Оповідання

Василь Шкурган

 

                                                             БАРАБУЛІ

 

      — Бігме, ці міскі внуки… гет розуму не мают!

      У задиханому голосі «бабці Ганьки» вмістилися і злість, і розпач. Двері луснули за нею так, якби вже все знали.

       — Шо ші віробили? — спокійно опустив газету «дідик Коцько».

      — Я пишла… позамикати двері…, бо ці водно… за собов лишєют втворені…, єк у себе на дачі… А то є шо видіти! — витискала бабця з себе порціями надзвичайну інформацію. — Ти то садивне перебирав, розфасовував по ящіках, спускав у пивницу — тий їкої поскладав?

   — Кажи вже, де діти… «бомбу кинули».

   — …Повезли у Франківск насінні барабулі!

  —  Єк???

     — Або я знаю єк? Я знаю єк?! Єк у пивку з ними грати — то в тебе й охоти, й чєсу доста, а єк спорідити їх на дорогу, то водно я сама…— рясно посльозило на бабчині розчервонілі лиця та на тремтячі уста.

      —…Кажу Назаркови, тий Люська чула: «Наберіт собі барабулі з великих ящіків». Дала їм кульків — умисне купила в «Копійці» тих наймоцніщих. Ші кажу: «Беріт їких хочте, але з великих ящіків». Дала той менчий кошіль, аби на драбині ни мучілиси…

      — Ий, шляґ би то… Тий кілько узєли?

      — Таже сім кульків…, єкмай — мішків. Тоту санту всу до решти… Тий тоту, шо Василь Книш з твої роботи дав…

   —  Дезіре,— уточнив дідик.

      —…Може, й шє їкоїс — я не додив’юваласи. Не бійси, Коцьку, нашу синоочку, шо хотілоси уже збути, не кінули! …Нишпорі то подами, то пиддашями — вимацуют старовітчіну. Думают, шо єк найшли у стодоли жґребло від вовни і горнец у дротєнці, то й пивниця повна такого добра. Так бігли по барабулі, шо могли порозщібатиси...

      — Ясно! Синоочка була у менчих ящіках, вид винограду, а бірші ящікі я понакривав циратов — і уни не заздріли.

      —Бо квапит тебе!.. Ші морозів нема, ші софіт ни мокріє — а вже-с понакривав.

    —  Йо! Єкби ни понакривав, а закапало, то уже би-с піворила, шо ни ґазда.

      — І казала би! Бо тобі, єк не скажеш, то сам не доробиш! І-ій, головко моя бідіна… Ану, дзвони до них — вже, певно, приїхали…

      Дід неквапно взяв мобільного телефона, набрав: — Ало. Єк ви там?.. Малі доїхали миром? …И слава Богу! Ни забудьте Люсці доштимувати ґудзик на курточці — загубила дес, поки лазили тут по деревах. А може, й прийдеси усі перешити з-за одного? …Ага — з старої. Ну тий вже! …Ні-ні, всьо добре — були чємні. А Федьо підвіз аж до хати? …До під’їзду? Ну, й файно. …Бабця? Аж світитси, шо внуки побули. Уже зачинає нудитиси, аби знов приїхали… Йо. Добре. Передам. …Дай Боже.

      — Шо ти мелеш?! А за барабулі чо’ змовчив? Таже шош траба робити, бо уже й зорано. …Я страшне «знудиласи»(!) за годину-дві. Таке вздріти, то мож інфарт дистати!

      Бабця Ганька, така приязна на перший погляд, сувала, штуркаючи, мисками та баняками по столі, по шпаргаті — коротше, створювала конкретні звуки великого невдоволення.

      — Гай, ходім, покажеш, шо там у пивници, тий порадимоси, єк з того війти, — рішуче проказав Коцько і став взуватися. — Чуєш, Ганько?..

   — Йди сам дивиси! Я зараз не до лазаня драбинами… Йди — порадуйси.

      Як лиш за дідиком рипнули двері, бабця вхопила телефона — мусіла чути дочку, котра «у вихованю внуків ніколи ніц не зробила, єк належитси, а лиш так, єк діти забагали».

      — Ало! Слухай шо!.. Розтлумач своїм, шо то є насінє взагалі, най розуміютси… Де таке: забрати насінні барабулі, а я навесні шо — діда буду в землю садити?! …А так-так! Брали самі и взєли видкладені на сажіні. …Таже вам садимо, бо нам того кілько траба?! …Йо! Там на тратоварі вам родит, родило би си... Знаю, єк ви годні-сте купувати. Траба дітим тлумачити, аби шош у житю розумілиси, ні лиш — «хі-хі» та «ха-ха». …Йо — знают!? Гівно ші в’ни знают. Біда, шо й тобі, ой, єк траба втокмачіти, шо таке вихованє… Водно їм потакуєте, а то росте не до роботи, а лиш до дурішків. …Я вже то чула. Йо! Ну, то мете вибачєти.