Оповідання

Минуло, мабуть, років два від того пам`ятного візиту. Я все менше провідував свого шкільного друга, хоча моя дружина все частіше пропонувала мені сходити в гості до Янічки. Власне, тепер Янічкою я називав уже свого друга, а вона – його дружину. Але завжди, коли йшлося про сім`ю Петра Андрійовича, ми казали просто: «Може, підемо до Янічки?» Ми ходили. У них нічого не змінилося. Жили вони так само дружно. Вранці, проводжаючи на роботу Янічку, він її так само цілував, бажав їй щасливої дороги, відкриваючи дверці своєї службової автомашини. Бажав так, що водій, як мені одного разу здалося, не стримався – про себе засміявся, а Петро Андрійович прощався з Янічкою, ніби проводжав її за кордон не менше як на півроку. Хоч наперед знав, що через сім робочих годин Янічка буде дома.

Інколи, коли сиділи в нього дома, він їй телефонував на роботу. Питав, чи вона пила сьогодні кефір, чи гуляла в обідню перерву на свіжому повітрі і чи не дуже перевтомилася. Якщо їй щось боліло і вона про це йому казала, він категорично забороняв їй далі працювати й наказував негайно йти додому, а то й загрожував, що сам до неї прийде.

Моїй дружині здавалося, що після цих відвідин і я трохи покращав. Я справді інколи брав у дружини важку господарську сумку, підвозив її на роботу, але от поцілувати вранці, коли вона йшла на роботу, ну ніяк не міг. З якогось дурного принципу. І взагалі, не хотів мавпувати, хоч моя мені все натякала, підкреслюючи, що інститути культури інтелігентності не дають. Я вже готовий був її цілувати, але все чекав слушного моменту, святкового, чи що.

І от одного разу ми виїхали на курорт. Я вже й не пригадую сьогодні, де ми були. Чи то в Ялті, чи у Коктебелі. Але якось прибігає моя дружина й каже: «Ану, вгадай, кого сьогодні біля готелю я зустріла? Ніколи не вгадаєш!» – «Кого?» – перепитую. «Янічку!» – щасливо усміхаючись, відповідає вона. «Янічку? – перепитав я, ніби першого разу не почув. – Її чи його? Чи обох разом?» – «Його, – каже. – Бачила в готелі».

Дзвоню я в готель, цікавлюся. «Так, – відповідає черговий адміністратор. – У сто третьому номері зупинився. Телефон номер такий». Я телефоную йому. «О-о-о! – чую, радісно гукає. – Ти що, тут? Ану, негайно до мене! Одна нога там, друга – тут. Чекаю. У мене шампанське, коньяк і все таке інше».

Словам «і все таке інше» я не надав ніякого значення. Беру дружину – і до Янічки. Стукаємо в номер, він відчиняє. Кричить, як студент: «Кого я бачу! Заході, родной! – переходить на грузинський акцент. – Пітьбудєм, гулятьбудєм!»

Я заходжу, дружина зі мною поріг переступає. «Здрастуйте, Петре Андрійовичу!» – вітається. Дивлюсь, а він раптом весь зблід. Зупинився на порозі і навіть на вітання не відповів. А тут раптом із люксу вибігають двоє миловидних дівчаток і до Янічки. «Ану, Петре Андрійовичу, показуйте свого шкільного друга». Моя обімліла. Я, між іншим, теж. «Чому ж, – кажу йому, – ти не попередив, що ти не сам! Ми думали, ти з Янічкою. А в тебе, я бачу, тут робоча обстановка. Дівчата, мабуть, стенографістки твої, секретарки?» – «Секретарка і кур`єрша. – підхоплює мій натяк Петро Андрійович. – Робота тут у нас екстренна… План… Горимо… І завтра треба все це здати… написати… передрукувати…»

«Від руки, – кажу йому, – то не те. А от якщо дівчатка. Та ще й професіоналки, то тоді… Все гаразд». – «Буде все в нормі, – заспокоює він мене. – Вони у мене обидві друкують. Пройшли курси…»

«Ну, вибач, – кажу. – Ми на вечерю запізнюємось. Нагулювали апетит. А тут, думаємо, давай забіжимо. Подивимось, як Яніч… Вибач, як тут Петро Андрійович поживає…» От бісова кава, – раптом зупиняю свою розповідь.  – Знову охолола. Олександре Тимофійовичу,  я не настільки зіпсований, як Олег Данилович, щоб пити холодну каву.

– Не підігрію, – відповів Олександр Тимофійович. – Поки не розкажеш, що ж було далі.

– Далі? Більше ми не ходили до Янічки. Моя дружина сказала: «Я бачити не хочу. Ненавиджу. Всі ви, чоловіки, однакові. Особливо коли в керівники якось виб`єтесь, секретарок заводите, автомашини державні, відрядження». Що вона під останнім словом розуміла, я й досі не знаю. А це ж, товарищі, вчора, ви ж знаєте, затвердили мене начальником комунального господарства… Теж автомашина, секретарка. Поганенька, правда, але міняти не збираюся, щоб з перших днів анонімки не посипалися. Прибіг додому, щиро поділився з дружиною… Сьогодні зранку мій шофер відвіз її на роботу. А увечері вона прийшла… Як завжди, з сумкою… Натомлена… Подзвонила. Каже: «Ти хоча б якогось гачка прибив до дверей, товаришу начальник. Сумку нема на що вішати. Поки знайдеш ті ключі». – «Люба моя, – відповідаю, щасливий, – буде тобі і гачок, і сумка, дай її, до речі, сюди, і дозволь, я тебе поцілую…» Так мені радісно було на душі… Я до неї з щирим серцем… Вона віддала мені сумку, а тоді як розвернеться і…

Далі треба щось розповідати?