«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

   «А ви були моєю першою групою після інституту. З того часу п’ятнадцять років промайнуло. Важко повірити — все наче вчора... » В її очах заблищали сльози. Помічаю, як вона постаріла. Мій дитячий ідеал перетворився в звичайнісіньку міську бабенцію. Подумки накинула ще десять-п’ятнадцять років: повненька, в руках — пакунки з продуктами, важко дихаючи  долає у тролейбусі сходинки. Від неї пахне пригорілою зажаркою до борщу, пральним порошком й запітнілим целюлітом. На той час любов до дітей стане надуманою патетикою юності і трансформується в звичайнісіньку терпимість...

   Ми прощаємось. Йду з садочку не озираючись. Обминаю пісочниці: в них я вибудовувала цілі світи! І здається, що вони були реальніші за світ нинішній. Зарікаюся, що більше ніколи не прийду сюди, але обов’язково  Восьмого березня і на Новий рік — телефонуватиму моїй старенькій виховательці Світлані Іванівні Рудницькій. Спасибі вам, дорога, за ті хвилини, коли ви своєю доглянутою ручкою з бездоганним манікюром окутували хмарою казкового аромату духів а-ля «Красная Москва» й витирали соплі в мене під носом й шепотіли щось над вухом тепле й ніжне-ніжне. Мері Поппінс із Запоріжжя.

   Немає тієї хмаринки, вже іншої якості манікюр. І я сама тепер витираю в себе під носом. А це, виявляється, не так-то й просто.

                                                            * * *

    Батьки не натішаться, споглядаючи, як щовечора  я обкладаюсь книжками і сиджу над ними до глибокої ночі. Мабуть, це справило на них враження, і вони, не довго розмірковуючи, таки  погодились на мою пропозицію  щодо академвідпустки. А можливо, їх насторожила  категоричність, з якою  я розповідала їм про намір: “Хочу попрацювати над одним проектом. Для мене це так важливо. Зараз, або ніколи”.

   До поросячого виску кортить швидше повернутись до своєї харківської квартирки, розвішати на стінах креслення, ескізи й тихо блаженствувати. Щоб ніхто не бачив і не чув, не зазирав через плече і не кликав пити чай, не підходити до телефону і не ходити на пари. Тільки ми вдвох: я і старезний будинок, який народжуватиметься у віртуальній площині ноутбуку та з білих шматків ватману. Що з цього вийде? Навіть не задурюю собі голову. Може, цей період і  є  моїм зірковим часом?  В молоді роки ніхто не знає, що саме з того, що довелось пережити, під старість стане найдорожчим. Зловив Синього птаха, потримав і відпустив, мовляв, треба буде — піймаю. Але ж дзуськи — нічого не повторюється, навіть  бридке й гидотне. Не варто вагатись, боятись, в кожного своя порція «охів» і «ахів». Добавки не дають.

                                                       * * *

     Якось одного вечора мені пригадалися почуття, що накрили хвилею, коли  побачила в міському натовпі, біля входу  до метро, хлопчика, який тримав в руках букет підсніжників. В телефонному довіднику знайшла  телефон Сашка. Що я хотіла йому сказати? Можливо, буду  мовчати, аби тільки почути його голос.  Ні, так несерйозно. Як тільки він зніме слухавку, так і мовлю: “Привіт. Це я — Аркадія”.

  Дарма я так довго готувалася: до телефону підійшла його мама. Впізнала, звичайно. Розмовляла холодно й стримано. Було чути, як десь поряд вередує дитина. «Він поїхав на заробітки… В Росію… Хто плаче? Його донька. Рік і два місяці. Звати? Аркадія. Сашко дав ім’я. Ні, ніхто не заперечував. Вибачай, довго не можу розмовляти. Зателефонуй завтра — поговоримо». Короткі гудки. Навіть не попрощалась.

   В її Сашуні не склалось життя, а в мене, виходить, склалось? Так в чому моя провина? Краще б я не нагадувала про себе.  Поміркувала, заспокоїлась, і вирішила, що завтра неодмінно ще раз наберу його номер. Почую голос чудного сім’янина й батечка Аркадії…

    Та не минуло й години, я саме готувала вечерю, як зателефонувала  Сашкова мама: «Не могла ж я при невістці розмовляти. Продиктуй свій мобільний. Він тебе знайде».