«Омріяне вино на денці літер», рецензія на роман Наталії Бельченко, «Знаки і знади»

Ця невелика за обсягом поетична книжка — всього 80 сторінок, на обкладинці якої чи то крислате зелене дерево у розповні сил, чи портрет бороданя в профіль, крізь чию буйну шевелюру птах пробився чи то як бандана, чи то як партизанська стрічка, чи то як недбало перев’язана рана з бинтом, просякнутим кров’ю, — змушує прочитати її залпом, проковтнути, і тільки згодом повагом розсмакувати деталі. У мене таке враження, що я давно передчувала появу подібної книжки саме українською мовою, бо за власним досвідом знаю: хто взявся перекладати з будь-якої зі слов’янських мов українською, неодмінно спробує і сам віршувати саме українською, бо ця мова зі своїх обіймів уже не випустить. Тим більше, що Наталя і раніше подеколи зраджувала російський вірш, віддаючи перевагу українському. А зі знанням мови, її відчуттям ледь не на смак в авторки все гаразд.

Тому, не зосереджуючись на мовних тонкощах, переходжу до інших принад цієї книжки — до текстів і підтекстів. Ба ні, слід зупинитися бодай на тому, як сама поетка відчуває і розцінює свій прихід до української мови/поезії:

 

Хто словом оновленим перехворів,

Можливо, промовленим всує,

Напевне, найлюдяніших солов’їв

Той подихом власним годує.

(«Хто мовчки чекає…»)

 

І ще:

Омріяне вино на денці літер

Лікує й повертає нам братів.

(«Один з акросонетів»)

 

А ще й таке:

І мова моя від нестями

Мене відкоркує губами (ну, чом не «вустами»? — В.Б.)

(«О вітре принишклий…»)

 

Як завжди, в поезії Наталії Бельченко метафоричність допомагає пірнути у глибини, сягнути найпотаємнішого і винести на поверхню вірша як не перлину, то бодай сльозу звідти, де, зауважує авторка, «вижив лиш найщасливіший». У цьому ж вірші «Варшава» є й така трагічна констатація:

 

Пірнути і випливти за хвилеріз,

У морок підземний невисохлих сліз,

Хоча випливає не кожний.

 

Трагічні ноти не поодинокі в цій книжці. Як зауважує сама поетка:

Не з молоком матері,

а з землею могил

розчиняєшся в цій мові.

(«Не з молоком матері…»)

Бо:

І робиться щось в головах у живих,

Коли в них вдивляються ями.

(«Полуторка їде…»)

 

Тут чуються відгуки Голодомору і Голокосту, сталінських і гітлерівських концтаборів, Биківні і Сандармоху, Бабиного Яру і Варшавського ґетто… І ближчих за часом — підвалів ОРДЛО, російських катівень…

А коли у вірші «Дрогобич» за рядками з’являється тінь Бруно Шульця, мова поетки стає майже біблійним оплакуванням Христа:

 

У місті, де такі стигмати

Лишає безпритульний цвях.

 

Але авторка все ж намагається і в цьому мороці залишатись оптимісткою, подеколи навіть по-дитячому наївною:

 

Тільки б із мороку вчасно прийти,

Щоб схаменулись коти і хати

Зорями у видноколі.

…

Щоби благенькі коти і хати

В полі, якого ти перекоти,

З вирію вийшли до раю.

(«Сорок…»)

 

Але ж ця книжка написана не дитиною чи підлітком, для якого гра словом — усього лише гра, а дорослою мудрою і мужньою жінкою, що знає ціну коханню, втратам і смерті. І тому її сподівання — саме на силу любові, на перемогу людяності:

 

Десь кров тече від злаку і до знаку…

…

Зупинить кров один цілунок в губи,

На другому закінчиться війна.

(«Десь кров тече…»)

 

Мало хто з поетів так проникливо і влучно сказав про Софію Київську, як це пощастило зробити Наталці:

 

Де Мудрість — одна з хромосом

Мовлям народитись одразу.

(«Софія Київська»)

 

Яке слово знайшла поетка — «мовля»!  Бо мудрість і мова — як два крила могутнього птаха, що розпростер крила в небі над Софією.

Узагалі, точність нібито вигаданих, а радше нововіднайдених слів уражає. От іще один приклад: «ранній вересаветград» (вірш «Кропивницький»). Тут одразу і ранній вересень, і Вересай, і той давній (ранній) Єлисавет, який відлунює на хідниках неодноразово перейменованого міста.

Так само вражає і точність образів: «глибиною вподобані свідки» (вірш «Ворожити на травах…»); «в пір’їнці захований птах» (вірш «Чернівці»); «я кирилиця між рун» (вірш «Дуб Хитрун»)...

І ще про одне хотілося б згадати — про акросонети. Їх у книжці, хоч означений лише один, суттєво більше. І в цьому теж неабияка майстерність, свого роду фішка поетки.

З річками й струмками, взагалі з водними джерелами, з їхнім плином в авторки цієї книжки — давні особисті стосунки. Мабуть, коли неньки не було вдома, колисала-таки Наталку русалка. Як то кажуть, «не розлий вода», і свідчення тому — вірші:

 

Де все навкруги водокрутом

Затягує в прірву Дніпра

…

Ти, Либідь, розріджена криця

…

Сама собі скарб і скарбниця,

Сама собі втеча і дім.

(«Либідь»)

 

Не настирливо, а якось ніби крадькома Наталя чи перегукується, чи навіть наважується посперечатися з самою Ліною Костенко:

Подібне щось до невситимих злив,

До річки, що змиває Геракліта.

…

Чужинцю, там, де серце шкереберть,

Його заскочити не встигне смерть,

Лиш натренована травнева злива.

(«Напівпритомним ротом розчинити…»)

 

То що, маємо і приймаємо нову принцесу української поезії?

Ні, на цій аж надто мажорній ноті я закінчити не можу. Бо так і мед може стати отрутою. Отже, краплинка дьогтю. Поетка інколи робить те, чого робити не слід: «І обопільною є радість» (вірш «Одра/Одер» /3/). Чуєте, як зяють голосні: ою — є? Є і ще деякі дрібні вади, та, оскільки книжка в цілому дуже вдала і заслуговує тільки на щирі й приязні слова, то прискіпливість прибережу для іншої нагоди.