«Місто безкрилих мух», оповідання

Мій найкращий друг – гей.

Ми, можна сказати, виросли в одній пісочниці, разом ходили до школи, бавилися у футбол, грали на моїй «Сєзі» (його родина не могла дозволити собі приставку), а коли підросли – почалися паби, клуби, чортзна-чиї квартири-«вписки»*... У мене з'являлися дівчата, а він одного вечора мені так і сказав: «Артеме, мені здається, що я – гей».

Дитинство й юність уже давно в минулому, а ми й далі щоп'ятниці пропускаємо по кілька кухолів пива в улюбленій кафешці, згадуючи ті буремні часи. Весело було, чорт забирай! Було б дивно, якби я не спілкувався з цією людиною тільки через те, що він любить хлопчиків.

Тож, бачить Бог, я не маю нічого проти геїв. Абсолютно! Нехай ті у своїх домівках роблять, що хочуть, як хочуть, із ким хочуть: мене це все не обходить – аби до інших не лізли, пропагуючи свої ці... штуки-дрюки.

Та цей вилупок у барвистій шапочці мене дістав!

Я саме виходив із офісу – виснажений, замріяний чимшвидше опинитися вдома, – аж тут він вискочив, немов Пилип із конопель, і почав тицяти мені своєю листівкою просто під ніс. Подивіться, говорив він, як нас принижують! Як не дають нам обіймати гарних посад! Забороняють укладати шлюби одне з одним! І взагалі, бути геєм – це норма, а нас усі ненавидять і час від часу б'ють! Неподобство! Безлад! Жахіття!

Він ішов за мною, доки я чимчикував погано почищеним хідником до входу в метро. Ні на хвильку не припиняв тарахкотіти: то порівнював ставлення до геїв у різних європейських країнах, то знов і знов нарікав на свою нелегку педерастичну долю, то питав, чи я, бува, не гей, як він...

Докучливий, як муха. Сам винен, що дістав по пиці!

Ти – гомофоб, кричав він, а з його носу на асфальт струменіли два бистрих потічки крові.

Я не проти геїв! Просто ненавиджу, коли будь-хто порушує межі моєї зони комфорту.

А де це мій жетончик подівся, між іншим?..

* * *

Може, дати цьому хлопцеві в кумедній шапці хусточку? Той мужик у пальті таки добряче йому зацідив. Он, весь ніс перетворився на юшку.

Та нехай. Зрештою, це їхні справи; хтозна, що вони там не змогли поділити. В будь-якому разі, мене це не обходить: потрібно бути на прийомі до третьої, інакше лікар просто не встигне приділити мені належної уваги.

Ет уже мені ці лікарі! Забирають у бідолашних пенсіонерів останні крихти, а ти ще й мусиш думати, на яку годину прийти, щоби тебе прийняли. Хіба це справедливо взагалі? Ще брешуть, мовляв, зарплатня у них маленька, держава не підтримує... Хотілося б, щоби вони на мою пенсію подивилися!

А ціни? Ціни в аптеках ви бачили? Це ж узагалі нісенітниця якась! Наталя Марківна Гриник що, сорок років працювала на заводі, щоби тепер усю пенсію залишати фармацевтам?! Узяти, для прикладу, оті... як їх... од серця які. Червоні таблетки... Як же їх? Словом, іще минулого тижня були по двадцять вісім гривень за упаковку, а тепер – по тридцять дві. Що, на Бога, змінилося за тиждень?!

Напевно, лікарі й фармацевти працюють у якійсь одній команді чи що. Одні виписують певні ліки, а другі продають їх пенсіонерам утридорога. Так! Усе ніяк нажертися, свині, не можуть! А ми – страждайте, будь ласка, та купляйте, купляйте, купляйте.

Крутії! Відгодовані й огидні, як мухи, крутії!

Як дивно на мене дивиться той студент... Може, він також на фармацевта навчається? Або, крий Боже, на лікаря? Щось не пригадую я, щоби він за проїзд платив, тому точно зробиться лікарем! Іще один крутій!

Лишенько, ну і як же жити у місті, де всі прагнуть урвати шмат твоєї пенсії?..

* * *

Кумедна стара: сидить, спідлоба на всіх дивиться, раз по раз сама до себе щось говорить... Лікарі якісь, аптеки... Зовсім бабуся ума стерялася, напевно.