«Охоронителі Діви», новела

— Але чому — павич? Його краса холодна, а крик — тривожний.

— Павич нетутешній, — зронила стара, не відриваючи погляду від моря.

— Звичайно. Це птах Сходу, — згодився чоловік.

— Він і там, він усюди нетутешній, — так само не повертаючи голови сказала стара.

З-поза пагорба, на якому дзвін, з'явився маленький вітрильник. Жінка зиркнула на годинничок-медальйон у перламутровому корпусі на золотому ланцюжку.

— Не хочеться звідси, — зітхнула.

Годинничок знову ліг на своє місце над вирізом сукні, у западинку... Туди пильно вдивлявся хлопчик, вона усміхнулась до нього, але зустріла той самий глибокий погляд.

— І правда, не хочеться, — сказав чоловік. — Особливо — від цих мозаїк.

         Вона поклала йому руку на коліно.

— Ми собі таке на дачі зробимо, — сказала. — 3 павичами, канфарами і виногронами.

Він глянув на ближні колони (до них якраз гід привів чергову групу екскурсантів), потім накрив широкою долонею її руку.

— А знаєш, масік, це ідея...

Вітрильник ліг на борт, повернув, і впіймавши попутний вітер, побіг швидше.

Баба поволі звелася на ноги.

— Ходімо! — сказала до хлопчика.

Разом долаючи недугу і старість, вони повільно пошкандибали вгору, де під верхом пагорба виднілися дві хатини.

— До побачення! — гукнула їм услід жінка.

Але вони не обернулися. Баба на ходу розтулила опущений донизу сухий кулачок. У траву тихо шелеснула дорога цукерка.

Юнак і жінка-красуня стояли коло вцілілої стіни базиліки. Він наводив об'єктив камери то на жінку, то на море, колони, — як усякий аматор, позбавлений змоги потім змонтувати знятий матеріал, творив «живий» монтаж. Він повів об'єктивом по пагорбі, видно, впіймав у кадр бабу з хлопчиком (вони саме дійшли до середини схилу й зупинилися відпочити) і сказав про них жінці. Вона зняла з шиї білий шалик і помахала їм.

Білий шалик тріпотів, як чайки над прибережною смугою моря, і так само тріпотів — уже далеко в морі — білий косинець вітрила.

Хлопчик щось промугикав.

— Я бачила, — відповіла стара. — Ти — теж?

Хлопчик озвався схвильовано.

— Ні, — сказала йому, — вона вже не буде танцювати. Але якщо хочеш, посидимо.

Вони двома темними грудочками опустилися в траву.

Вітер швидко й низько проніс невелику хмаринку, її тінь, заламуючись, пробігла, мов протекла, по сірих мурах, на мить притінила білі колони, після чого вони забіліли ніби ще яскравіше, і побігла схилом — по траві, шумких оливах і різномастих козах. Здаля знову долинув срібний звук кинутого у дзвін камінчика. Хлопчик усміхнувся й приліг коло баби у своїй затишній скуленій позі, а стара все незмигно дивилась на море.