«Особистий простір», оповідання

Олександра Малаш

 Кожна людина має свій особистий простір. І без запрошення туди порядні люди не заходять. Навіть найближчі.

Олександра Малаш, «Обережно, летять лелеки»

 

Ранок почався зі святкової метушні. Я чепурила дітлахів, сто разів перевіряла, чи всі подарунки на місці, тероризувала малих — «а давайте ще раз повторимо пісеньку для бабусі!». Потім бігали по квіти. Врешті-решт, усі вчотирьох — я, Олексійко, Вадик та візок із презентами — штурмували маршрутку, бо іменинниця (мати Олексійкового та Вадикового тата, моя свекруха) працює на іншому кінці міста.

Доволікши те все багатство до мам Таніного офісу, я наказала хлопцям не озиватися без моєї команди — ми ж бо готуємо «нежданчик».

Я постукала у двері. Ніхто не відгукнувся. Натиснула на ручку. Замкнено. Певно, вже святкують десь у кафе, вирішила я й відступила від дверей. Аж раптом почувся приглушений плач. Ізвідти. З кабінету.

Треба сказати, що я ніколи не бачила, щоби мам Таня плакала. Навіть коли їхню зі свекром квартиру пограбували. А тут… у свій День народження… Що ж мало статися?

— Ти уявляєш, Машо, — залунало враз її переривчасте контральто, — вона каже, що я — дура! Вона пише про це у фейсбуку! Ти уявляєш?

Тю. Оце через таке плакати на свої іменини. Та мало хто кого дурою у фейсбуці називає? Он я взагалі у дописах можу навіть себе обізвати. Учора, коли весь дім поснув, я склала про свою персону чотиривірш і виставила його у відкритому доступі:

 

Те почуття, коли ти дура,

Не порівняється ні з чим.

Піду наїмся хліба на ніч,

Тому що дурам можна все.

 

— Маш! Так вона, чуєш, пише на весь фейсбук… що я… що я хлібом на ніч запихаюся! А ти знаєш, скількеро людей її читають?! Он, тут сто сорок лайків, Маш! Ти розумієш, що це значить? Це значить, що сто сорок людей тепер можуть поширити цей вірш у себе на сторінці, а в кожного ще по сто сорок читачів…

О Господи. Тільки не це! Ну як можна було додуматися до такого?! Дуже мені цікаво писати про неї! Та й звідки я знала, що вона теж полюбляє попоїсти пізно ввечері? Ми окремо живемо.

— А потім… потім я пожалілася Колі… — Коля — це мій чоловік, а її син.

— …що вона про мене гидоту всяку пише… І Коля мій — знаєш, що? Накричав на мене! На матір свою, яка його в муках народила — накричав! І сказав мені… ні, ти лише послухай, що він сказав! Що її особистий простір — то її особистий простір, і нам нема чого туди лізти!

— А ще вона запостила оцей вірш… Хочеш, прочитаю?.. — Мам Таню мало цікавило, чи хоче Маша слухати той вірш, чи ні, й задекламувала:

 

У цьому полі, синьому як льон,

Де тільки ти і ні душі навколо…

 

— Це ж вона про себе… Мовляв, вийшла заміж за Миколу, тепер все життя шкереберть… Машо… Але ти слухай далі… Я показала Колі… І він… і він сказав, що це взагалі не її вірш, розумієш! Прикриває свою дружину… Та хто ще так напише, як не вона? Що? Як так — Стуса? І ти туди ж! І ти туди ж, зраднице… а я думала, хоч ти мене підтримаєш… А ти…

Але ж це справді Стусове. А тепер спробуй доведи. Ще й Вадик почав видряпуватися на підвіконня, насилу відтягла його.

— Машо! Я все життя віддала за те, щоб мій син, мій Коля, був щасливий! А він… а він навіть не здогадується, що його не люблять! У неї ж там один шанувальник є — усі її дописи коментує! Під усіма фотками лайки ставить! Я думаю, що вони таємно зустрічаються, доки Коля гарує! Що? Чому не можеш слухати?! Робота?!  — І знов заголосила: — Тобі робота дорожча за нашу дружбу?!

Та раптом у кабінеті як хрясне! І щось дуже схоже на вікно. І за мить — уже вдалині — крик моєї свекрухи:

— А-а-а-а!