«Повість про чотири квітки»

Азор впав на коліна, зім'явши наймоднiшi брюки, і заходився пестити край її розпашiлої скляночки вологими жадібними губами. Це відразу привело Розу до тями. Нав'язливі міражі зникли. Розiпнутий африканський божок сумирно висів на вусі.
— Виховані хлоп'ята не торкаються скляночки губами, а встромляють соломинку, — кинула Роза з ноткою переваги в голосі, приводячи до ладу хитромудру волошкову зачіску: мовляв, усі вони такі, модні парубки!
— А я невихований, — заперечив Азор, не відриваючись від скляночки. — І вже полюбив блакитні кучерi на твоїй печерi.
— А я матиму за цю твою любов якусь дрібничку хоча б на сім юанів?
Азор сумно підвiвся, абияк обтрусив коліна і неохоче витягнув з кишені гроші.
— Бери, тут більше.
Роза вмить запротестувала:
— Зачекай. Встромиш в склянку, коли покористуєшся.
Азора дуже розвеселила подібна винахідливість. Він настільки прибадьорився, що сказав:
— У мене з собою, між іншим, шприц. Оформимо?
— Удвох, — погодилася Роза. — І щоб ніякої гидоти у причеп! Знаю я вас.
Несподiвано з-за рога вилився вируючий натовп, справжнiй, а не уявний. З середини натовпу долинали гучні вигуки: “Покайтеся, грішники!” Роза вискнула і підскочила на місці. Їй на секунду здалося, що відроджується нещодавнiй п'яний міраж. Азор змiряв супутницю докірливим поглядом, висмикнув з натовпу якусь непоказну особу і якнайввічливiше спитав:
— Що тут сталося?
— Та ось божевільний якийсь горлянку дере, — пояснила особа. — Покайтеся, каже, бо всім зле буде. Його щойно вирядили в білі простирадла, а цей ідіот зрадів, немов маленьке дитя, і проголосив себе кардиналом. Ми його так і назвали — Білий Кардинал.
— І варто було кричати? — спитав Азор супутницю, відпускаючи особу.
Натовп на декілька хвилин розколовся, відкривши в самому своєму серці абсолютно сивого старого. Він дійсно був убраний у плащ з крохмального простирадла, а на плечі ніс ящик. Виймаючи звідти книги, старий виривав по декілька сторінок і кидав у натовп, вигукуючи співучо:
— Ось Слово Боже! Читайте, приспішники диявола! Читайте і кайтеся!
Натовп досхочу веселився. Розі також стало смішно. Несподівано рудий юнак підбіг до старого і заходився збирати видранi аркушi. Натовп загудів, зімкнувся і рушив далі.
— Рудий. Погана прикмета, — незадоволено пробурмотіла Роза.
Від всіх незбагненних дивацтв сьогоднішнього дня її вже трохи нудило. В той же час цілком можливо, що вона просто перевищила “свою” дозу “Наполеондора”.
— Ти що, у прикмети віриш? — презирливо спитав Азор.
— Не везе мені на рудих, це точно, — підтвердила Роза. — Подружка от в мене є, Ірискою звати. Також руда.
— Отже, з-за неї тобі й не щастить, — вирiшив Азор.
— Ще й як не щастить! — підтвердила Роза, згадуючи простромлену Мрію про Бандальмахара Дукса і всякі інші неприємні речі.
— Гаразд, пішли.
— Ні, стояти!
Роза знала всіх патрульних, мов облуплених. Знала, з якою дівкою зустрічається зараз кожний з них. Знала, що Старший патрульний не вдовольняється своєю Мальвочкою і зараз почне просити її продемонструвати підстаканник. І якщо поплескає по пiдстаканнику долонею, це означає: “Розо, вибач і забудь! Я посилаю Мальву попiд три чорти, нехай кривляється перед іншими. Зустрінемося сьогодні увечері”. Тому вона спокійно кивнула Азору (мовляв, гаразд) і спитала:
— Чого треба, хлопче?
— Під спідницю зазирнути, — так само спокійно відповів Старший.
— Ну ти, я тобі!..
Азор набув войовничого вигляду і почав загрозливо насуватися на трійку патрульних. З одного боку, Роза була задоволена (по-перше, вона не помилилася щодо поведiнки Старшого; по-друге, якщо Азор одразу ж не сплавляє її патрульним, а лізе в бійку, то він серйозно сидить на гачку і, мабуть, накине ще юань-другий понад обіцянi). Але з іншого боку, щоб не упускати Азорових грошей, доведеться його захищати. А захист доведеться відпрацювати сьогодні увечері iз Старшим. А всі хлопцi з патрулів “граються” з дiвчатами безкоштовно, хоч не займають потім пiд час облав.
— Гаразд, угамуйся, — нарешті сказала Роза, відтягнувши за комір супутника, що розвоювався настiльки невчасно. 
Азор неохоче підкорився (отже, точно на гачку!), пробурмотівши зі злістю:
— Стривай, паразите, ми ще зустрінемось, коли ти без мундирчика підеш до кафешки.
— І поговоримо після випивки, — погодився Старший, похряскуючи суглобами кулаків, та пояснив, звертаючися до Рози: — А шукаємо ми прозорих.
— Голова твоя пiсля перепою прозора, — пробурмотiв Азор. — Хiба не бачиш, що ми обидва абсолютно непрозорі?
— Не грубіянь, я все ж у патрулі, а не за кухлем, — неприязно відповів Старший.
Роза відчула, що на неї чекає ой яка довга вiдпрацьовка! Тим часом Старший вiв далi:
— В нас наказ: шукати прозорих людей. А звідки я знаю, чи прозора вона під спiдницею?
— Чого вже сперечатися: наказ! Хоч і безглуздий.
Роза повернулася спиною до патруля, якнайвище задерла куций поділ сукеньки з надмiру високим розрізом і вкрадливо спитала:
— Ну що, просвічуюся? Або не дуже? Як це тобi, парубче?
Старший патрульний розцвів, наблизився до Рози котячою ходою і ласкаво поплескав по підстаканнику. Було добре помітно, що Азор ковтає слинки і взагалі розгрібає кігтями й копитами землю. Роза вважала за потрібне припинити на цьому спектакль. Вона удавано знiтилася, зашарiлася бузковим рум'янцем і м'яким, немов морозиво, голосом прошепотiла:
— Ну i годi з тебе, пустунчику. А знайдеш прозорих — привіт їм. Від мене.
Патрульні неквапом рушили далі. Азор, подумки шаленiючи при згадцi про округлий пружний підстаканник, тягнув за собою Розу все швидше й швидше. А вона насолоджувалася усвiдомленням, як міцно сидить на гачку Азор, коли йому, самовдоволеному модному парубку, зовсiм несила терпіти.