«Повість про чотири квітки»

— Справжній хрест. На ньому розiпнутий Спаситель, а не ідол з молоховою душею і мамоновими очима. Дивись, грішнице! Ось хто зжере тебе!
Маргаритка, яка дуже перелякалася від слів Кардинала, озирнулася і задрижала, оскiльки над морем голів здіймався ромб з розiп'ятим Золотим Богом. Тiльки-но дівчина скрикнула, як Золотий Бог спалахнув чорним полум'ям і зник.
— Гаразд, годi базiкати.
Старший патрульний перевальцем підійшов до Білого Кардинала, діловито пхнув його носком начищеного чобота під ребра і зі сміхом гаркнув:
— А ну пішли, поганко бліда!
По дорозі у вiддiлок Маргаритка розмiрковувала над тим, наскільки справедливі слова Кардинала. Колись, один-єдиний раз, троє незнайомців недобре повелися з нею. Безумовно, це ні в якому разі не було “розпустою”, оскільки відбувалося проти волі Маргаритки. Проте нестерпна Роза дошкуляла йоржисто-колючими кпинами не тільки Iрисцi, а взагалі всім “пристойненьким”. Тому одного разу Маргаритка не витримала і, блідо-зелена від збентеження, виклала докучливій подружці химерну суміш найслiзливiшого роману Орхідеї Вумінеллі і якоїсь вже надто древньої історії про місіс Констанцiю Бонансьєс та мушкетера. Роза принципово не дивилася книг, тому можливість розкриття омани виключалася повністю. Почувши історію Маргаритки, Роза розсентиментальничалася і два дні поспiль випитувала подробиці. Потім, незважаючи на це, ще цiлий тиждень намагалася зазирнути в малахітову безодню очей подруги, щоб дізнатися, чи дійсно у “цього мерзотника” була чорна краватка-метелик, чи лише синя. Потім ще тиждень піднiмала Маргаритку на сміх за те, що вона не змогла “пiддурити дружка”. І лише після цього вгамувалася.
Зараз дівчина пильно вдивлялася в білий балахон Кардинала, що розвивався попереду, в його густе сріблясте волосся, і намагалася зрозуміти, чи є гріхом удаванi подробиці її уявної пригоди. Два дні поспiль вона поводилася просто огидно, безсовісно та вульгарно вигадуючи події, слова, дотики й вигини тіл, таємничі або, навпаки, нескромні місця зустрічей. Два дні купала свою душу у бруді. Роза смакувала почуте, була безмірно щасливою і так само безмірно заздрила подрузі. Але не два дні, а весь цей час Маргаритка питала й перепитувала себе, чи добре тодi повелася. Звичайно, вона лише уявляла, як би все відбувалося, якби ті троє незнайомців залишилися з нею надалi i щиро покохали її. Або лишився бодай один... Та чи добре це? Підручник з початкової естетики стверджував, що дуже зле. Підручник iз засад медицини повністю погоджувався і навіть погрожував взяти Маргаритку на облік, якщо її туманні натяки були правдою принаймнi на третину. На щастя, дівчина вміла розмовляти з Підручниками.
Але тепер — Білий Кардинал!.. І до того ж — Золотий Бог над натовпом...
Невже уявний бруд став реальним і забруднив її душу й тіло? Невже Кардинал побачив цей бруд? Чи варто їй каятися? Чи відкритися перед Кардиналом? І як це зробити після того, що сталося на площі й уразило Маргаритку до глибини душі?
Дівчина пленталася за Білим Кардиналом і все ніяк не могла зважитися. Обрубки Думок гарячково метушилися в її смарагдовій пухнастій голiвці. Нарешті перед нею встала ясна і проста Перспектива. “Врятує той, у кого на шиї буде особлива прикмета. Що за прикмета, не знаю, але — особлива!” — шепотіла Перспектива, намагаючись не ворушити губами, аби не почули iншi.
Бiля самого вiддiлку рух уповільнився. Реготливий натовп нізащо не бажав розступатися. Маргаритка нудилася вiд очікування і в той же час непомiтно оглядала шиї оточуючих. Вона намагалася відшукати прикмету. Всупереч прихованій надії, у всіх були шиї як шиї: без шрамів, родимок або опіків. Тим часом Будівля уважно стежила за дівчиною двома величезними очима-вікнами, в кожному з яких по декiлька разiв відбивався сліпучий ультрамарин Сонця. Нарешті вiддiлок роззявив двері-рота і проковтнув патруль разом з Маргариткою і Білим Кардиналом, виплюнувши геть частину натовпу, що випадково потрапила всередину.
Коридор цілком відповідав характеру Будівлі вiддiлку. Він нікуди не звертав і не звивався кишкою. Він тупо, прямо і безпосередньо доставляв бранцiв до місця суду. У більш спокійній обстановці Маргаритка неодмінно розглянула б це серце ділянки (або його шлунок, кому як подобається). Але зараз її погляд нашвидку ковзав по шиях людей, що перебували тут. Невже...
Маргаритка завмерла.
На бичачій шиї парубка, котрий сидiв на столі в центрі кімнати, виблискували одразу два ланцюжки з прикрасами. Трохи нижче гострого кадика висіли сім мідних пiдковок, одна одної менша. А в улоговинцi між ключицями причаївся ромбик iз Золотим Богом, який так само пильно розглядав Маргаритку, як фасад Будівлі вiддiлку. Не в змозi витримати цей погляд, вона прикрила очі густиною хвойно-зелених вій.
Дівчина не скоро вiдв'язалася від надії, котра прокинулася настiльки раптово. Коли ж здатність зв'язно мислити повернулася, вона почала пильно стежити за парубком. Той все сидів на столі, погойдуючи вiд нудьги ногами. Час від часу він починав пригладжувати уперту чуприну, що не бажала пригладжуватися, або робив такі рухи, немов пропускав крiзь кулак величезну розлогу бородищу. Маргаритка уявила, як цей парубок виглядав би з бородою, і мимоволi впала в несамовитий захват.
Потім парубок зiстрибнув зі столу і почав ходити по кімнаті. Він підходив до стін і легенько постукував по них кулачищами, іноді впирався руками і немов намагався розсунути простiр. І весь час притупцьовував рипучими чорними чоботищами. Мабуть, тому Маргаритці на мить привиділося, що ходить парубок не по кімнаті, такій жалюгідно-малесенькiй для його гiгантської фігури, а по міцному білокам'яному помосту, де з усіх усюд віє вільний вітер. “Ведмідь у клітці”, — із захватом подумала дівчина. Ось зараз його коричнева уніформа (точнісінько фальшивий клоунський костюм на хороброму солдатику!) порепається, звідти полізе бурий смух...