«Про що шуміли дощі», роман (1 частина)

  Обережно закриваю дверцята і йду не озираючись.  В небі — полудень. Навколо мене вирує галасливий потік студентів. Вдивляюсь в їхні обличчя, ще не помічені слідами перших помилок і втрат. Дивлюсь так, наче намагаюсь когось впізнати. Бо теж був таким двадцять років тому. Значить, я нинішній вже не молодий, але й не старий.

   Ніякий.

   Не майор СБУ і не п’яничка, не обважнілий батько сімейства і не невизнаний патлатий геній в засаленій сорочці й стоптаних кедах, не проповідник і не зануда, якого розперло на раціоні бізнес-ланчів.

Ніхто.

   «Навколо тебе одні руїни? Не падай у відчай: хто дає раду словам, той не здатний поладити з речами», — ділився досвідом Сергій Довлатов. В мене проблеми зі словами, в стосунках з людьми, з речами… Щоб поладити хоча б з ким-небудь, впевнений, що ума б вистачило. Та справа не в тому, а як стати самим собою, не ставши часом кимось іншим?

                                                      * * *

   Біля під’їзду обласного управління метеорології повільно викурюю цигарку й задивляюсь в глибоку синю прохолоду осіннього неба крізь тремтячу жовтизну листя старого клена. Його віти тягнуться до просторого балкону на третьому поверсі нашої контори. Три роки тому, такого ж погожого дня, ми вийшли поговорити на ось цей балкон, тримаючи по горнятку кави. Закурили. Вона назавжди виїжджала до Чикаго і ще мала надію, що я також зберу свої пожитки, щоб рушити разом з нею. Вірила, не дивлячись на моє категоричне «ні», сказане ще не раз до тої миті, коли всі необхідні документи були подані на реєстрацію.

   Розмова не клеїлась. Вона не йняла віри в те, що причиною мого небажання їхати за тридев’ять земель було звичайнісіньке бажання жити й померти в Харкові. Мовчки, потягуючи каву, ми спостерігали, як відриваються від гілок жовті листочки, на мить виснуть в повітрі, а потім, підхоплені струменем повітря, кружляють, спускаються до землі. Подихом вітру маленький листочок занесло до її горнятка з кавою.

— Це закодований знак. Воронін, може розтлумачиш? — запитала вона, приховуючи сльози за вимушеною посмішкою.

— Поїдеш без мене, але не одна.

— Ти не геній, Воронін, ти геніальний гульвіса!

Сльози  бризнули з її очей. Різко пожбурила горнятко в стіну так, що листочок прилип разом з кавовою гущею до шерхкої поверхні. Чудний експромт вийшов. Я розсміявся, бо все це  виглядало справді кумедно.

Але моє пророцтво здійснилося. І ото варто було бити посуд? Вона патологічно боялася самотності: її вабили чоловіки зовсім з інших причин, ніж мені здавалось. Власне, через те ми й розстались.

   Не люблю озиратись назад. Там одні руїни. Та дивитися  більше нікуди. Впевнений, що в житті кожного настає час, коли охоче переживаєш минуле чутніше за теперішнє, оскільки сучасність перестає вражати. Звичайно ж, інша справа — горизонт, тобто майбутнє. Перспектива. Попереду завжди вічнозелений луг з жовтими цяточками кульбаб, який так чи інакше, рано чи пізно, а спаплюжать копитами отари бездумно крокуючих кентаврів ХХІ століття. Ось вона, глибока й виморочна теорія антропоцентризму. Людина — типовий черв’як, який орудує в нетрях стиглого й соковитого плоду. Вона ніколи не втямить, що її достаток і благополуччя тримаються за гілку дерева всього лиш на жалюгідному хвостику, якого вже торкнулась агонія. Кожен з нас, народившись, отримує в подарунок власний Всесвіт, він дуже схожий на плід, який одразу ж зірветься в прірву, як тільки власноруч перетворимо його на кавалок гною. Невже оце і вся місія з філософією — створювати якомога більше гнилі й навозу...

   Цигарка обпекла пальці. Цікаво, чи згадує вона нашу розмову на балконі?