Оповідання

Кієвскій мальчик

Автомобільний затор спаралізував Велику Житомирську. Сто клаксонів, мов череда збожеволілих корів, ревіло від Львівської площі до Володимирської. Автомобілі збилися навколо катафалка з нікельованим янголом на капоті. Ховали Бальбузу, короля кримінального світу, його вбили у розборках з хлопцями Соломахи. Сто стволів, ховаючи смерть, похмуро мовчали в костюмах від Вороніна. Суворий кортеж з живими квітами від «Норіти» та печальними написами «Від Кабінету Міністрів», «Від федерації кікбок­сингу» і просто «От верных друзей» і «От любящей подруги» захряс біля будинку з випраним дощами і вітром безликим прапором, у якому ледь вгадувались кольори сонця і неба. Міліціонер злякано приставив до виска долоню в білих пальчатах і тремтячим жезлом показував на Байкове кладовище.

«Круто, – подумав  Мальчик, заворожений процесією, – мене так ховати не будуть. Не та вєсова катєгорія».

В його вухах ще стояв рев від автомобільних сирен, коли завертав на Золотоворітську. Біля іржавого бака для сміття він побачив діда в інтелігентному береті і плащі кольору хакі, який щось витягував із лушпайок і їв, заглиблений у себе. З дідової авоськи стирчали жіночі боти часів Центральної Ради і томик Грушевського. «Оп'ять нєвєзуха, – подумав Маль­чик, – невдалий похід з блошиного базару».

– Жалость какая! – голосно сказав діду.

Дід злякано випірнув із себе, дожував шматок цвілої булки і роздратовано глянув на незнайомця.

    – Подкрєпляємся, дєдуля? – весело гукнув Мальчик. – Возьмі гривню на пончик.

    – Дякую, – сказав дід і з достоїнством заховав гроші в кишеню.

Мальчик звернув на Ярославів вал і зайшов у кафе «Ярос­лава». Вже більше місяця працював він у рекламному агентстві, куди влаштував його старший брат, податковий інспектор. Щодня чамрів за телефоном, видзвонюючи багаті контори. Його вислуховували втомлені директори і щебетли­ві дівчата-менеджери, довгоногі кієвскіє дєвочки, влашто­вані папами й мамами, і всі йому відмовляли або варили з Мальчика воду. У нього вже був довгий список водоварів, які ніколи не казали «так» чи «ні», тільки просили через тиждень або два нагадати про себе, коли поступить нова партія товару, і, може, вони запустять рекламу.

А був ще в агентстві Віталик, серцеїд-менеджером і зубр вициганювання грошей.

 – Ти б хоч голос змінив, – сопів Віталик Мальчику, – прямо тобі дєцький сад. На такий голос не клюне ні один клієнт. Учись у дяді, – набирав номера. – А гдє етот нігодяй? – лагідно запитував у телефон. – Прив’яжіть-но його до дроту. Ну, здрастуй, нігоднік. Що ж ти мене підводиш, га? Та нє... Ну да... Канєшно! Ну дуй сюда, закриїм вопрос, – і клав трубку. – Бачив, як нада работать? – повертався до Мальчика. – Тільки що договорився за п’ять тисяч баксів.

– Клас! – вирвалось у Мальчика, і він ледь не луснув від заздрощів.

Мальчик пройшов курс НЛП, як з помощью построєнія фраз і ващє язика забрать дєньгі у клієнта, за який Семен Борисович здер з нього триста баксів. Гроші, звичайно ж, заплатив старший брат.

     – Я здєлаю вас богатимі і щаслівимі, – сказав на прощання дєвочкам і мальчикам, що слухали з роззявленими ротами, – ви будете долго помніть Сємьона Борісовича з Одеси.

 Мальчик часто згадував Семена Борисовича і думав, що головного секрету він так і не видав, бо чому ж тоді Віталик робить усе навпаки і в нього виходить, а він говорить за схемами Семена Борисовича, і в нього нічого не виходить? Хіба тому, що Віталик встиг побувати в апараті комсомолу і йому дали за це трьокімнатну квартиру біля Шоколадного будинку? Значить, комсомол – краща школа за НЛП, – думав Мальчик.

– Не розстраївайсь, – заспокоїв Віталик, – наїсися морозива й получиця.

  І коли Віталик ходив у туалет, Мальчик вкрав у нього візитку менеджера фірми «Гренуй», яка торгує французькою косметикою.

     В «Ярославі» Мальчик замовив подвійну порцію морозива і п'ятдесят грам дешевого коньяку, прикінчив це за столиком з мініатюрною жінкою, схожою на болонку, і весело рушив до рекламного агентства, пам'ятаючи настанови Віталика, що краще розколювати клієнта після обіду, коли страх і злість переходять у шлунок. «В понеділок клієнт з перепою, він і не готовий до розговору, – пригадав тези Віталикових сентенцій, – а в п'ятницю його тіло ще в офісі, а душа вже в нічному клубі чи в жіночій пазусі, поетому не дрочи звєря».

       Мальчик глянув на годинника. Була середа, за чверть третя, найкращий час для ділових переговорів, коли переступив поріг рекламного агентства. Дістав із кейса візитку фірми «Гренуй», прокрутив у голові можливі сценарії розмови з менеджером і набрав номера. У слухавці сюрчав факс. Мальчик вилаявсь і набрав ще один номер.

      – Альо, ето Альона Харахандюк? – замуркав у трубку Мальчик.

  – Гав! – відповіла Дєвочка.

     І в Мальчика вилетіло з голови все, що вчив Семен Борисович.

      – А, а... – сказав Мальчик, збираючись з думками.

      – А-атпустітє мєня в Гімалаї, – проспівало на тому кінці дроту.

     І Мальчик здогадався, що це Дєвочка із мєчти.

      – Ти Дєвочка із мєчти? – гукнув він.

      – Евс! – цьомнуло трубку.

      – Зійди з шланга, – зазирнув до офісу Віталик. – Дай поговорить з чєловєком.

У них були спарені телефони.

Мальчик посварився на нього пальчиком і розслабив вузла в краватці.

– Альо, – проспівав він у телефон і розповів анекдота про Вовочку, з якого сам довго і дзвінко сміявся. – Когда ми пєрєсєчьомся? – запитав Мальчик.

Дєвочка замуркала.

– Безобразіє, – замуркав і собі Мальчик, – жалость такая. Прєдлагаю в шесть в «Ярославе». На Ярвалу.

Дєвочка знову замуркала.

    – Нікак-нікак?.. – перепитав Мальчик і ледь не розпла­кався.

    – Оккєй! – несподівано для себе і для нього відповіла вона.

– То біш?.. – розгубився Мальчик.

– Па-па! – проспівала Дєвочка і поклала трубку.

Дєвочка прийшла за совдепівським етикетом, рівно на півгодини пізніше.

    – По тєбє можна свєрять мєсноє врем'я, – зробив їй комплімент Мальчик.

    – Ха! – сказала Дєвочка, вмощуючись за столом.

– А как ти мєня узнала? – здивувався він.

    – На тєбє напісано – Мальчик, – склала губки бантиком Дєвочка.

   – Я Мальчик, которий іграєт в крутиє ігри, – уточнив Мальчик і розлив вино «Черный доктор». – Дінь-дінь!

   – Дінь-дінь! – сказала Дєвочка, чаркуючись з Мальчиком.

Півтори години набрякали вони вином, розмовами про рекламу і одне одним. Мальчик підсовував Дєвочці апель­сини, шоколадки і прайси свого телеканалу. Вони вицмулили ще по сто грам коньяку і вирішили продовжити пере­говори на хаті в Дєвочки. В кіоску Мальчик купив шампанське, впіймав таксі, і вони поїхали на лівий берег, де біля станції метро «Чернігівська» жила Дєвочка.

На хаті випили пляшку шампанського, і Мальчику стало вже зовсім добре.

    – Класно! – вигукнув Мальчик і почав здирати з Євочки трусики.

– Т-ти крутой Мальчик! – видиралась вона.

Дєвочці було недобре, різало в животі і хотілося в туалет.

– Я зделаю тєб'я богатой і щаслівой, – сопів Мальчик, плутаючись у її гапликах і бретельках.

З його сорочки повідлітали ґудзики, краватка заплуталась в ліфчику Дєвочки, а візитки порозсипалися по всьому ліжку.

– Безстижий Мальчик, – опиралася Дєвочка.
І несподівано для себе вони заснули.

Серед ночі Мальчика знудило, він навпомацки добрався до туалету, обняв унітаза й довго блював, а потім вмивався і прав забльовану краватку.

Вдосвіта Мальчик облапав Дєвочку, але відчув, що в нього там нічого не ворушиться, поцілував її оголену шию І навшпиньки рушив до дверей.

– Па-па... – сонно прошепотіла вона.

Він щось нерозбірливо буркнув і захряснув за собою двері.

Коло таксофона Мальчик довго рився в кишенях, шукаю­чи телефонну картку, і хвилин десять видзвонював брата.

    – Бодя! – гукнув у трубку. – Позич сто баксів. Вчора раскрутіл Дєвочку з фірми «Гренуй». Зароблю  – віддам.

– Ти де? – запитало на тому кінці дроту.

– На «Чернігівській».
У трубці мовчало.

– За годину під Золотими воротами.

    – Оккєй! – почепив трубку Мальчик і спустився в метро.
    У вагоні були вільні місця. Від шуму електропоїзда заклало вуха. Мальчик боявся проспати свою станцію і щипав ногу. Навпроти дрімав чоловік в окулярах, протяг качав на підлозі шкірки арахісу.

За годину він узяв братові гроші й посунувся на роботу.

З телефону Дєвочки довго відповідав автомат, а потім почувся її голос.

– Альо! – зрадів Мальчик. – Как дєла?

    – Оккєй, – відповіла Дєвочка.

– Пересєчьомся? – запропонував Мальчик. – Как у тєб'я  нащот врємєні?

Дєвочка муркала в трубку і збиралася з думками. Після ночі у неї була уповільнена реакція.

   – В п'ять с прайсамі в офісє, – муркнула Дєвочка і назвала адресу.

   – Оккєй, – посміхнувся Мальчик і поклав трубку.

За п'ять до п'ятої він стояв коло чорних броньованих дверей і тиснув дзвоника. Двері відчинив чоловік у сірому костюмі, з-під поли якого настовбурчилась кобура.

• Я к Альонє Харахандюк, – сказав охоронцю.

    Чоловік набрав номера й повідомив у трубку про Мальчика. Його провели в офіс, де за комп'ютером сидів голомо­зий чоловік, а другий розмовляв по телефону.

– То є так, – сказав чоловік у трубку. – Маємо шістдесять роликів у прайм-тайм. Так, на другому каналі... Наразі перепрошую. Хай.

Мальчик заслухався і не помітив, як біля нього з'явилася Дєвочка.

– Говорі по-українскі, – тихо сказала. – Шеф не любіт... – і голосно запитала:

    – Чай чи каву?

    – Каву, – відповів Мальчик і злякано озирнувся.

    Коли розмішував цукор і пригубив чашечку, біля нього з'явилася Дєвочка з чоловіком середнього віку, який відрекомендувався і дав візитку. Мальчик метушливо почав шукати в кишенях свою, простягнув чоловіку, візитка була пом'ята, і Мальчик відчув, як прилипає до тіла сорочка.

    – Цей пан, – пластмасовим голосом сказала Дєвочка, – має рекламну пропозицію, котра може становити для нас інтерес.

      Чоловік завчено всміхнувся і подивився на Мальчика, що діставав з теки свій прайс. Він читав прайс і запитував, а Мальчик відповідав, як на уроці української мови. Екзекуція тривала довго. Мальчик встиг випити дві чашки кави, його носовичок у руці був мокрий від поту.

      – Гаразд, – сказав чоловік, – ваша пропозиція може бути цікавою.            Треба подумати. Зателефонуйте в середу.

      Його провели до дверей. По дорозі Дєвочка встигла шепнути:

      – Позвоні в срєду утром.

      – Можєт, завтра перєсєчьомся? – шепнув Мальчик.

      – Па-па, – виштовхнула його в спину Дєвочка.

      Вдома Мальчик застав заплакану маму.

      – Де ти ходиш? Тут таке горе. Арештували Богдана. Що ж ми будемо тепер робити?

     У Мальчика відвисла щелепа, він заметушився, вхопив телефон, почав набирати номера.

     – Щас ми рєшім етот вопрос, – гарячкував він. – Влад Козлєнко –вліятєльний чєловєк. У нєго дєнєг – нє пугано.

     – Що ти шарпаєшся? – розсердилась мама. – Та скинь ти із себе цю маску кієвського мальчика. Хоч раз поговори з матір'ю по-чєловєчеські.

      – Треба найнять адвоката, – взяв себе в руки Мальчик. – Гроші я зароблю на рекламі, а трохи в когось позичимо. Все буде добре, побачиш.

      До кінця п'ятниці вони знайшли адвоката. Адвокат був старий, з обличчям сушеної груші.

– Діла погані, – пом'яв адвокат заросле шерстю вухо, – його підставили.

Підіслали чоловіка із записаними номерами банкнот і тут же їх у нього знайшли. П'ятсот гривень.

     – Нащо їм моя дитина? – заплакала мама.  –Тільки ж вивчивсь. Нащо було йти на ту роботу?! Йшов би в школу, вчителював, а я б діток гляділа. Двоє ж у його.

– Мам, – розсердився Мальчик, – ти знаєш, чого бастують вчителі?

    – Ну таке ж... Не дають грошей, а що ці гроші, як он тюрма, – заплакала мама.

    – Я бачу, що живете скромно, – захрускотів пальцями адвокат, – я з вас багато не візьму, бо мало чим поможу. У вашого сина така робота, що там беруть всі і беруть багато, а його підставили, бо нема за ним сторони. Треба їм було жертовне ягня, то вони його вибрали. Така тепер наша жизнь, – прицмокнув дуплистим зубом і почав збиратися.

     Всю ніч слухав Мальчик, як скрипить у квартирі паркет і шепоче свої молитви мама. У середу вранці він видзвонив Дєвочку. Вони домовились зустрітися на Подолі в ганделику «У тьоті Соні».

     На Верхньому валу побачив, як загорілися одночасно три світлофорні ока. «Це напоминає сьогоднішній день, – весело подумав Мальчик, – бес-прє-дєл».

    «У тьоті Соні» він замовив дві склянки вина «Вінок Дунаю» і помаранчів.

    – Как там наши общіє проекти? – поцікавився Мальчик.

    – Будем с вамі сотруднічать, –  відповіла Дєвочка.

    На обличчі Мальчика розцвіла посмішка, він поцілував Дєвочку і взяв ще по лікеру. Дєвочка відмовлялася, але він змусив її випити, і вони вийшли у вечірнє місто.

    Теплий вечір виманив красивих жінок. Вони стояли на залитих електричним світлом зупинках, таємничо мовчали, і тільки голі ноги кликали в теплу ніч.

      – Я проведу, – потерся біля вушка Дєвочки.

      – Да, но в дом тєб'я не пущу.

      – Оккєй! – торкнувся її носика.

     Біля під'їзду поцілував Дєвочку взасос, а вона відштовхнула його від себе, але її руки обм'якли, і Дєвочка підстав­ляла довгу шию під гарячі губи Мальчика.

     – Только на п'ять мінут, – зашепотіла Дєвочка і потягла Мальчика темними сходами.

На порозі вони почали здирати з себе одяг і попадали в ліжко, плутаючись у її розсипаному волоссі і розстібнутих сорочках, і тут задзвонив телефон.

     – Альо! – вхопила Дєвочка трубку, важко дихаючи. –  Сама. А що? – перейшла на українську. – Через двадцять хвилин? Приїжджай.

    Дєвочка зірвалася з ліжка й забігала, підсмикуючи на собі колготи (І) і трусики.

   – Уході! Бистро! – гукнула Мальчику в напівстягнутих штанах, що сидів у розкошланому ліжку.

    Дєвочка підвела губи, стягнула з ліжка Мальчика і випхала в коридор.

    – Шеф? – запитав і відчув, як пересохло в горлі.

    – Цьом па-па! – подала кейса Дєвочка.

     – У тєб'я с нім?.. – спробував підшукати делікатне слово Мальчик, але так і не знайшов.

    – Ти просто Мальчик, – зітхнула вона, – а он мущіна, которий мєня содєржіт, іді, – поцілувала і випхала його за двері.

    Без копійки в кишені посунувся Мальчик через міст. Над Дніпром висів молодий місяць, схожий на скибку дині. По річці повільно плив освітлений катер. Коло річкового палацу, наче поснулі таргани, стояли автомобілі. Вологий вітер качав на асфальті порожню пивну бляшанку. На дзвіницях соборів червоно горіли сигнальні вогні, проносились вечірні автомобілі, і вздовж траси стояли випиті пляшки з-під шампанського.

    Вранці зателефонувала Дєвочка. Вона чекала його біля галереї «Ательє Карася».

   –У мєня вигодноє дєльце, – взяла під руку Мальчика.

   – Прєдлагаю нал под двадцатіпроцентную скідку.

   – Чорний нал? – єхидненько скривився Мальчик.
   Він не міг вибачити їй вчорашнього вечора.

   – А налоговая?

   – Нє твої проблєми, – буркнула Дєвочка.

   – Оккєй, – сказав Мальчик, – я переговорю с Владом Козлєнком.

   – Ето твой шеф?

   – Да! – сердито засопів Мальчик. – Но он нє лазіт к дєвочкам в постель.

   – Фу, протівний, – дала йому щигля Дєвочка. – Па-па! В п'ять с мєшком в офісе.

– Какім мєшком?..

– Какой нєпонятлівий Мальчик, – показала язика Дєвочка, – для дєнєг которий.

У Мальчика відразу виник план. Він скаже Владу про готівку під двадцять п'ять відсотків. Влад погодиться, його апетити ростуть, а рекламне агентство за ними не встигає.

В офісі Мальчик потренувався перед дзеркалом, аби не бігали очі, коли буде говорити про відсотки, головне – не метушитися.

Влад ожив, повеселішав, закректав.

– Жду з грошима, – поплескав Мальчика, – зразу і розщитаюсь.

У фірмі «Гренуй» йому вручили конверта з грошима і бетекамівську касету з роликом. Мальчик нагадав графік виходу реклами і вийшов з офісу. В ботанічному саду він перерахував гроші, витяг із пачки триста шістдесят гривень, зайшов до «Едему», випив яблучного соку й подався в рекламне аґентство.

Коли Влад перераховував гроші, його пухкі руки тремтіли.

– Це тобі, – простягнув Мальчику.

Вдома Мальчик віддав мамі п'ятсот гривень, а триста залишив собі. За ці два дні мама осунулась, вона надовго йшла з дому, розмовляла з адвокатом, тинялася по квартирі, перебила багато посуду і спалила чайника.

У Мальчика вже вивітрився смак першої рекламної оборудки, коли після роботи Влад запропонував підвезти його додому. Мальчик сів на заднє сидіння між двома незнайомими чоловіками, і перламутровий «опель» кольору згуслої крові помчав через усе місто. Мальчик весело розповідав Владу, як у діда в Залізному Хуторі лазив по яблука в чужий сад і собака здер з нього штани.

– А триста шістдесят гривень з конверта ти витяг тоже весело? – запитав Влад.

Мальчик забелькотів щось несусвітне і попросивсь вийти, але твердий лікоть штурхонув у дихало, він закашлявся і заплакав.

Влад Козлєнко сидів біля шофера спиною до Мальчика й курив сигару.

    – Дєло не в двох сотнях баксів, – сказав Влад, – дєло в принципі. Ти оказався нечесним Мальчиком, а я цього не прощаю. Ти ж заробив свої двісті п'ятдесят баксів на про­центи, але хотів надуть мене ще на двісті.

Двоє бичкуватих чоловіків у шкірянках міцно тримали його за руки. Вони виїхали на міст. Автомобіль стишив хід і притиснувся до пішохідної брівки. Мальчик вкусив чоловіка, який сидів ліворуч, і спробував відчинити двері. Борю­каючись, вони вибили у Влада сигару.

– Вкиньте етого діловаря у воду, – гаркнув Влад, – хай охолоне!

    Чоловіки вхопили його за руки, за ноги, розгойдали й перекинули через перила. В повітрі Мальчик перевернувся і важко вдаривсь об воду, але обпік не так удар, як льодяна вода. Холодні голочки вп'ялись у тіло. Він випірнув, хапаючи ротом повітря, й по-собачому загріб до берега. Десь поруч бовтнув у воду кейс, і з моста почувся крик Влада:

     – Слиш, ти! Як випливеш, то не приходь! Я тебе уволив!

     Кейса Мальчик не шукав, вода була темною. Він гріб під мостом, схожий на злякану мокру мишку, повз бетонні опори до освітленого річкового палацу, звідки долинала музика. Від холоду й розпачу цокотіли зуби, мокре волосся заліплювало очі, і від холоду гусла кров. Гребти ставало все важче, тіло вже ледве слухалось. Мальчик відчував, що не допливе до берега й спробував кричати. На мосту хтось п'яно вилаявсь і голосно зареготав. На набережній, спершись ліктями на перила, стояла світлокоса дівчина й самотньо курила. Загострений зір вловив жарину її сигарети і довгі ноги. Йому стало шкода своєї безпорадності. Дівчина була вже близько, голосно билася об воду музика нічного клубу, прогуркотів на мосту електропоїзд, і тоді тіло скорчила судома, праву ногу скрутило, він знову крикнув, захлинувся водою, гребнув руками, подивився на освітлений річковий палац, на недосяжну дівчину, на автомобілі, що пролітали в розливах електричного світла, на безумне вечірнє місто, на всіяне зорями квітневе небо і відчув, як стало легко й байдуже, і вода вже не пекла холодом. Зграйка рибок пропливла над ним, торкаючись волосся, що гойдалося, наче водорості. З рота вирвалося повітря, а одна велика бульбашка здувалась і роздувалась. У бульбашці він побачив брезкле Владове обличчя, почув сміх Дєвочки, молода мама несла його на руках, а він тримав голубу кульку і дивився на святкових людей, на ще живого тата, на Бодю в шкільній формі і з шоколадним морозивом на паличці, на портрети серйозних чоловіків над колоною, чув піднесені марші, радісний сміх і підсилений динаміком урочистий голос, бачив тісну готельку на Вітряних Горах, свою маленьку люльку, усміхнену маму, яка простягає до нього руки, таку молоду і схожу на Дєвочку, тата, що обнімає маму і пробує відібрати в нього пустушку, але темна риба ворухнула губами, і велика тендітна бульбашка лопнула, розбризкуючи на тисячі крапель його маленьке і грішне життя.

 

В у х а

                  Все життя Зіна Чечель соромилася своїх вух. І не те, щоб вони були в неї дуже великі, ні. Просто вуха стирчали. Спочатку Зіна боялася, що з такими вухами її не візьме жоден чоловік. А коли вийшла заміж за Жору, то стала переживати, що й дитина народиться з такими вухами.

«То ще добре, як хлопчик, – думала Зіна, – а як дівчинка?..»

Дитину народжувати вона поїхала до батьків в Овруч. Спочатку небо змилостивилося над її страхом, і Зіна народила хлопчика. Жора в цей час захищав у Києві дипломну роботу, і Зіна відразу ж попросила маму відправити йому телеграму: «Вітаю з хлопчиком. Схожий на тебе. Три п'ятсот. Вуха не стирчать». Малюка вирішила назвати Богданом. І як зурочила, бо як тільки відправила телеграму, увечері, чи то вже на другий день, помітила, що в дитини настовбурчилися вушка. Зіна притуляла їх до голови, вушка склеювалися, але відразу згорталися, наче розварені вареники. Зав'язувала на ніч косинку, бинтувала, але вони все одно стирчали.

«Що зробиш?.. – подумала Зіна. – Моя мама з такими вухами, моя бабця була з такими вухами, і мій Богдасик буде з такими вухами».

Так вона з цим і змирилася, але не змирився малий Богдан. Як тільки підріс, став її запитувати:

– Мам, а чому в мене вуха стирчать?

– Ну, чому стирчать?.. – відповідала мама Зіна. – Просто в мене такі вушка і в баби Галі, і в прабаби Люби теж були такі вуха.

– А в тата ж не стирчать, – надувся малий.

– В тата не стирчать, – погладила по голові хлопчика, – але ж у мами стирчать.

Богдан замовк і довго дивився, як очманіло сновигає отруєний тарган.

Якось перед днем народження мама Зіна поцікавилася, що хлопчику подарувати.

– То запиши мене вже на якусь операцію, чи що, – насупивсь малий.

– На яку операцію?! – аж підскочила мама Зіна.

– Вуха підрізать.

– Ах ти ж Господи! – сплеснула долонями мама Зіна. – Що ти до цих вух вчепивсь?

Вона ледь залагодила цю неприємну розмову, купила Богдану роликові ковзани, і він перестав говорити за вуха.

Та перед Зеленими святами хлопчик розбив чашку з бабиного сервізу. На що вже баба Галя лагідна до нього, і та скрикнула:

– От капловухий!

Після цього Богдана наче зурочили. Він дивився на лопухи під тином, і вони нагадували його вуха. Зайшов у сад, а на вишні – дерев'яний гриб.

         «І вишня вухата», – подумав хлопчик.

Тож як стемніло, не вечерявши, заснув. Приснився йому безмежний степ. Ідуть вони з бабою степом, а баба Галя показує палкою на овид:

– Ге-е-ен там зійде сонце. Ге-е-ен там.

І тоді з-під землі на весь горизонт виросло величезне червоне вухо. З того часу хлопчик, коли дивився на людей, відразу звертав увагу, які в кого вуха.

– Баб, – запитав якось Богдан, – а чому в мене такі великі вуха?

– Бо довірливий, – позіхнула баба Галя.

Вона сиділа на ґанку і голосно позіхала.

– А розкажи мені, – заходився Богдан, – які в твоєї баби були вуха?

– Зараз я все кину і почну тобі розказувать, які в моєї баби були вуха, – плямкнула баба Галя й захрускотіла щелепами. – Оно краще піди під грушу та позбирай падалиці.

«З такими родичами хіба поговориш про вуха?» – подумав Богдан і подався до дядька Миколи. Його дім заставлений книжками про війни, походи, політичні інтриги.

– Та не думай ти про ці вуха, – сказав дядько Микола, – бо чим більше про них думаєш, тим більші вони в тебе виростуть.

–Як же мені про них не думать, коли щодня бачиш їх у дзеркалі, – поскаржився хлопчик. – І в школі чіпляються, видумляють всяке: «Богдан-капловухий».

– Он у гетьмана Мазепи, – показав дядько книжку, – були такі вуха. І в філософа Сковороди не кращі.

– То, може, на них так не видумлялись, бо були розумні, – засопів хлопчик. – Бачиш, які?! – з відчаю шарпнув себе за вуха.

Дядько Микола подарував йому книжку про видатних людей.

– Коли буде погано, – порадив Богдану, – подивися на вуха цих поважних людей, почитай, чого вони добилися, і тобі стане легше.

Але Богдану від того легше не стало.

Якось він збирався з хлопцями на річку, аж тут гукнула його баба Галя:

– Ходи-но сюди, – поманила пальцем. – То це ти на річку зібравсь, га? А ти знаєш, що сьогодні купаться нильзя.

– А чого?

– Бо сьогодні Ілля. Покупаєшся, із сраки верба виросте.

– А що ж я буду тоді робить?

– Оно візьми краще та позбирай у саду падалиці.

Богдан надувся, взяв кошеля і пішов збирати груші. На битих грушах лазили оси, і одна вкусила його за руку. Він наробив вереску на весь двір. Баба Галя, важко сапаючи, витягла жало, приклала до укусу ножа.

– Як стухне, то піди погуляй. Та довго не ходи, бо прийде мати – кричать буде.

Богдан не чекав, доки стухне рука, дістав із пенала зібрані тридцять гривень і подавсь у місто. Купив морозиво і, заївшись, крутився між торговими рядами на Житньому базарі.

По обіді, коли сонце зачепилося за найвищий будинок, Богдан побачив вухатого дядька. Ну такого вухатого! Дуже вухатого… Його великі м'ясисті вуха настовбурчилися, а з вух стирчали цупкі чорні волосини. Пузатий дядько у білих штанах і білій тенісці з величезним херсонським кавуном нагадував білого дирижабля. Богдан зачаровано брів за ним, доки той не зайшов на вулицю Бориса Тена. З годину хлопчик крутився навколо будинку. Тоді наважився прочинити залізну хвіртку й зайти у двір. У дворі валував кудлатий пес, харчав і напинав ланцюга. Хлопчик подзвонив у двері і дивився, як лазять по рундуці червоні дерев'яні клопи.

За дверима зачовгало, клацнув замок, прочинилися двері. З хати війнуло кислим повітрям, яке буває у самотніх чоловіків. Дядько роздивився хлопчика.

– Ну? – сказав і заворушив вухами.

Хлопчик зібрався з духом і голосно закричав:

– Як ви живете з такими вухами? Бо я вже не можу!

– Тихо, тихо! – замахав руками дядько. – 3 нашими вухами глухих не буває, – і заклацав язиком: цмок, цмок, цмок. – Будеш кавуна? – Богдан кивнув головою. – Сідай отут. Не бійся, – всадив ножа, кавун репнув, і з нього потік сік. – Добрий кавун, рапатий кавун, – прицмокнув дядько і простягнув Богданові скибку. – У тебе є вуха, – виплюнув у жменю бубки. – Думаєш, ці вуха в тебе просто так? Просто так нічого не буває. Ти не такий, як усі, – чавкнув кавуном дядько і голосно відригнув. – Подивись на ці вуха. Бачиш, вони вищі брів. Значить, тебе чекає гарна кар'єра. А оця родимка каже, що ти осло. Якщо тобі в голову щось стрельне, тебе вже не зупинить ніяка болячка.

– Не хочу я таких вух, – надув губи хлопчик.

– Якщо в людини великі вуха, – захрумкотів кавуном дядько, і сік потік йому по шиї, – це не означає, що вона негарна. Просто в неї така естетика.

– Я хочу маленькі вушка, – схлипнув Богдан.

– Маленькі прилеглі вушка у злобних людей, – виплюнув бубки дядько.

– А я такі хочу!

Дядько повернувся, затулив собою вікно і став схожий на великого надутого ворона.

– Хто ти такий, Бог?! – аж захлинувся від обурення він. – Ти знаєш, що в людини кожна родимка щось означає? Я вже не кажу за вуха, де складка чи мочка може розказать, що в тебе на віку написано. Твої батьки можуть заплатить гроші, і тобі змінять вуха. Та після цього тебе так виверне, що не будеш радий своїй житці.

– Ну і хай! – заверещав Богдан. – А я не хочу таких вух!

– Цить, – розсердився дядько, – бо накаркаєш!

Вони замовкли і дивилися, як довшають тіні. Над кавуном крутилася надоїдлива муха, і дядько зганяв її рукою.

– Хто ви? – запитав хлопчик.

– Хо-хо! – заквоктав дядько, і в його грудях захрипіла гармошка. – Може, я цар капловухих.

– Тоді я піду, можна? – тихенько попросився хлопчик.

– Іди! – зачавкав кавуном дядько.

Вдома Богдан довго сидів насуплений, а потім почав доводити маму  Зіну до сказу.

– Та в Житомирі ніхто тобі тих вух і не поправить, – зашарудів газетою тато Жора.

– То в Києві поправлять, – заскімлив Богдан.

– Цить, зараза така, як дам зараз по тих вухах! – зірвалася мама Зіна і пошкодувала, але було вже пізно.

Весь вечір і ранок всю сім'ю теліпало від Богданової істерики. Вранці мама Зіна забула зняти з голови бігуді. На вулиці Східній вона помітила, що вслід їй озираються чоловіки, а якийсь автомобіль повільно їхав за нею, і з вікна висунувся пикатий дядько.

«Мабуть, я сьогодні дуже гарна», – подумала мама Зіна і радісно захитала стегнами.

Вона так і прийшла б на роботу, якби не продавщиця, в якої купляла ліфчика.

– Жіночко, – нагнулася до неї продавщиця, – ви, мабуть, сьогодні в дзеркало не дивились?

– Що? Де?! – злякано закрутилася мама Зіна, облапуючи себе з усіх боків.

Подивилася на ноги. Колготи цілі, натягнуті правильно, п'ятами назад.

– Та не там, – зашепотіла продавщиця, – а на голові.

Вона облапала себе, аж там бігуді.

«Ну, все, – подумала мама Зіна, – як він мене дістав з цими вухами. Пора вже щось предпринімать».

Після цього вона відвезла Богдана до Києва, і там йому підтягнули вуха.

Хлопчик не відходив від дзеркала. Змінив зачіску, став зачісувати волосся назад. Деякий час, правда, в школі називали його Нові Вуха, та згодом залишили в спокої.

А за рік у сім'ї сталися зміни. Почав спиватися тато Жора. Він приходив додому пізно ледь теплий. Курив, чіплявся на кухні за табурети, лаявся, бив посуд, а вночі голосно хропів і скрипів зубами. Мама Зіна перестала з ним спати й переселилася в кімнату до Богдана. І так тривало довго, дуже довго. Згодом Богдан помітив, що мама Зіна стала якась не така. Вона довше крутилася перед дзеркалом, у неї з'явилася красива білизна з мереживом, дорогі парфуми. Приходила додому пізно, пахла вином і сигаретами, була задоволена і до всього байдужа. Довго хлюпалась у ванній, а потім при світлі торшера лежала в ліжку, гортала жіночий журнал і про щось мріяла.

Після Спаса злягла баба Галя. Від сварок із татом Жорою в неї стався серцевий напад. Та ще бабу Галю доймала ядуха. Вона важко сапала в ліжку, мама Зіна купувала їй гормони й астматичні аерозолі.

В обід мама послала Богдана в аптеку по ліки, а коли він повернувся, то побачив, як бабу виносили на ношах і запихали в карету швидкої допомоги. А мама Зіна в чорній хустці завішувала дзеркало.

Два дні спостерігав Богдан, як прибирають бабу Галю, як капає із свічок віск, шепочеться рідня й сусіди, як бабу в жовтому автобусі везуть на кладовище, як роздуває щоки духовий оркестр, плаче мама Зіна, й п'яно сопливить тато Жора, як передають за столом із рук в руки миску з коливом.

Всю ніч йшов дощ і вив вітер. Богдан тулився до мами Зіни і злякано шепотів:

– Мам, верни мені мої старі вуха.

– Нащо?

– Я хочу, щоб була жива баба Галя і щоб не пив тато Жора, і щоб у нас було все, як колись.

– Цить, – втомлено зітхнула мама Зіна, – не вертається те, що не вертається.

Богдан схлипнув і зарився під теплу мамину руку.

– А чого так виє вітер?

– То баба Галя за нами плаче.

– Так противно вона виє, – злякано тремтів хлопчик.

– Спи, – охриплим голосом сказала мама Зіна.

А вранці вони побачили в саду зламану вишню, на якій сиділа стара ворона і довго й деренчливо каркала.