Оповідання

 

                                                             БАРАБУЛІ

 

      — Бігме, ці міскі внуки… гет розуму не мают!

      У задиханому голосі «бабці Ганьки» вмістилися і злість, і розпач. Двері луснули за нею так, якби вже все знали.

       — Шо ші віробили? — спокійно опустив газету «дідик Коцько».

      — Я пишла… позамикати двері…, бо ці водно… за собов лишєют втворені…, єк у себе на дачі… А то є шо видіти! — витискала бабця з себе порціями надзвичайну інформацію. — Ти то садивне перебирав, розфасовував по ящіках, спускав у пивницу — тий їкої поскладав?

   — Кажи вже, де діти… «бомбу кинули».

   — …Повезли у Франківск насінні барабулі!

  —  Єк???

     — Або я знаю єк? Я знаю єк?! Єк у пивку з ними грати — то в тебе й охоти, й чєсу доста, а єк спорідити їх на дорогу, то водно я сама…— рясно посльозило на бабчині розчервонілі лиця та на тремтячі уста.

      —…Кажу Назаркови, тий Люська чула: «Наберіт собі барабулі з великих ящіків». Дала їм кульків — умисне купила в «Копійці» тих наймоцніщих. Ші кажу: «Беріт їких хочте, але з великих ящіків». Дала той менчий кошіль, аби на драбині ни мучілиси…

      — Ий, шляґ би то… Тий кілько узєли?

      — Таже сім кульків…, єкмай — мішків. Тоту санту всу до решти… Тий тоту, шо Василь Книш з твої роботи дав…

   —  Дезіре,— уточнив дідик.

      —…Може, й шє їкоїс — я не додив’юваласи. Не бійси, Коцьку, нашу синоочку, шо хотілоси уже збути, не кінули! …Нишпорі то подами, то пиддашями — вимацуют старовітчіну. Думают, шо єк найшли у стодоли жґребло від вовни і горнец у дротєнці, то й пивниця повна такого добра. Так бігли по барабулі, шо могли порозщібатиси...

      — Ясно! Синоочка була у менчих ящіках, вид винограду, а бірші ящікі я понакривав циратов — і уни не заздріли.

      —Бо квапит тебе!.. Ші морозів нема, ші софіт ни мокріє — а вже-с понакривав.

    —  Йо! Єкби ни понакривав, а закапало, то уже би-с піворила, шо ни ґазда.

      — І казала би! Бо тобі, єк не скажеш, то сам не доробиш! І-ій, головко моя бідіна… Ану, дзвони до них — вже, певно, приїхали…

      Дід неквапно взяв мобільного телефона, набрав: — Ало. Єк ви там?.. Малі доїхали миром? …И слава Богу! Ни забудьте Люсці доштимувати ґудзик на курточці — загубила дес, поки лазили тут по деревах. А може, й прийдеси усі перешити з-за одного? …Ага — з старої. Ну тий вже! …Ні-ні, всьо добре — були чємні. А Федьо підвіз аж до хати? …До під’їзду? Ну, й файно. …Бабця? Аж світитси, шо внуки побули. Уже зачинає нудитиси, аби знов приїхали… Йо. Добре. Передам. …Дай Боже.

      — Шо ти мелеш?! А за барабулі чо’ змовчив? Таже шош траба робити, бо уже й зорано. …Я страшне «знудиласи»(!) за годину-дві. Таке вздріти, то мож інфарт дистати!

      Бабця Ганька, така приязна на перший погляд, сувала, штуркаючи, мисками та баняками по столі, по шпаргаті — коротше, створювала конкретні звуки великого невдоволення.

      — Гай, ходім, покажеш, шо там у пивници, тий порадимоси, єк з того війти, — рішуче проказав Коцько і став взуватися. — Чуєш, Ганько?..

   — Йди сам дивиси! Я зараз не до лазаня драбинами… Йди — порадуйси.

      Як лиш за дідиком рипнули двері, бабця вхопила телефона — мусіла чути дочку, котра «у вихованю внуків ніколи ніц не зробила, єк належитси, а лиш так, єк діти забагали».

      — Ало! Слухай шо!.. Розтлумач своїм, шо то є насінє взагалі, най розуміютси… Де таке: забрати насінні барабулі, а я навесні шо — діда буду в землю садити?! …А так-так! Брали самі и взєли видкладені на сажіні. …Таже вам садимо, бо нам того кілько траба?! …Йо! Там на тратоварі вам родит, родило би си... Знаю, єк ви годні-сте купувати. Траба дітим тлумачити, аби шош у житю розумілиси, ні лиш — «хі-хі» та «ха-ха». …Йо — знают!? Гівно ші в’ни знают. Біда, шо й тобі, ой, єк траба втокмачіти, шо таке вихованє… Водно їм потакуєте, а то росте не до роботи, а лиш до дурішків. …Я вже то чула. Йо! Ну, то мете вибачєти.

     
Тим часом Коцько засвітив в підвалі світло і взявся до роботи: повідсовував слоїки, бутлі, відкинув цератові вкривала і в спорожнілі ящики почав перебирати повненькі бульби. Якийсь час робив це сам, але підійшла дружина, паузу мовчки посопіла, і продовжили діло дружно разом. Робота заспокоїла бабцю, але лиш наполовину.

      — Боже-Боже… То від земні видирвано тай підоймлено на поверхи — слабе, бліде, їст з усєких кольорових коробок тото сухе храбустині… Земня їм скорше бруд, ніж годівниця. …Коцьку, п’єтий поверх — не дев’єтий, але доста високо, правда?

   — Йо.

      — Я з балкона єк раз подив’юси вдолину, то поки там, здає ми си, шо ціла кватира дес сунетси и шо скоро гепне. А їм хоть би шо: єк ни в тиливізори, то в тому компутири… Слухай шо: а в ящіках ни було сортових записок, єк того року? Ци малі ни зважєли ни на шо?

      — Папірці пріют, и я сегороку понадписував на ящіках — такі на дощічках. В’ни просто ни знали, а в потемку шо тут вздриш!?

      — …Тий я, ади, кажу, шо Назарко, єк бирило вімахав, а скаче по яблинках — лиш фоста бракує. Я вже тобі ніц ни казала, би-с ни злостивси — висне на галузю, а одну такі вломив…

   — Де вломив?

      — Ий, меш видіти. …Трєсе листі з черешень, кажу: «Назарку, осінь сама й’го поскидає, увожєй на гілє, бо то дідик кохає». А він єк варіят. …Мені ші й тепер перед очіма розпатрані квітки у квітнику — кімуєш(?), єк він малим побив усьо бучком — гравси в їкогос рейжера. …Тепер грає павука. …Штирнаціть років — то велика дитина. Черевики — сорок третий, а розум — на двацєтому загальмував.

   —  Тарахкотиш! Ни могла сама піти дати барабулі?

      — Мусіла свини ріхтувати! …А Люська кочєєси в купі листу — єк мала кутюжка. …Йой, міскі — то міскі: єблука не їдє, а лиш обцільовуют: вкусило-ни-вкусило — и кинуло одно в другого. Кілько говоритси: кинь кочєн у видро — дамо свини, бо сегороку ниврожай, шо й худобі гляба шо дати… Ой, бойє! Заздріла, шо б’ютси навіть рваними яблуками з кошіля. А паданиці їх ни цікав’ї, хіба копнути. …Каміня в сад понакідали з шутрової купи коло будови, йкогос патичя. Бахури бахурами! Їм шо ліс, шо зарінок, шо наш сад — однако. …Вже й так боюси шош дуже казати, аби ни сприщилоси котрес. Люб’ю їх дуже, але єк то таке ниґаздівске — шляґ траф’єє. Нираз послушні, ни лутаві, а нираз… Ни знают ріду, ни розуміют волі — тимой роб’є збитки. …Єк у склепі всьо купуют шоднини — то йо, а єк то саме на свому городі — вже їм забагато. Ніц не мают гадки, шо осінь зиму годує, або… й цілий рік. …Та же стараєси їм, єк собі: и свиню вигодовуєси, и городнини, и садовини, и грибів, и афин.

      — Ади — по роботі! — дідик повисаджував на дві купки ящик на ящик, а зверху трохи менші з синьоочкою. — Тепер у нас насінні барабульки, нівроку, найліпші, ни рівня тим, шо діти спожиют. Ці май бирші від тих и нарік мают дати добрий урожай. Ану, умисне будемо видіти. Гадаю, шо то ші на ліпше війшло. Гай, ходім, бо я би вже далі вечерів...

      Господарі помалу повибиралися на світ Божий, погасили світло, опустили ляду, вийшли з піддашшя на звечоріле подвір’я і засторопіли: зять з внуками вибирали з свого «мерса» злополучні кульки. Бабця аж сплеснула в долоні.

      — О Господи!.. Тарасе, шо є? Йой-йо-йой, та нашо ви то приперли назад? Назарку, Лесько?..

      Зять явно був сердитий — не договорював. Діти бігом попритуляли кульки в ряд на призьбі, мовчки виструнчилися коло тата. Дідик, чухаючи за вухом, безслівно підійшов до зятя, поздоровкався за руку.

      — …Хоть би був позвонив — де перти це назад сотку кіломитрив?! Бензини спалив, шо мож удвоє бирше барабуль купити. …А ми тут за цей чєс видобрали насінної з видкладеної на їду.

      — Та… діло не в картоплі. Мусів прокатати, тобто… закріпити урок. А ви чому мовчите? — підштовхнув старшого.

      — Бабцю, дідику, вибачайте. Ми не хотіли зробити зле. Ми, може, недослухали… Вибачте нам. …Тату, їдьмо — мені ще уроки на завтра робити.

   — І мені…

   — Барабулі кладіт назад у багажник!

   — Ні-ні-ні, цей раз — ні. Десь другим разом…

      — Ай, будьте розумні… Коли буде той «другий раз»? Хоть, ади — пора вже всім разом побути.

      — Ой, не можу сказати: докінчуємо об’єкт, робота позмінна, самі розумієте, що й у вихідні… і часто не співпадає… Та й до зими повернуло. Не знаю. Зідзвонимось…

      Бабця Ганька дала волю сльозам, коли зятева машина  зникла за сусідськими хатами. Аж при вечері її прорвало до мови.

      — Чо’ я така дурна? Ци світ дурний? Чим дужче хоч, аби було гараздом, тим борше в’но обертаєси назистріть. Але Бог видит и… Бог добрий. Коцьку, я ни доказала тобі, шо діти запали на старовіцке по ескурсії до Польщі. Там усьо старе в моді, в добрій ціні. Але наші збирают ни на торги, а до домашного музею. Хочут аби всі виділи, чим жили їх предки. А файно, правда?  …Тий я, ади, дала малим старе желізко з поду — то-то мамине, шо у віно мені перейшло, шо вуглім грілоси. Ші свічник-трійцу, шо забув рахунок рокам у запічку. Тий у даху серед дрантя найшласи сорочина: не знати котре й коли носило, бо вишитє гет давне. Тий такі там валєлиси нидорвані, з білої вовни — фа-айні, з віплетеними узорами жіночі рукавиці… Кімую, шо такі плела ші моя баба Єлена. Уни такі раді були тому, шо ну! Забрали и просили шє. Їх ші й старі документи цікав’ют! …Але не всьо видразу. Добре, шо я не пустила їх до того дерев’єного чомайданчика, шо пид куферком спрєтаний. Там є шош и знимок, и бабині зґарди з пацьорками, и паперів за контрибуцію та за позики… Ой, там ші є! А я дес зроб’ю ґлєджіного сиру, такого, єк уни люб’є, тий пидберу їм стареччіни… А ші, бойє, дес є пара коновочок вид гуслінки… То файно поскладаю, тий поїдемо у Франківск, ми самі давнічко вже там не були. Ади, з Федем поїдемо, бо єму по роботі туда дорога ураз. …Шо, може, зле кажу? 

 

 

Словничок гуцульського діалекту:

 

Ади — вигук здивування чи підтакування: о, дивись, бач, поглянь

Афини — чорниця

Бахур — хлопчик, підліток, пустун

Бирило — високий, гандрабатий (хлопець)

Бойє — мало не забув

Водно — завжди

Вуглі — залишки ватри, жарини

Горнец у дротєнци — глиняний горщик, обснований дротяною сіткою

Гуслінка — кисле молоко

Ґлєжіний сир — сир зроблений за допомогою «ґлєґу» (вмісту шлунка молоденького теляти)

Дах — піддашшя; дах

Жґребло — спеціальна металева щітка для розчісування шерсті та чищення коней і корів

Заздріти — замітити, помітити

Запічок — лавка біля печі для спання

Зґарда — жіноча нашийна прикраса

Здає ми си — мені видається

Кімувати — пам’ятати

Коновка — дерев’яна посудина для води або молока

Кочєн — качан

Кутюга — собака

Куфер — скриня

Лутавий — неслухняний, впертий, непривітний

Ляда — дверцята при вході на горище чи у погріб

Пацьорки — намистини, бісер

Пивниця — підвал

Під — горище, стрих

Прєтати — ховати, накопичувати щось

Рєд — порядок

Ріхтувати — готувати їжу

Тимой — тому

Ураз — щоразу

Храбуст — верхні листки капусти

Шляґ траф’єє — велике переживання

Шпагат — чавунна плита на грубці, пічці, де варять їсти

 

         У середу  майже половина жителів села Річки виділи Катрусю. Вона йшла  від автобусної зупинки через село, вітаючись із людьми. Дибала повагом, несучи кругленький живіт, і була така зваблива своєю жіночністю, що чоловіки обзиралися.

         — Чія то молодичка д’горі пишла? – питала стара Тонючка Рибенчукову невістку, що також приїхала автобусом.

          — Йкас не нашя, видко, до когос… В тєжі май восьмим місіцем, але таке молоде та штрамацке, що бігме, увес автобус ззиравси.      

         Тим часом Катруся перепочивала в березі, і її рожеве плаття виділи з найдальших хат. Під грудьми м’яко вдарило, приємно залоскотало. Пливла поглядом у гірську далеч і гадала нехитру думку, що світ любий-милий, а скоро буде ще кращий. Стежка то скрадалася  в смеречині, то вихоплювалася на отави і бігла почерез грунь.

             — Стежечко, ци приймаєш мене? – подумки питала Катруся. Колись малою на кожне літо привозили її сюди до діда з бабою і лишали.

                 —…Гейби  недавнічко по сій стежці дід Василь провадив мене за руку, а з оцих корчів збирав мені малину…

         Чомусь згадувалось лиш про діда: чи тому, що був добрим та веселим, що й мерцем усміхався, чи тому, що пестив  її найдужче?! Баба призабулася — давно нема. А тета Гафія не колисала душу.

          Не терпілось  вздріти хату. Роки притупили пам’ять, хотілося знову насолодитися запахом гір, що без дідової хати не уявлявся.

          —…Добре, що пустили. Ледве упросиласи у чоловіка поїхати на мамину дідизну. Ай, то не так далеко, і днина файна, а я годна. Пустили, бо через  роботи таки нема кому. …Єк теперки тут тета ґаздує?..  Вже видколи навіть не виділа мамину молодчу сестру. Шош родинов хмарне перебігло — чужилиси  без знашної причіни.

 

 

                                                     ***

 

         До колишньої дідової хати вже ледве доходила. З надривом загавкав пес, а із сусідньої хати, що виглядала з-під лісу, вибігло двійко білявих діток, подріботіли вниз дивитися, хто йде. Тета Гафія випросталася на городі, видивляючись з-під руки. Не впізнавала.

           — Боже помагай! — крикнула Катруся щосили. — Дужі-і-і?

          Та, не відповідаючи, кинула лопату, пішла дерев’яним кроком  навпростець, пролізла крізь вориння…

          —Катрунька, — сама собі сказала. — Це ти?!

          —Та я, я… — сміялася Катруся.

          —А я стою і гадаю, хто це… Див’юси — у рожевому, а пес ганциґає… Сама? Нівроку-нівроку, — обнімаючи очима живіт, кривилася по-дитячому, — а це со, ни хотіло лисєтиси?!

           Катруся  встидалася, а Гафія скулила око, щось питала і тут же перебивала, розказуючи своє.

          —Ади, копаю… А сегороку літувала  у полонині… А там так лило, шо я мокра ландала за маржинов и гет застудиласи… А Петро жідний —  не годен  тої горівки нажертиси. Ади, сночі прителіпавси п’єний, єк чіп… 

         Катрусі хотілося пити і прилягти, але не насмілювалася зупиняти “дощівку” тетиних новин. Старий пес упізнав її, замітав хвостом, скавулів та рвався з короткого ланцюга.

         Миле серцю обійстя не виглядало пусткою, але якось принишкло, дивилося некліпно. З-за хати глипала проти сонця скеля, окремі смерічки і берізки на ній помітно попідростали. Катруся згадала, як одного разу, після штурму цієї скелі альпіністами, вирішила  сама долізти до сміливих смерічок. Дісталась до середини, а далі — ніяк… Злізти — ще страшніше. Добре, що камінь виступав — було де постояти.

          —Тето, кімуєте мене там’о, серед скали?

          —Де ні?! Кімую добре. У селі ші й тепер дітим наказуют, аби на сесю берду ни чипірилиси. Ти дівчуром така була уритна, шо тебе би паском ни нагодував… Лиш дєдьо в’євав за тобов — за своїм мізинком.

          —Дід Василь, царство єму небесне, мене здоймив. Аж вид от-тої смереки злізав д’мені по курмею. Тулив та розговорював, хоть сам дрижєв дужче.

           —Дєдьо тебе ші й пидкурював, аби пуд не ймив. Замість дати бука дурній, бігав тут та заказував, аби, не дай Боже, сварити…

           —Я прийшла  просити за діда Василя!..       

            —Шо?  

             —У неділю буде рік… за діда. Мама просила на обід — не пошкодуйте чєсу, — тихо промовила Катруся, — кличємо  на дванаціту годину.

            —А-а?! Ага-ага… Нам шо? — скреготіла Гафія, — ми налегки… Прийдемо. Аби лиш випогодило… —  дивилася в західну сторону за Гримали, ніби виряджалася іти вже, але боялась дощу.

            У довгій паузі Катруся почувалася ніяково. З пастівника долинала дружна «тропотєнка» під калатання дзвінків. Причісувалася вітерцем горда скеля. Раптом Гафія скрикнула і загупала широкими кроками.

            —Шляжек би ті трафив! Ану!.. Т-тобі отавки мало?! Т-тобі ші траба лабузу?

            Лиш тепер Катруся помітила козу. Гафія, гійкаючи, відтягувала її від кукурудзяного кошуту, прив’язувала на кругляку. Мало не випадаючи з ґумаків, верталась невгамовна тета. Катрусю душив нестримний сміх, і вона до болю закусила губу.

             —Тримаємо сего дідька, а то, окрим шкоди, ніц нема. Петро то молоко п’є, а мені шо?.. Ади,  ділитси з псом. А-а, а мені шо?..

            Потоптавшись ще трохи під занюреним Гафіїним поглядом, Катруся попрощалась і повернула вниз. Ніхто її не спиняв.

                                                       ***

 

            —…Може, тета Гафія пізьмує, шо дідо до нас доживати пишов? —думала про себе внука. — Вин дуже банував за сев господарьков, але слабе здоров’є вимагало спокою и бути недалічкого шпиталю. А хавката Гафія лиш лютила…

             —…Певно, й до мене  так, бо бездітна. Хіба я винна їй, шо довгі роки нихто не брав, и лиш позаторік полакомивси Петро. А що Петрови — аби хтос поправ та закусити подав. Також нихарапутний: лишив сім’ю на Вижницкому боці, вербувавси дес у світи, вернувси… Тепер — з Гафієв. Ой, коло такої на тверезу голову довго не побудеш.

             А скрипучий голос наче доганяв: “… це со, ни хотіло лисєтиси?” Озирнулася. На дідовій стежці стояли сусідські білоголові дітлахи, й одне махало рукою. Усміхнулася, помахала у відповідь — і відлягло від серця.    

 

 

Словничок гуцульського діалекту:

 

Ади — вигук здивування чи підтакування: о, дивись, бач, поглянь

Берда — прірва, урвище, стрімкий схил гори

В’євати — спадати з сили

Вздріти — побачити

Вориння — огорожа з жердин

Гадати — думати

Ганциґати — дуже гавкати

Годен — дужий, здатен, може, сильний

Ґумаки — гумові чоботи

Д’горі — вгору

Дєдьо — тато, батько

Дідизна — родинна земля

Жідний — жадібний

Знашний — видимий, позначений

И — і

Кімувати — пам’ятати

Кошут — стебла та листя кукурудзи

Курмей — міцна сукана мотузка

Лабуз — стебла городніх рослин

Ландати — волочитися

Лютити — злити

Нихарапутний — непутящий

Отава — другий або й третій укіс трави

Полонина — високогірне пасовище

Пуд — страх

Там’о — отам

Тета — тітка (сестра батька або матері)

Тропотєнка — гуцульський танець з частим притупцюванням у русі

Уритний — прикрий, вередливий; надокучливий

Ци — чи

Шляк би ті трафив — прокляття: аби тебе вхопило, аби тобі настав кінець

Шош — щось