«Надто крихка реальність, надто серце вразливе…»

* * *

Ожиданье грозы переходит в желание счастья.

Сердцевины деревьев болят в ожиданьи ударов.

Птицеловы расставят большие блестящие снасти,

Птеродактили молний — ну чем не прекрасный подарок?

 

Сердце — камень, конечно же, груда больного базальта.

В этом каменном веке уже ничего не случится.

Если только шаманка с глазами прозрачнее смальты

Не оденется в перья свирепой от древности птицы.

 

 

 

*   *   *

 

Демонічні вітри все живе затялись рознести.

Колихнеться в колисці шматок безпритульного світу.

Ні, любов не сліпа, чоловічки в очах золотих, –

Порятована зором оцим і навіки зігріта.

 

Почуттів інкунабула. Страсті п’ятнадцятий вік.

Що висить на ланцях? Та ж безцінна і рідкісна книга.

Почуттів інкунабула – жоден від них би не втік,

Як від крові, що здатна згуститись до барви індиго.

 

* * *

Демонический ветер разносит живое в клочки.

В колыбели качнется кусок бесприютного света.

Нет, любовь не слепа, у нее золотые зрачки,

Этим зреньем она спасена и навеки согрета.

 

Инкунабула чувств. Поклоненья пятнадцатый век.

Что висит на цепях? Да все та же бесценная книга.

Инкунабула чувств, от которых немыслим побег,

Как от крови, готовой сгуститься до цвета индиго.

 

 

*   *   *

 

Так алмази живуть в кімберлітовій млі

Чи коріння дерев у зернистій землі.

Так і райдуга  спить, обернувшись на сніг,

Що людині під кроки притишено ліг.

 

Так і скелі ночують в обіймах вітрів,

А волхви залишають один із дарів

Тому, хто зустрічати іде снігопад

В кімберлітовій млі – й не вертає назад.

 

Так і птахи навік відлітають з землі,

Так малює відхід незрівнянний Далі.

Та дерева все п’ють із підземних глибин,

Й той, хто в сутінь пішов, зостається один.

 

* * *

 Так алмазы живут в кимберлитовой мгле

 Или корни деревьев в зернистой земле.

 Так и радуга спит, обращенная в снег,

 По которому тихо идет человек.

 

 Так и скалы ночуют в объятьях ветров,

 А волхвы оставляют один из даров

 Все тому же, кто вышел встречать снегопад

 В кимберлитовой мгле, поглотившей закат.

 

 Так и птицы навек улетают с земли,

 Так рисует уход несравненный Дали.

 Но деревья все пьют из подземных глубин,

 И ушедший в закат остается один.