії!

Як дивно на мене дивиться той студент... Може, він також на фармацевта навчається? Або, крий Боже, на лікаря? Щось не пригадую я, щоби він за проїзд платив, тому точно зробиться лікарем! Іще один крутій!

Лишенько, ну і як же жити у місті, де всі прагнуть урвати шмат твоєї пенсії?..

 

* * *

Кумедна стара: сидить, спідлоба на всіх дивиться, раз по раз сама до себе щось говорить... Лікарі якісь, аптеки... Зовсім бабуся ума стерялася, напевно.

Чому взагалі не зроблять якісь окремі вагони для літніх людей і для всіх інших? Скільки разів мене піднімала з місця котрась дебела женщіна, нарікаючи на мою безпросвітну молодечу неґречність! А я щойно після п'яти пар, невиспаний, ледве на ногах тримаюся. Їй, бач, більш потрібно, бо «старша вона». То й що? А те, що мені так кепсько, ніби от-от зомлію просто в цьому забацаному трамваї, її не обходить. Літні люди – вони такі.

Цікаво, а яким зроблюся я, коли постарішаю? Уявити страшно. З боку іншого, моя бабуся здається цілком нормальною. Навіть жвавенька: завше бігає по господарству, силкується нагодувати мене, немов я їжі за свої вісімнадцять жодного разу не бачив, жартує, дивиться телевізор і навіть мобільним користується... То, можливо, якось збережу глузд, щоби не кряхтіти на молодь?

Сьогодні знову важкий день – нехай хтось після пар спробує підняти мене з насидженого місця в трамваї!

А що у мене взагалі?.. А, так – треба ж скласти цій козі залік із періоду Руїни. Почнеться: «Маркіяне, ви геть не думаєте про своє майбутнє!». А сама дрилить поглядом із-під окулярів із товстезними лінзами, котрі роблять її подібною до мухи. Як же дістала!

Взагалі не готувався; вчора щось усією групою дали неабиякого гарту в «Барвах», навіть не пригадую, як і коли додому потрапив.

Моя голова!..

Нічого, все буде гаразд. Ясна річ, не знаю я нічого, проте вивернуся – як завжди. Два роки навчаюся, і ще жодного разу не виникало дійсно великих проблем, то чого вони мусять вигулькнути саме сьогодні? Не знаю, як кому треба напаскуднячити, щоби тебе відрахували з цієї діри. Складається враження, немов це якийсь заповідник ідіотів, яких тримають там тільки через те, що навчання коштує чотири з половиною тисячі за семестр.

Є, звісно, дорожчі факультети. А хтось узагалі складає сесію «заочно»: прийшов один раз, заніс конвертика і – гуляй на всі чотири вітри!

Напевно, та білявочка, що вийшла із машини, – з таких. Коза дурна!

Хоча ніжки в неї нівроку. Невже їй не холодно вдягати міні-спідничку в таку погоду?..

 

* * *

А той, що на мене поглядає, нічогенький! Удягнений абияк: без грошей, значить. То й нехай собі гуляє лісом.

Вічно обступить мене ця біднота і намагається привернути увагу. «Свєта, ти сьогодні шикарно виглядаєш!» Та сама знаю, що шикарно – на відміну од вас, які собі навіть похід до магазину максимум раз на місяць дозволити можуть. Доводиться відмахуватися від них, як від мух.

Зроду-віку моєї ноги б у цьому універі не було, але ж батьки стояли на своєму. Мовляв, саме тут вони свого часу навчалися. Та тут же самі жебраки! Мій батько – власник мережі гіпермаркетів – у цьому університеті?! Не віриться мені, щиро кажучи.

Узагалі, для чого навчатися? Не потрібно це мені й ніколи не знадобиться! Чи я даремно витрачаю купу грошей на одяг, спа-салони, солярії, перукарів? Усі багаті козлики сплять і бачать, як мають мене у різних позах. А я хіба проти? Головне, щоби бабло давали, а не за просто так: я ж не якась там шльондра!

Добре, що батьки не знають, як я складаю сесії.

Зараз хутенько заходжу в деканат, грошики закидаю, і все. А далі куди? Поїду, напевно, потусуюся в «Атласі». Декілька коктейлів перехилю, а там, гляди, Настя зі своїм Кікметом підтягнуться. Кікмет – тупа чурка, ясна річ, проте при грошах. Якщо розібратися, він не такий уже й поганий. Час від часу навіть жартує. Головне, що завжди нас пригощає.

Хоча для «Атласу» ще зарано – двіжуха там почнеться години з сьомої, а нині тільки третя. То куди ж мені податися? Не додому ж їхати!

Нехай буде, як має статися: попрошу Андрюшу відвезти мене кудись, де весело. Мусить сам вигадувати для мене розваги, бо мій батько непогано йому платить.

Андрюша. А він також нічогенький, до речі. Проте – лише водій...

 

* * *

Як же остогиділо возити цю курву по клубах, салонах, перукарнях і бутіках!

Самій для себе розваги вигадати – глузду бракує. І що в такому випадку відбувається? Правильно – Андрюша те, Андрюша се... Андрюша, вези мене не знаю куди, але так, щоби мені було весело.

Може, звільнитися до дідьчиної матері?!

Ні. Олексій Петрович платить мені непогано – значно більше, ніж я заробив би в таксі. Коли вже бути до кінця відвертим, то більше навіть, аніж я заробляв би заступником керівника якоїсь маленької фірмочки. Родину потрібно годувати, бо ж троє дітей. Не можу доки кинути возити це розфуфирене стерво. Не можу!

Чи варто взагалі було отримувати ступінь магістра, якщо змушений тепер заледве не цілодобово крутити кермо, шалено смикаючись містом, як муха у павутинні? Та я і є, за великим рахунком, муха у павутинні; жив колись для себе, працював собі приватним нотаріусом – аж тут прийшли росіяни й вирішили, що ми потребуємо «захисту». Заходилися орати Донбас снарядами, один із яких влучив прямісінько у вікна моєї кухні. Добре хоч дружини з дітьми тоді не було вдома!

І тепер от – катай, Андрюша. Такі, як вона, казяться з жиру, а інших узагалі за людей не мають. У скорім часі вискочить заміж за якогось багатого, але тупого пацючару – такого самого, як сама, – настругає йому однотипних дітей і до скону линдатиме цими своїми салонами краси. Що ж, кожному своє, як кажуть. Ніхто ж не казав, що всеньке життя спілкуватимуся тільки з нормальними людьми.

Батьків от шкода. Вони покладали на мене величезні сподівання. Андрію, казали вони, ми своє життя звели на пси, горблячись на тяжкій праці, а ти вступив до університету – не повтори наших помилок! А я що? А я – «Андрюша, вези».

...Чорт забирай, мало не задавив цього школярика! Буквально метр залишався! Невже йому не пояснювали, що перш, ніж переходити, – потрібно подивитися, чи вільно?..

 

* * *

Хух, пронесло! Іще трішечки – і збив би.

Та це все дурниці: у мене дванадцять за українську літературу! Розповів цей віршик... як же він? «Білі мухи налетіли, все подвір'я стало біле»... Дванадцять! Сам собі не вірю! Мама буде в захваті!!!

А наша школа не така вже й погана, виявляється. Навіть Петро сьогодні не під'юджував ні до чого навіженого, тож день видався спокійний. Буває й таке: зранку страх як не хотілося йти до школи, а теперечки от додому вертатися не хочеться.

Ірині Іванівні сподобався мій твір про зиму. «Богданчику, ти добре пишеш і, можливо, колись будеш хорошим журналістом».

Журналістом! Це ж мене по телевізору покажуть! Треба сьогодні запитати в батька, що потрібно, аби працювати журналістом. Обов'язково запитаю. Але найперше – покажу мамі щоденника. Як же вона зрадіє!

Може, привітатися з цим чоловіком, який сидить коло під'їзду? Здається, він із другого поверху. Поділюся-но з ним гарним настроєм! Хоча ні... якийсь він сьогодні дивний. І пиво п'є. Батько каже, що пиво п'ють тільки алкоголіки та невдахи.

Не вітатимуся з тим чоловіком...

 

* * *

Вона мене зрадила...

Господи, п'ять років щасливого життя разом – намарно! Коту під хвіст. Пшик! – і немає більше нічого.

Чи мало я їй давав? Так, можливо, моя зарплатня не така висока, як, приміром, у якого-небудь банкіра, та потреби ми не знали ніколи й ні в чому. Минулого літа літали на тиждень до Туреччини, а взимку провели п'ять незабутніх днів, підкорюючи непоступливі вершини Карпат. Ходили до театру, в кіно, вряди-годи святкували якесь чергове свято в ресторанах... Ми ж були щасливі вдвох!

Нічого не хочеться.

Сидітиму тут, питиму пиво й дивитимуся, як такі он хлопчики повертаються зі школи додому. Він усміхнений – либонь, батькам на втіху отримав добру оцінку...

А де моє дитинство, чорт забирай? Занадто швидко проминули роки. Тепер от тридцятник – таке собі тавро на чолі. Не можу навіть сказати, чи багато це, чи мало. Серце вже нагадує про себе тупим болем у грудях, голова часто макітриться: старішаю. Або ж то триклятуща піар-агенція мене добиває, змушуючи інколи виконувати такі обсяги роботи, які не снилися раніше навіть у жахіттях.

І все ж... Що тепер робити? Вмент життя стратило свої кольори. Гадаю, якщо те кумедне хлопчисько зараз привіталося б зі мною – може, стало б трішки легше. Дрібниця, правда? «Олеже, не сумуй! Вона тебе не варта! Життя попереду, а не позаду!»

Життя попереду? І що в нім, у тім житті, мені світить? Знову вколювати двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень – із тією лише поправкою, що тепер робитиму це без цілі, без мети, без... мрії.

А бодай воно все під шум і під хвилю: забухаю. Не вийду на роботу в понеділок – нехай звільняють, виродки! Час забирає людей, але ж лікує рани, тож сподіватимуся на його цілющі властивості.

Господи, в голові ніби мухи гудуть. Причому якісь калічні мухи – безкрилі. Повзають туди-сюди моїм мозком, виїдають його, немов той їм медом намазаний... або лайном. Ніяк не можу зібрати думки докупи.

Таки забухаю.

Іде поліцейський, а я тут із пивом, без документів. Цікаво, чи забере?..

 

* * *

Сидить якийсь черговий хуліган: п'є пиво просто під під'їздом. Ох, як же кортить зігнути його у три погибелі своїм кийком!

Розвелося їх останнім часом, як мух. Нехай вважає, що сьогодні йому пощастило, бо маю інші справи.

Та й чи буде старший лейтенант Прокоп'єв Ігор Павлович марнувати сили й нерви на якусь шпану? Ні, пане генерале, аж ніяк. Нехай цим пацани займаються.

Цікавить інше: з якого переляку Сидір Михайлович так віддухопелив власну дружину, що мене попросили сходити й провести з ним профілактичну бесіду? Нормальний собі мужик, час від часу перетинаємося з ним на вулиці. Завжди вітається, чемний. Убирається смаковито. Що там у біса сталося?

Над усе у своїй роботі полюбляю розбиратися в чужих проблемах. Їй-богу, люди можуть бути позірно заледве не святими, а тим часом у них удома або наркопритулище якесь, або бордель. Чого тільки не ховають од сторонніх очей мешканці всіх цих квартир! Пригадується, по молодості раз приїздили змусити юнака зробити музику тихіше, а знайшли два трупи у ванній...

Стоп. Стоп, стоп, стоп! Чи то не Сидорова дружина вибігла з під'їзду?..

 

* * *

Мамо, чого ж я тебе не слухала?!

Десять років цей нелюд не дає мені жодного спокою! Намагається прибити мене, як якусь муху! Що ж йому я зробила не так?! Ну що я зробила не так?..

А як усе красиво починалося! Досі пригадую Сидорове несміливе: «Наталко, а чи можна вас запросити до танцю?» І ми танцювали так, немовби були єдиним цілим.

Квіти, шампанське; освідчення, весілля. Медовий місяць у Криму – хіба його колись забуду? А далі щось пішло шкереберть.

Почалося все тоді, як Сидора звільнили з заводу. Він почав пити горілку літрами. Літрами! Намагалася його напутити, зрозуміти, чому ж так плачеться його серце, а він... бився.

Хіба може той Сидір, який напрошував мене потанцювати в школі, зробитися таким чудовиськом?

Господи, на що ж я перетворилася. Он діти бавляться в пісочниці, а я тут біжу, скривавлена, невіть куди?

Мамо, чого ж я тебе не слухала?! Куди мені тепер бігти?..

 

* * *

Оно побігла кумедна цьоця. Вона поранилася. Вава.

Цьоця біжить у капцях. Як смішно! Капці – це ж удома ходитки, а не бігати. Ха-ха-ха, яка дурненька цьоця!

А у мене є пасочки. І є велика машина – бж-ж-ж-ж! Вона везе пісочок. Бж-ж-ж, машина!

Я не люблю кашку. Владик не любить кашку. Фе! А скоро вже час буде їсти кашку. Хочеться погратися машиною ще – бж-ж-ж! – але мама забере їсти кашку.

Не хочу кашки.

Зате потім мультики! Свинка Пеппа, ура! Я так люблю свинку Пеппу!

Муха прилетіла. Геть, огидна муха! Лети геть!

А кашку я не люблю. І мух я теж не люблю...

 

* * *

Сутеніло.

­­­­­­­____________________

*Вираження «вписки» прийшло з субкультури хіпі, учасники якої шукали тихе місце, щоб покурити афганку або інші речовини, зайнятися сексом, а не війною, або послухати музику.

 

26.02.2017, Київ.