«Омріяне вино на денці літер», рецензія на роман Наталії Бельченко, «Знаки і знади»

Ця невелика за обсягом поетична книжка — всього 80 сторінок, на обкладинці якої чи то крислате зелене дерево у розповні сил, чи портрет бороданя в профіль, крізь чию буйну шевелюру птах пробився чи то як бандана, чи то як партизанська стрічка, чи то як недбало перев’язана рана з бинтом, просякнутим кров’ю, — змушує прочитати її залпом, проковтнути, і тільки згодом повагом розсмакувати деталі. У мене таке враження, що я давно передчувала появу подібної книжки саме українською мовою, бо за власним досвідом знаю: хто взявся перекладати з будь-якої зі слов’янських мов українською, неодмінно спробує і сам віршувати саме українською, бо ця мова зі своїх обіймів уже не випустить. Тим більше, що Наталя і раніше подеколи зраджувала російський вірш, віддаючи перевагу українському. А зі знанням мови, її відчуттям ледь не на смак в авторки все гаразд.

Тому, не зосереджуючись на мовних тонкощах, переходжу до інших принад цієї книжки — до текстів і підтекстів. Ба ні, слід зупинитися бодай на тому, як сама поетка відчуває і розцінює свій прихід до української мови/поезії:

Хто словом оновленим перехворів,

Можливо, промовленим всує,

Напевне, найлюдяніших солов’їв

Той подихом власним годує.

(«Хто мовчки чекає…»)

І ще:

Омріяне вино на денці літер

Лікує й повертає нам братів.

(«Один з акросонетів»)

А ще й таке:

І мова моя від нестями

Мене відкоркує губами (ну, чом не «вустами»? — В.Б.)

(«О вітре принишклий…»)

Як завжди, в поезії Наталії Бельченко метафоричність допомагає пірнути у глибини, сягнути найпотаємнішого і винести на поверхню вірша як не перлину, то бодай сльозу звідти, де, зауважує авторка, «вижив лиш найщасливіший». У цьому ж вірші «Варшава» є й така трагічна констатація:

Пірнути і випливти за хвилеріз,

У морок підземний невисохлих сліз,

Хоча випливає не кожний.

Трагічні ноти не поодинокі в цій книжці. Як зауважує сама поетка:

Не з молоком матері,

а з землею могил

розчиняєшся в цій мові.

(«Не з молоком матері…»)

Бо:

І робиться щось в головах у живих,

Коли в них вдивляються ями.

(«Полуторка їде…»)

Тут чуються відгуки Голодомору і Голокосту, сталінських і гітлерівських концтаборів, Биківні і Сандармоху, Бабиного Яру і Варшавського ґетто… І ближчих за часом — підвалів ОРДЛО, російських катівень…

А коли у вірші «Дрогобич» за рядками з’являється тінь Бруно Шульця, мова поетки стає майже біблійним оплакуванням Христа:

У місті, де такі стигмати

Лишає безпритульний цвях.

Але авторка все ж намагається і в цьому мороці залишатись оптимісткою, подеколи навіть по-дитячому наївною:

Тільки б із мороку вчасно прийти,

Щоб схаменулись коти і хати