«Особистий простір», оповідання

Олександра Малаш

 Кожна людина має свій особистий простір. І без запрошення туди порядні люди не заходять. Навіть найближчі.

Олександра Малаш, «Обережно, летять лелеки»

 

Ранок почався зі святкової метушні. Я чепурила дітлахів, сто разів перевіряла, чи всі подарунки на місці, тероризувала малих — «а давайте ще раз повторимо пісеньку для бабусі!». Потім бігали по квіти. Врешті-решт, усі вчотирьох — я, Олексійко, Вадик та візок із презентами — штурмували маршрутку, бо іменинниця (мати Олексійкового та Вадикового тата, моя свекруха) працює на іншому кінці міста.

Доволікши те все багатство до мам Таніного офісу, я наказала хлопцям не озиватися без моєї команди — ми ж бо готуємо «нежданчик».

Я постукала у двері. Ніхто не відгукнувся. Натиснула на ручку. Замкнено. Певно, вже святкують десь у кафе, вирішила я й відступила від дверей. Аж раптом почувся приглушений плач. Ізвідти. З кабінету.

Треба сказати, що я ніколи не бачила, щоби мам Таня плакала. Навіть коли їхню зі свекром квартиру пограбували. А тут… у свій День народження… Що ж мало статися?

— Ти уявляєш, Машо, — залунало враз її переривчасте контральто, — вона каже, що я — дура! Вона пише про це у фейсбуку! Ти уявляєш?

Тю. Оце через таке плакати на свої іменини. Та мало хто кого дурою у фейсбуці називає? Он я взагалі у дописах можу навіть себе обізвати. Учора, коли весь дім поснув, я склала про свою персону чотиривірш і виставила його у відкритому доступі:

 

Те почуття, коли ти дура,

Не порівняється ні з чим.

Піду наїмся хліба на ніч,

Тому що дурам можна все.

 

— Маш! Так вона, чуєш, пише на весь фейсбук… що я… що я хлібом на ніч запихаюся! А ти знаєш, скількеро людей її читають?! Он, тут сто сорок лайків, Маш! Ти розумієш, що це значить? Це значить, що сто сорок людей тепер можуть поширити цей вірш у себе на сторінці, а в кожного ще по сто сорок читачів…

О Господи. Тільки не це! Ну як можна було додуматися до такого?! Дуже мені цікаво писати про неї! Та й звідки я знала, що вона теж полюбляє попоїсти пізно ввечері? Ми окремо живемо.

— А потім… потім я пожалілася Колі… — Коля — це мій чоловік, а її син.

— …що вона про мене гидоту всяку пише… І Коля мій — знаєш, що? Накричав на мене! На матір свою, яка його в муках народила — накричав! І сказав мені… ні, ти лише послухай, що він сказав! Що її особистий простір — то її особистий простір, і нам нема чого туди лізти!

— А ще вона запостила оцей вірш… Хочеш, прочитаю?.. — Мам Таню мало цікавило, чи хоче Маша слухати той вірш, чи ні, й задекламувала:

 

У цьому полі, синьому як льон,

Де тільки ти і ні душі навколо…

 

— Це ж вона про себе… Мовляв, вийшла заміж за Миколу, тепер все життя шкереберть… Машо… Але ти слухай далі… Я показала Колі… І він… і він сказав, що це взагалі не її вірш, розумієш! Прикриває свою дружину… Та хто ще так напише, як не вона? Що? Як так — Стуса? І ти туди ж! І ти туди ж, зраднице… а я думала, хоч ти мене підтримаєш… А ти…

Але ж це справді Стусове. А тепер спробуй доведи. Ще й Вадик почав видряпуватися на підвіконня, насилу відтягла його.

— Машо! Я все життя віддала за те, щоб мій син, мій Коля, був щасливий! А він… а він навіть не здогадується, що його не люблять! У неї ж там один шанувальник є — усі її дописи коментує! Під усіма фотками лайки ставить! Я думаю, що вони таємно зустрічаються, доки Коля гарує! Що? Чому не можеш слухати?! Робота?!  — І знов заголосила: — Тобі робота дорожча за нашу дружбу?!

Та раптом у кабінеті як хрясне! І щось дуже схоже на вікно. І за мить — уже вдалині — крик моєї свекрухи:

— А-а-а-а!

О Боже. Боже. Хлопці, біжімо. Ні, лишайтеся тут, вам не слід на таке дивитися… Чи ні… Біжімо краще, бо я ж вас знаю, вскочите тут у якусь халепу. Дідько, це ж треба таке! У свій День народження… викинутися з вікна… через якісь там фейсбучні дописи… які до мам Тані взагалі жодного стосунку не мають…

Ми летіли сходами — я з меншим під пахвою, старший за мною хвостиком… Господи, що вона вже собі надумала… накрутила… Хоча… П’ятдесят п’ять… Оця тотальна самотність, коли всі твої однокласниці на болячки жаліються, а тобі кортить гасати на концерті просто неба, але молодші твої знайомі, дізнавшись про це, крутять пальцями біля скроні…

І я могла б подумати трохи про цей незручний нюанс. Що мам Таня все бере близько до серця, тому частину дописів можна було б від неї закрити, щоби не давати зайвих приводів…

Величезна, як цілий басейн, калюжа крові. Над калюжею здіймається тонесенька, майже невидима пара. Долілиць лежить мам Таня в елегантному жовтому діловому костюмі. Недоречно молода й достобіса гарна… І люди проходять повз, крізь зуби мені чвиркають: «Що — дофейсбучилася?».

Я опустилася навколішки. Щоб попросити пробачення. Її тіло пахло так само, як Колине, коли поранився сокирою, рубаючи дрова… Ну, хіба що ще той парфум, який нагадував діточе улюблене ситро.

 

— ...Тіно, — поторсав мене Коля.

Я стрепенулася. Мене оточили ніжно-блакитні стіни. Запах якихось ліків мішався із млявими пахощами сирого м’яса. Зі стіни (з телека, себто) щось варнякали герої якогось чи то російського, чи то мексиканського серіалу. 

— Тіно, не розкисай, — продовжував мій чоло… стоп, який же він мені чоловік, ми всього півроку зустрічаємося! — Ну, скільки вже можна? Усе гаразд, ну, всяк у житті буває, ми й учора про це говорили, ти ж сама повинна розуміти… зараз не час нам заводити дітей…

І тут мене накрило. Та щоб тебе! Я вже третій день тут, у цих стінах, і я не знаю, як те все сталося, я лише пам’ятаю тест із двома смужками, який мій чоло… бойфренд, матюкаючись, мов будівельник, вибив у мене з рук…

— Скотина! — заверещала я, що аж попросиналися всі, кого наркоз щойно взяв. — А я все чекала, що ти зі мною одружишся! Мамі твоїй обіцяла народити внуків… двох… А ти! Ти, собака, впоїв мене й привіз сюди…

— Тіно… — аж розгубився Коля. — Заспокойся, я тебе прошу. Ось матимемо житло окреме… Ти собі хоч уявляєш, що то — мешкати з батьками та за їхній кошт!

Але якісь невидимі стіни обрушилися на мене й тисли, тисли, тисли…

— Я не уявляла, що ти… що ти насправді такий! Тебе самого батьки чомусь не вбили до народження! От цікаво, чому! Ні… Краще б убили!

— Кого — мене?!

Коля зірвався з місця, багряний і спітнілий.

— Пішла ти! — викрикнув він. — Позбулися цього непотребу — і до побачення! У мене перед тобою тепер жодних зобов’язань нема! Вільний акі птах! Лежи, вичухуйся!

Хряснули двері. От і все. Колі в моєму житті більше немає.

— Зміюка ти, а не птах! — гукнула йому навздогін. — Щоб ти здох… ні, щоб ти став імпотентом…

Сльози обірвали політ моєї фантазії.

А далі мене зморив сон, і в тому сні мам Таня хвацько підвелася з калюжі, яка одразу ж заграла всіма барвами веселки. І Вадик із Олексійком повисли на бабуні, як ті груші, й вона їх цьомала.

Так, я вже третю ніч тут засинаю під акомпанемент цих придуркуватих серіалів. І вже втретє сниться Колина мати, якій я пообіцяла двох онуків ще два місяці тому, не знаючи, що й справді вагітна… Прокидаюся на мокрій від сліз подушці; сусідки по палаті перелякано на мене глипають.

Між ногами холонула просякнута кров’ю прокладка... А може, воно на краще? Раптом і справді мала б таку свекруху, яка тільки й жде, щоб звинуватити невістку в зраді? Чи мені ото треба відповідати за кожен допис у соцмережах, щоб ніхто з вікна не викинувся?

Я дістала з-під вологої подушки майже мокрий телефон. Ого, сто вісімдесят лайків! Під віршем «У цьому полі, синьому, як льон….» Аж не хочеться зізнаватися, що то не я писала, а Стус. Хоча — кому яке діло. Краще поспати. Або поїсти хліба. Принаймні, поки що ніхто не втручається в мій особистий простір.