Оповідання

Одне слово, якось запросив мене мій шкільний друг Н., з яким ми не бачилися років десять. Запросив і похвалився, що хоча він і списував у мене задачки, але тепер став таким цабе, що мені і не снилося.

Але тим часом не зазнався і зберіг пам`ять дружби і скромність.

Я, звичайно, перш за все поцікавився, що ж це він за цабе.

Він мене інтригував, як я зараз вас. «Прийдеш – скажу. Записуй адресу – і до мене».

Я йому пообіцяв: «Годин через три-чотири буду».

«Через чотири години? – перелякано перепитав він. – Збожеволіти можна. Чому так довго?»

«Бачиш, любий мій, – відповів я йому, – коли моя дружина була заміжня перший рік, їй для того, щоб вийти з дому, потрібно було десять хвилин. Тепер, після двадцяти п`яти років, – чотири години. Перші десять років у неї був рік за два. Як на війні. Тепер – рік за чотири, як на каторзі…»
«Гаразд, – посміхнувся він. – Ми вас чекаємо».

Не буду описувати, як він нас зустрів. Чим пригощав. Скажу одне: добре. Але на одній деталі зупинюсь.

Після нас прийшла з роботи його дружина. Не можна сказати, що красуня. Та й у такому віці лише окремі жінки залишають на собі відбитки минулої вроди. Звичайна, як на мене, жінка, але надзвичайно мила, гостинна й щира душею людина. Власне, те, що нам, чоловікам, так подобається і що ми так мало цінуємо у наших жінках.

Петро Андрійович – назвемо так мого друга умовно – зірвався з місця, як тільки почув, що в замкову шпарину вставлено ключ. Він відчинив двері. Запитав для чогось: «Це ти, моя люба?» Ніжно поцілував жінку, взяв м`яко її за руку вище ліктя і, елегантно підвівши до нашого столика, сказав: «Знайомтесь. Моя Янічка». Ми подали руки. Янічка мило усміхнулася, попросила пробачення, швиденько переодяглася, трошечки освіжилася й сіла з нами за стіл. Десь через півгодини у нас з дружиною склалося враження, що ми з Янічкою знайомі якщо не з старшої групи ясельного віку, то принаймні з шкільної парти.

Янічка була чудова співрозмовниця, любила жарти, уміла й сама жартувати, і головне – ні в чому не показувала ні зверхності, ні переваги. Це була проста, скромна, мила жінка, і головне – не ханжа. Ми залишали цей дім вперше, жалкуючи, що так мало там гостювали, й у нас постійно жила думка, як би ще раз їх провідати. Власне, не в мене, а в моєї дружини. Бо до цих слів, які зараз наведу, я теж вважав, що до Петра Андрійовича треба частіше ходити.

«Треба, – мовила моя дружина. – Хай би ти, мурло, хоч повчився, як з рідною жінкою поводитися. Дивись, прийшла з роботи, не встигла переступити поріг, а він до неї. Вихопив з рук господарську сумку, чмокнув у щічку, запитав: «Як ти себе почуваєш? Чи ніхто тебе не образив сьогодні на роботі?» І це ж дружина, вважай, міністра».

Я проковтнув гірку пілюлю і змовчав. А вона вела далі: «А ти тільки хвалишся, що він у тебе задачки списував. Так він же тепер людина. В нього у генах ця інтелігентність міністерська закладена. А ти мужик мужиком. Коли ти мене хоч раз поцілував при зустрічі, узяв сумку у руки, як я ледве не падала з ніг?

Мовчиш! Нема чого сказати. А візьми її ім`я. Як він її ніжно називає – Янічка. А вона просто Ніна».

І тут моя дружина розповіла ще раз мені те, що розповів він нам. Навчалися вони в одному і тому ж інституті, на одному курсі, в одній групі, й навіть за однією партою разом сиділи. Він колись на першому курсі кишеньковим ножиком вирізав: «Я+Ніна=любов». Потім зрізав «любов», залишилося «Яніна». З того часу він і казав на неї «моя Яніна». А коли одружився – «Яніночка», а потім взагалі скоротив ім`я і тепер інакше її не зве, як Янічка.

Я прикусив язика, взяв горнятко з кавою, але вона виявилася холодною.

– А що ж далі? – майже загортало товариство.

– Далі? – перепитав я. – Далі буде, як Олександр Тимофійович наллє мені ще одну чашку кави. Але за умови, що вона буде не настільки гаряча, щоб облазив мій язик, і не настільки холодна, щоб я не міг у цьому товаристві зігрітися.

Олександр Тимофійович задовольнив моє прохання, і я продовжував: