Оповідання

Кієвскій мальчик

Автомобільний затор спаралізував Велику Житомирську. Сто клаксонів, мов череда збожеволілих корів, ревіло від Львівської площі до Володимирської. Автомобілі збилися навколо катафалка з нікельованим янголом на капоті. Ховали Бальбузу, короля кримінального світу, його вбили у розборках з хлопцями Соломахи. Сто стволів, ховаючи смерть, похмуро мовчали в костюмах від Вороніна. Суворий кортеж з живими квітами від «Норіти» та печальними написами «Від Кабінету Міністрів», «Від федерації кікбок­сингу» і просто «От верных друзей» і «От любящей подруги» захряс біля будинку з випраним дощами і вітром безликим прапором, у якому ледь вгадувались кольори сонця і неба. Міліціонер злякано приставив до виска долоню в білих пальчатах і тремтячим жезлом показував на Байкове кладовище.

«Круто, – подумав  Мальчик, заворожений процесією, – мене так ховати не будуть. Не та вєсова катєгорія».

В його вухах ще стояв рев від автомобільних сирен, коли завертав на Золотоворітську. Біля іржавого бака для сміття він побачив діда в інтелігентному береті і плащі кольору хакі, який щось витягував із лушпайок і їв, заглиблений у себе. З дідової авоськи стирчали жіночі боти часів Центральної Ради і томик Грушевського. «Оп'ять нєвєзуха, – подумав Маль­чик, – невдалий похід з блошиного базару».

– Жалость какая! – голосно сказав діду.

Дід злякано випірнув із себе, дожував шматок цвілої булки і роздратовано глянув на незнайомця.

    – Подкрєпляємся, дєдуля? – весело гукнув Мальчик. – Возьмі гривню на пончик.

    – Дякую, – сказав дід і з достоїнством заховав гроші в кишеню.

Мальчик звернув на Ярославів вал і зайшов у кафе «Ярос­лава». Вже більше місяця працював він у рекламному агентстві, куди влаштував його старший брат, податковий інспектор. Щодня чамрів за телефоном, видзвонюючи багаті контори. Його вислуховували втомлені директори і щебетли­ві дівчата-менеджери, довгоногі кієвскіє дєвочки, влашто­вані папами й мамами, і всі йому відмовляли або варили з Мальчика воду. У нього вже був довгий список водоварів, які ніколи не казали «так» чи «ні», тільки просили через тиждень або два нагадати про себе, коли поступить нова партія товару, і, може, вони запустять рекламу.

А був ще в агентстві Віталик, серцеїд-менеджером і зубр вициганювання грошей.

 – Ти б хоч голос змінив, – сопів Віталик Мальчику, – прямо тобі дєцький сад. На такий голос не клюне ні один клієнт. Учись у дяді, – набирав номера. – А гдє етот нігодяй? – лагідно запитував у телефон. – Прив’яжіть-но його до дроту. Ну, здрастуй, нігоднік. Що ж ти мене підводиш, га? Та нє... Ну да... Канєшно! Ну дуй сюда, закриїм вопрос, – і клав трубку. – Бачив, як нада работать? – повертався до Мальчика. – Тільки що договорився за п’ять тисяч баксів.

– Клас! – вирвалось у Мальчика, і він ледь не луснув від заздрощів.

Мальчик пройшов курс НЛП, як з помощью построєнія фраз і ващє язика забрать дєньгі у клієнта, за який Семен Борисович здер з нього триста баксів. Гроші, звичайно ж, заплатив старший брат.

     – Я здєлаю вас богатимі і щаслівимі, – сказав на прощання дєвочкам і мальчикам, що слухали з роззявленими ротами, – ви будете долго помніть Сємьона Борісовича з Одеси.

 Мальчик часто згадував Семена Борисовича і думав, що головного секрету він так і не видав, бо чому ж тоді Віталик робить усе навпаки і в нього виходить, а він говорить за схемами Семена Борисовича, і в нього нічого не виходить? Хіба тому, що Віталик встиг побувати в апараті комсомолу і йому дали за це трьокімнатну квартиру біля Шоколадного будинку? Значить, комсомол – краща школа за НЛП, – думав Мальчик.

– Не розстраївайсь, – заспокоїв Віталик, – наїсися морозива й получиця.

  І коли Віталик ходив у туалет, Мальчик вкрав у нього візитку менеджера фірми «Гренуй», яка торгує французькою косметикою.