04 апреля 2025 год
пятница
пятница
«Пустельник», повість
«Пассат» на зльодовілій трасі безнастанно збрикував. Нащо було брати його з гаража без крайньої потреби? Від Борисполя ходить метро, місто скородять маршрутки. Інша справа – замістя… Думалося так за звичкою, бо й на роботу Сергій діставався чим завгодно. Навіть при повному параді і з квітами для когось з високопосадових ювілярів. Хоч пристойну парковку начальство для нього передбачило. Як-не-як – галузевий академік. Але зараз на нього чекає Настя. У самісінькому центрі. Видно, вітається з консерваторією, де з неї робили пріму. Побачимо. Чотири роки мовчала. Про що – невідомо. Грішна до неї симпатія була самозрозумілою, хоч замилування лінькуватою її ходою, підсмикуваннями заплічника, з-під якого буцалися з життям заморочно м'які стегна – з цим він таївся. Поки не відчув біля домашнього вікна дружину, яка такою юною в його очах ніколи не була… Після першої ж зимової сесії Настя з хати рідної тітки вибралася. А в студентський гуртожиток Сергій ніколи не зазирав. Машина обережно перехиталася через трамвайну колію, затремтіла і заглохла. Що за чортівня? Згадав – заправлявся неподалік дому. Воно й краще: увімкну «алярм», дам моторові наображатися на пальне і почищу трохи спогади. Від лепу досвіду. Всього лиш власного…Жінок закордонні міста шанують не дуже. Надто жінок звабних. В Алжирі це підтвердила дикувата пригода. В арабській ресторації. Він вишпортував з мушлі устрицю і не дивився убік столика з парою дівчат, яким місцевий підліток (Сергій звів голову на нахабнуватий фальцет) пропонував прогулянку за місто. З ночівлею в товаристві поважних замовників певних послуг. Коли дівчата голосно розсміялися, до них підійшов метрдотель і попрохав поводитися пристойно. «Як то пристойно?», – вигукнула вишневощока білявка й поклала на стіл важкуватий «Samsung». Опісля вихитилася з крісла і зробила крок до підлітка, який невідь як і чому сів на килим. Сергій встиг стати між ним і білявкою до приходу поліції, яка на дівчат не звернула жодної уваги. А Сергійові пояснення і Сергійову візитку сприйняла, як і належить чоловіцтву – з вишколеною повагою статевих бандюків. Усепланетарних: сама по собі жінка – ніхто і ніщо. Скрізь.
Настя може про це й не здогадуватись. Міняючи залицяльників чи покровителів як її мати – безшовно. А в нього серце протяте рубцем. За відсутності амурного конвеєру – не розчухуваним. Проте це мало що міняє: одноосібних знань не існує. Навіть у святенників і святих. Машина схитнулася і взялася лущити відкидувані на узбіччя бурульки бруду. На бульварі Шевченка їх поменшало, але настрою це не торкнулося: Хрещатик на суботу перекрили. Довелося пробиратися до Верховної Ради і телефонувати звідти дружині, аби гості чекали на нього біля філармонії. Ще до вигульку з вулиці Грушевського Сергій відчув: Настя розпікала груди й на відстані. А коли відклеїлася від стіни купецької колись збіговні – заіскрила. На одміну від її мами, яка катувала тільки слух:
- Я вже злякалася. Нарахувала більше двадцяти тачок… Таких як в тебе… Настю, ти де сідаєш?
Настя мовчки запхала шкараднющу валізу в багажник і зупинилася перед передньою дверцею.
- Хочеш роздивитися Київ. Ти б повозив нас трохи. Ліда каже, що гостей не чекала. Поки все порозморожує…
- Сідай, там побачимо.
На підйомі з Контрактової на Велику Житомирську Сергій і Настя перезирнулися, і Сергія відпустило: поруч сиділа практично невідома жінка. Як Ніною було сказано – солістка Лісабонської опери і чогось там органного в Дрездені. «Меццо-сопрано, – зітхала колись її шефиня, – навіть в Києві меццо-сопрано. А на Заході – капітал. Моя мілочка…» Цілували Настю всі, кому не лінь. А «мілочкою» називала тільки знаменита сибірячка.
- Ви часом не посварені?
Сергій і Настя знову перезирнулися. Настя ворухнула жовнами і чомусь у собі всміхнулася, а Сергій відбив на кермі кілька тактів, як він вважав, з арії Тетяни. Без жодного знову ж таки натяку на зміст заяложеного цього шедевру. Для Насті чи й не зіркового: залікові її виступи у піддашній залі консерваторії ходили слухати всі інструменталісти. Але дирекція Оперного її проігнорувала. Дружина сказала – з ревнощів. Чиїх – промовчала.
- Де ж ти живеш? В літаку?
- Що ви маєте на увазі?
- Лісабон і Дрезден.
- Хіба то життя. У Відні. – дівчина послабила тиск на утеплені зеленкуватими штанями ноги, повагалася і поставила на багато чому крапку. – У мене сім’я. Він знімає квартиру. У Відні, а я – де доведеться. Перед виступами валяюся в хоромах. Для віп-персон. А…
- Про неї знаєш, що пишуть? Нова Архипова. Чи Каллас? Ти щось хотіла сказати?
- Мама нас скоро розлучить. Не вилізає з Відня. Ми ж прилетіли звідти.
- А Лісабон?
- Дві вистави. Плюс репетиції… Наїдаюся на місяць. Риба, риба, риба… Ви ще готуєте?
- Знайшла про що питати. Він же тебе любив.
- І зараз люблю. – Сергій відчув щасливу полегшу. – Не знаю, правда, кого. Не забула «Чотири воли пасу я»? Таке мале і – рокіт. Горянський. Я довго шукав порівнянь.
- Поки про мене не забули.
Настя посунулася ближче, знерухоміла і одпустила на волю біль, якому її навчив на першому курсі Сергій. Ніхто ані руху, ані слова. Машина теж заніміла, брязкаючи невідь чим у багажнику тільки при вимушених обгонах есересерівського металобрухту. Дівочі губи після коди сховалися у роті, а коли випірнули назовні – видалися старшими… Ба й старими.
- Має з тими «Волами» замороку. Де не заспіває – дуріють. На гастролях в Іспанії…
- Ти й туди з нею їздиш?
- А що тут робити?
- Тобі чи їй? – Сергій плавко пригальмував, поміняв смугу і впав разом з машиною у провулок, що повертав їх на Поділ. Ніхто не перепитав, для чого: лемент у багажнику свідчив, що вони кудись запізнюються. Аж біля моста Патона салон почув: «Тут Дніпро каже Києву «До побачення». Старому Києву; новий ще ліпиться до берегів довго. В Алжирі я давав слово підходити до дніпровської води і передавати вітання храмам, які дивляться в море. Вони такі самі гарні, як в Києві. Як Настя.
- Не псуй мені дитину. Що було, загуло.
- А що було?
- Хіба нічого?
- На жаль.
Сергій обійняв дівчину і притулився щокою до її щоки. Настя ані ворухнулася, усе ж зиркнувши в салонне дзеркало, де надлобна кава з молоком уперше торкнулася жорсткої чуприни її першого чоловіка. Звісно – уявного. Але голубленого, бува, й досі. Навіть в обіймах моцаків, удвічі за нього молодших.
ІІ
Ночі без сну з часом не рахуються. Цю теж заклинило на смугах світла завіконного ліхтаря, що зрідка мружиться, але, як і небо над ним, не блідне навіть при спалахах трасових пересварок. Хтось кудись спішить, комусь набридає салонна напівтемрява. Сам собі підморгнеш – все якась розвага… Любиш теж сам. Навіть поруч з тою, кого б пестив, пестив… Перекинувши тіло з боку на бік, Сергій вдав, що спить. А насправді спробував відклеїтися від себе нещасного. Не тому, що нещасний насправді, а що забув, як то – чутися щасливим? Гра слів, але яка безжально точна. Пора б звикати до мудрості. Щось маєш, чогось не маєш. І те, чого нема – непотрібне. З точки зору розумного мінімуму… Такого не існує. В Аравії спостеріг дивну властивість. У морі – воно просвічувалося до дна. Принаймні, в очах пловців. Але не приведи господи вибитися із сил і спробувати спочити. Бачиш під ногами пісок, ось-ось на нього ступиш, а він – мара. Хмар катма, усе блищить… І тільки при атаці хмарами дно даленіє. Наскільки – не питай. Ні у себе, ні у води… Про що я? Як завше – про те, чого нема. Донедавна думав, у мені. А не було б за стіною набитої жіночою смагою дитини – не допетрав би, що побільшало в мені не мене. І не знань, а порожнин. Сьогодні в них ніжиться закоханість, завтра невідомо хто і що. Поки їзджу на службу – служба. Але й зринають далечі… При лежанні навзнак дихається глибше. І більш пам'ятливо. Це відсортувалося іще вторік, в батьківській хаті. Не причинив дверці грубки, придивився до гогітливих спалахів газу і відновив днину в Сахарі. Без сонця, але з небесами, де те сонце наздоганяло джип. Гойдливо й ліньки. Прострільний перекид настрою в чужу й недожиту реальність явив суть ностальгії: середина нею розчахується. На тепер і колись. Краще до стогону. Чому ж так само пекуче ніколи не згадувалося батьківське подвір’я? Серед пісків, які пустеля в мене сипала з першого ж у ній перебутого дня. Там, як і зараз тут, час не рухався. Хіба перетікав з… безміру в безмір… Он воно що: безмір теж має об’єм. Дитинство і юність в селі – це тільки село. А день у Сахарі – не лише безовидний простір. Це й Сахара. І лише трішки – ніщойність, про яку в Києві почув, але думав про неї давно. Не приведи Господи померти, не відаючи, що жив. Філософи атакують арміями слів. І з тих слів не вилазять. Історики теж. Що Македонський завоював? Тільки те, що під ногами. Про філософів такого не скажеш, але накидають вони свої сіті на порожнечу. Пригадуєш Ніл? Ранній ранок, кілька у воді корів, і зблиск невода над застиглим у намулі небом. Що у той невід попало, невідомо. У підсумку ніщо. У книжки те саме. Куди більше забрала у небес Сахара. Як і вони – мовчазна й співуча. Що в рестораціях з тамтешніми лютнями, що наодинці з собою. Хоч такого не буває. Наодинці. Інша річ – з ким наодинці? Араби мають своє. Свого Аллаха, свій рай, своїх гурій. Настю там залюбили б. Хіба почала б співати. Схід – то вуха. Без мозку.
І мій десь повіявся… Не думав, що ці три жінки так зі мною зростуться. Чужі, ким тільки не мацані. І єдино рідні. Що мене до них прибило, міг би сказати батько, який про свою женячку необережно кинув. При матері: «Тебе ніхто таку не взяв би. Шморгаєш тим носом, а чого – не кажеш. Ясно – шкодуєш. Скажи, хоч за чим?»
Синову професію мати не засуджувала. Доччині гульки теж. І коли зосталася сама, ні синові, ні зятям не дорікала. Ні оглохлим подвір’ям, ні самотиною, в якій ніякого горя не було. Тільки дослухання до садка, до городу, де, казала, ночами хтось ходить. «Може, тато?» – «А шо він тут забув. Душа при ньому. Була – зараз перейшла до когось». Її теж додому не повернулася. Якби Настя не втекла з Києва, він би їй себе довірив. Стане чи сяде поруч – обдмухує снігом. Треба запитати, чи й з нею діялося те саме? Інколи здавалося – так. Різниця в літах – не різниця серединами… Про плоть помовчимо – сліпа, дурна й неперебірлива. На довге й печальне прохання чиєїсь машини не застити їй світ… Який серед ночі світ? І чому саме машини, а не викинутого на вулицю водія?.. Бо машини. Їм теж не все подобається… А про «застити»… Це може стосуватися й думок. Поки здоровий і при роботі – вони у фарватері. При кожній перепоні чи зміні швидкості згойдуються і не більше. І враз світ тебе відпустив… Такого не буває, але припустимо – відпустив. У нікуди. Таке існує. На жаль чи ні – клопіт не мій. Відкриття в собі пустошей без нікого й нічого й… ні для чого – то несподіванка. А може закономірність? Даровані долею висмики з домашнього лона дали дивні наслідки – Сергій перетворився на вітрильник. Негода чи спокій, а він втікає. Від чого – зрозуміло: сталості, у якої назв і назв. Україна, Європа, Азія, Схід. Крім географії – біографія: село, Львів, Москва, Київ… сім’я, не варті згадок флірти. З мусовими спарюваннями… Це все – ніби я. А за межами мене хто? Не спарюваний, не люблячий, не законослухняний. І не бунтар. Був час, коли хотілося мати якомога більше відповідей. Освіта, культура, наука з ними завше напоготові. Як медбрати і медсестри в божевільні… в лікарні… в медіапросторі… Відповідей на одне-єдине запитання: нафіга? Медіапростір, наука, культура. Божевільні – треба. Не задля безпеки, а задля нагадування, що аномалія – норма. Не для кожного, але це надто банально. Бо й кожний – аномалія. Я, здається, дратуюся. Чим? Нездатністю наступити на хвіст нечистій силі, з якою цивілізація породичалася і поза мною, і в мені. Думаєш ніби інакше, ніж живеш, проте й це ілюзія. Чого б тоді йшов до смерті без спротиву. Як баран під ніж. Як противитися? Називати!!! Все своїми іменами. Блядство блядством, статеві цикли – договірняком. Природи з Духом. Краса… Яка вона на вигляд? Без мене її не існує. А те, що існує – мана. Маніфестація болі без призвідців болі. Любов болить. Свинюшні довкола чавкання болять. Верховна Рада болить. Не сама по собі, а вседержавно. І не окремо від Римського Сенату, воєн Цезаря чи воєн Гітлера, Сталіна, Путіна. Не вони виродки, а світ виродок. І той, що за океаном, і той, що за вікном… Не те. Втомився підкрадатися. Ніби до правди, а вхопив – скурвлені емоції… Є! Есть грозный судия, он ждёт… Скільки ж можна чекати. В собі себе. Стільки регалій. «Заслужений нафтовик», член двох Вчених рад… Радій. Не радіється. Та сама ніщойність. Треба молитися. Про що? Світ недосконалий, ми недосконалі. А небо досконале? На земний розсуд… Тоді не лякайте той розсуд загином. Перспектив на порятунок нема. До Страшного суду і після… Були батьки і де вони? Була Ассирія і зникла. Більше знань, менше знань, більше технологій, ноль технологій – яка різниця? Був Київ княжим, став литовським. Потім польським, царським. Що це в його долі змінило? І моїй? І отого всього стовковиська, на яке чекають усе нові й нові кладовища. Кожен соціальний стандарт – голка, на яку садять змалку і не дають прийти до тями навіть при сповіді. З питальником, розрахованим на ідіотів. Прелюбодіяв? А чому б ні! Крав? Звісно, крав! Найперше у себе. Спокій…Ще один скрут тіла довкіл незримого шампура життя душевну печію притлумив. Сергій набрав у груди повітря… і про груди забув. Про все решта теж. Крім далекого-далекого вогника на місці оліхтареного вікна. Щоудару серця вогник здригував. Без думок. Це і є свіча знань. Чого? А ти менше запитуй… Спи.
ІІІ
Хоч би як спішив, нікуди не встигнеш. Нікуди. Сергій нишпорив очима по вітринах і столах «Океану», сподіваючись на чудо – поскибленого тунця або річкову форель. Свіжу бодай для примітивів… Буцім він не примітив. Стримане і заковтнуте зітхання означало не образу (на кого ображитися? Салоїдний Київ портовим містом не стане. Та й в аборигенних портах вибір виключно аборигенний: камбала, скумбрія і ще раз камбала), не лють, а звичну безнадію. Хоч сто раз собі говорив: не запалюйся конкретикою. Бажай скрадливо. Ні – вже внутрішньо бачив тарелі з рисом і винною до риби підливою. Настя буде мати молюски. І осьминога. Хоч це не розхапали. Доведеться десь вполювати індичку. Чи бодай курку. Само собою – буряковий салат. З горіхами. Ліда теж щось додасть. Як не сьогодні, то завтра. Гарно б – вареники. Колись не було грошей. Зараз – нема на що їх тратити. Ще – вино. Багато вина. Нап’юся і відійду. Від, від, від…
- Що ви шепчете? Кажіть голосно.
- Образитесь.
Дівча, що стояло по той бік мармурового столу, всміхалося. Так і він не, не…
- Нема. Не знаю, про що ви думаєте, але нема.
- Ви ж є. Я ще такої гарної відмовниці не бачив.
- Я не відмовляю, а повідомляю. Нічого нема. Крім того, що є.
- З вами, чи без вас? Добре – не починайте злитися. Я шукав форель.
- Зараз винесу. Цілу?
- Ви не гарна, ви прекрасна… Ого! Хтось забув забрати?
- Хтось мене образив. Я й сказала… що сказала. Важити?
Перекинутий з обпаленого відчаєм боку на бік незаймано свіжий Сергій аж ніби повищав. І, що там казати, погарнішав. Впалі неголені щоки затремтіли, зеленкуваті очі стали ще більшими. Дівча знову всміхнулося і поклало рибу на стіл.
- Що ще вам принести? Щоб двічі не рахувати.
- Нічого. Тобто креветки, осьминога. Тунця нема?
- Нема.
- Я вас кохаю. Як не знаю кого.
- Дружину.
- Майже. Але безгрішно. Не тому, що… Зараз справді образитесь. Я крім вашої посмішки не бачу нічого. І в голові – сиво… Як у ваших чоловічках. Там хтось смикається.
- Ви, хто. Приїдете ще, познайомимося. Зараз мене кличуть.
На касі Сергія обслуговували за вже не знати яким розрядом. Всі ж бачили більше, ніж бачили. З додатком своїх бажань, настроїв, думок. Лише в машині він згадав, що сьогоднішній день Київ колись святкував. Сьоме листопада. Брєд. Кермо нагадало – не лови гав. Дорожні продухвини за ніч знову зльодовіли, можуть крутонути й викинути куди завгодно. Навіть під колеса пісковоза. Посипають задля галочки… Струс усіма тоннами «Пассата» повернув у мозок Настю… Казали – з голосом, але яким саме голосом – ні слова. Поки її мати саме сьогодні не привела з собою колись земляка. З чималим у Сергієвих очах ґанджем – званням народного артиста. Для провінції це не абищо, а в Києві… У тому числі й у новій їхній квартирі… До того ж артист після пригощення зняв з коридорної шафи Сергійову гітару. Давно не протирану, оглохлу. Що він з нею зробив, господар, за клопотами з сервізом і кавою, не бачив. І не одразу зрозумів. Поки старенька «лютня» басовито не загула, не зашелестіла, не зойкнула і стала чекати кінця перешіптувань артиста з дівчам, що розчервонілося, пішло до себе і повернулося з нашвидкоруч покресленим аркушем зошитового паперу .
- Завтра, – артист звівся і став поруч з набагато нижчою од нього напарницею, – я лягаю на операцію. Настя була зі мною солісткою. Один лише раз. А тепер хай мене благословить.
Далі краще не згадувати; гітара невідь з ким перегукнулася, вистелила кілька акордних сходинок до Настиного горла, з якого зійшов униз Бог. Чи Ангел. Старовинним кантом про почаївську зорю.
Ніхто не заплакав, не перезирнувся. Поки небо пісню не забрало, а народний артист не висякався. Тим самим сповістивши, що до смерті він готовий. Як оце зараз Сергій – у сорок і дев'ять років…
І що – хто-небудь про нього пам’ятає? Передні колеса знову спробували вчитатися у дорогу, але педаль газу кинула їх поверх гудронного покриття, що заповзялося вкриватися плямами вологи. Коли швидше, коли з чималими інтервалами. Так само, як дорога у житейське назад, коли він ще не мав минулого, яке вимагає пильності й пильності. Не дай бог загавитися і вскочити у яму, де зачаїлася дружина. Не сама… Настя – хай: мисткиня. Хоч по ній не скажеш – ні хутра, ні брильянтів. Бодай у вухах. На дипломному концерті не виконувала, а вільно й глибоко видихала арію Кармен. І ті іграшкові вуха чули у стократ більше, ніж забита студентами зала. Як би він їх цілував?
Так – берися за розум. Нічого не було, нічого нема, нічого не буде. Навіть з огляду на гарячу паморозь після доторку до її куртки. Всього лиш куртки… Дівчина з супермаркету лекальніша. До грудей. Більших, по-моєму, ніж у Ліди… Але й Настя не помінялася. …
Ох, ох… Києве мій. Хоч центральні траси у свята – пісня. Ця теж… Не забути: на Шулявці – вино. На Петрівці – квіти. І назад на Нивки. Нап’юся – не те слово… Намріюся. Назітхаюся. Наплачуся. Без нікого при всіх. І набачуся. Коли закрию очі… Не дурій! Ще встигнеш…
ІУ
Столиця – це таксі. Блискавичне. Не встигли зібратися, дзвоник: «Викликали?»
Не я. Кілька стосів вимитих до скрипу мисок, мисочок, тарілок діють на настрій вокально: хочеться, як Настя, напружити воло і почати: «Ave Maria»… Казала – Шуберта. Без тіні примусу. Не те, що її мати. Взялася читати перед обідом «Отченаш». А донька, глянувши на дядька, перебила своїм. Що означав цей погляд – невідомо. Але картку з гривнями їм віддав. На півтора тисячі євро. Хай пошикують. А ми євро сховаємо. До нейтральних часів.
Після Казахстану жлобитися перестав. Купив «Пассат», помінявся квартирами. Колега надув старого міліціянта, а я – його. Ще до скачка валюти. Маю, що маю… Багато чого маю. І – нічого. Хіба ділову славу. «Конвертую» будь-яке родовище за рік. Бригада ще та. Виключно львів’яни. Не вірю східнякам. Ні совісті, ні міри. Прізвисько – Орел. Моє. З аспірантури. Де захищався, там і працюй. Ні. Втік з Москви до Києва. І з докторською не спішу. Посада – могила. Головний спеціаліст – ще так-сяк…
Ну що ж – настрій в нормі, кухня – в нормі, холодильник – в нормі. Ліда розморозила що треба й не треба… Я б приготовив ще плов. Сергій обережно притулив верхню, потім нижню частину «льодовні» до присосок і опустився на підстінну «лавку». Насправді – візерункове сідалище для пань з габаритами рідних сестер. Але не Насті. Дружина, помітив, співчуває. Мені – само собою: її минуле проковтнув і не вдавився, від своїх оступів втік. І раптом – дівча. До Києва може й не зіпсуте. Любов – то пусте: жалість. Все починається і закінчується нею. Аби не шкодували мене – шкодував сам. У тому числі й Настю – пора заглянути в правду. Темнувато. Якби не директорування, Ліда мого спокою не витримала б. Грошей теж. А так – має квартиру, орден, спорадичну схиму. А я – право на гречку.
І все розвалилося. На днях. Йшов уздовж шереги дверей і побачив своє прізвище. Під ним – регалії. Провідний… кандидат… академік. Більше ніц. Як на Василевій могилі. Коли покоління опиняється під обстрілом, ще не щулишся, але вже багато з чого вибуваєш. Першим був Валік. Втопився чи втопили…
Мама – завуч, син – відмінник. Я – майже відмінник, бо взявся за розум аж у класі дев’ятому. Мінялися книжками. Валік у мене списував.
Його баба годувала котлетами. Призвичаювала до думки про місто. Батько з матір'ю – село… І що ж у цьому поганого? Але виростати треба з усього. Якщо ростеш. Чому ж не виростаєш, а вростаєш у Київ? Можна було в Москву, в Баку, в Астану… Бо тут Україна? Сумнівно. Людина – істота програмна. Був би селюком – став би фермером. Став нафтовиком – доріс до того, чим є. А чим я є? Номенклатурним ніщо… Плеканим часом і потрібним часові. І раптом – пустка. Настя тому й залізла під саму шкіру, що ту пустку озвучила. Ще коли вчилася. Її курсові програми заковтував. А смакував потім. Наодинці, як онаніст. Було й таке. Справа не в музиці – нею побавився і закинув. Збунтувалася середина. Більша за державу, історію. Щось подібне траплялося й до цього. В поїзді. Стоїш у вагонному коридорі слуп слупом. Завіконна далечінь і те, що під носом, циркульно рухаються. Те саме відбувається і в погойдуваній свідомості. Одне слово – їдеш. І враз без ані сліду логіки смик вікно донизу. Колісний галас, вітер і польові чи річкові запахи бабах по голові, і нема голови. Тільки… Що тільки? От-от – звуки. Часом – «кар», розтягнутий на пару метрів писк, висвист поворотного захльосту… Морда лізе за раму, щоки стріпує швидкість, очі тужаться з орбіт вилізти. Потім рачкують назад… Переживане і пережите пробують порозумітися, але пізно: ти знову всього лиш ти…
Або ота музика. Американці її чули, коли облітали Місяць без посадки. Що то таке – їм знати краще. Як не тепер, то колись. Поки ясно одне: світ звучить в масштабах звичних і в масштабах невідомих. Але приступних.
Музика – стаття окрема: її чують вже в момент творення. Я ж про наявне, але не явлене. Поки що не явлене. Знову заплутався.
Я збридився Києвом – це предметніше. Хоч дзенькіт в ньому трамвая кидає серце до горла. Зразу зринає студентський Львів… А коли слухаєш вірменський дудук – те саме серце тягне за собою й душу. До вух і далі вух. Про що йдеться, думаю, зрозуміло: звук розмикає середину. Живеш в комірчині, до всього в ній звик, але ж крім неї в тобі і поза тобою всесвіт. Сопілка з Венесуели про нього каже одне, алжирські струнні – інше. Меццо-сопрано Насті – таке саме чудо. Розвалило, склало, знову розвалило. Поки в Сахарі її і мій внутрішній простір не порозумілися. Не Настин – простір пустелі… Хоч що таке пустеля? Звільнений від зайвини і вжитий у Землю Космос. Київ – то зайвина, Нью-Йорк – зайвина, сучасний Пекін – те саме. Тут пекінський смог теж душить. Хоч справа не в ньому, а в просмердженому містом запитанні, яке і чиє життя воно в себе всмоктує? Кількох мільйонів мурашви, чий день складається з технологічно доцільних конвульсій, а ночі – зі сну. Без ковтка живого повітря. І розбризку того ковтка в крові. Я до чого: цивілізація – мушля. А точніше – склеп. Поки глухий – того не чуєш і не відчуваєш, а вибило з вух заслонки – і тебе нема. А що є? Різне. Коли це усвідомив – був надто молодим. Для безнадії. Та й зараз вона мало що покриває… Коли Настя видихнула «Аve…», у ній нічого не відбулося. Культура репродукує культуру. Вищу, нижчу, манірну, грубу – хто до чого тягнеться і на що здатний. Мене, щоб не говорити довго, з України вихопило. Акустикою, про яку в собі не підозрював. Одна справа – слух, інша – його світовхопність…
Знайшлося потрібне слово… Малим до чого тільки не дослухався. А прорвало пізніше. Почав про пустелю, то нею закінчу. Вночі глянув уверх, а там вода. За день все налилося спекою. Джип став мотелем. З кухнею поруч. Тринога з чайником, під ним вогник і все. До погляду уверх, де починався рефракційний розхит. Без зір його не існувало, але коли пісок вибілився, сутінки стали прозорими, мені, принаймні, здалося, що я потопельник. А пустеля пливе. Без ані звуку. Потім – з ледь чутним шерхотом, гудом, співом… Бербери, які наступного дня дали притулок, усе це вважали звичним. Так я тишу їхніх рухів, поглядів, змигів прочитав, зрозумівши, що вони, їхній побут і їхня культура не мають з європейством нічого спільного. І мати не потребують. Тоді навіщо атомні реактори, ракети, міський тлум, ілюмінації, дискотеки? І скрики саксофонів, труб? Про Cиліконову долину, цехи автомобільних гігантів, промзони світових столиць запитувати зайве – вони є заради себе і виключно для себе. Є два людства: технологізовано ройове і елітно природне. Перемагає ройове. Зрештою, біс із ним. Виснажить планету і здохне. Так само, як динозаври, цивілізація Давнього Єгипту, народів Майя.
Вписаність у Всесвіт і всього лиш у ньому присутність існувально антагоністичні.
Комашина, що готується злетіти і летить (куди? навіщо? у яких існувальних контекстах?), миша, птаха, звірина – до Бога ближчі у неміряне число разів. Власне людська цивілізація приречена не Небом, а собою. На цьому мовкну. Шпортаються у дверях. Щось, видно, забули…
У
…Я подертий на настрої, що тріпочуть, мов стрічки в буддистських святилищах. Бачити їх бачив, але нічого про них не питав. Каракуми – то студентська ще молодість, коли на все дивишся зверхньо і по життю ковзаєш. Як піщана змія… Досі чую збуджені крики: «Он! Он!»… Звивистий вигин за вигином, сягниста швидкість. Хто її такою сотворив і вписав саме у пустелю – питати ні в кого. Пересувається тілом, їсть мишей, спарюється при місяці. Це я так подумав. Чому – вже забув. Та й де за нею біг, не пам'ятаю. В Аравії? Чи на кордоні з Китаєм? Трепет ганчір'я… І переконаність, що ним промовляє дикість.
Сам такий. Дикість… Був диким, коли змію переслідував…
Спогади сверблять. Свідомість видужує. Разом з ранами… Сергіїв у дзеркалі двійник повернувся до гоління. І ледве не порізався, коли квартирну тишу сполохали шипи й клекіт зливного бачка. Цього колись не було. Настя не заходила до вбиральні доти, доки він не зникав у себе. Один лише раз заскочив її у ванній. Ще худу, з настовбурченими пипками. Зараз все капітулянтськи пом'якшало… Жирові перебори дружини дратують. Поки не зосередишся на іншому…
Сестри залишили їх з Настею удвох. Ніна, по-моєму, з полегшею, а Ліда… Підписують у Рівному купчу. Це означає…
- Пробачте.
Непроспане Настине контральто тіло прохромило; до ніг і до голови поповз з живота обпік. От, виявляється, чому пригадалася змія. Вони з Настею сестри. Все живе – родичі. Крім закоханих.
- Пробачаю. – Сергій змив зі щік і шиї піну. – Заходь. – він подав молодій жінці руку і завів її і свою долоні за Настину спину.
На поцілунок Настя не відповіла, і він припав до нерозбуджених її губ надовше. Поки ті губи не здригнули.
- От і добре. Не буду себе мучити… Біс знає чого боїшся…
- Я не боюся.
- Я про себе. Йдемо снідати?
В Настиних очах сяйнув глум.
- Зрозумів.
Сергій розвернув і повів липову родичку через залу до кабінету, де невдовзі запитав:
- Берегтися?
- Не треба.
- А що треба?
- Мовчати.
Після Сергійових судом Настя заснула.
Це ж яка гора з плеч. Вже не дівчачих, але й не жіночих; бог зна чому він весь час відчував, думав і повертався до відчутого не як вдоволений самець, а як батько. Не Настин, а взагалі… Не був, не був і став старшим. Гарно, коли бездумно. Лежиш, будь що згадуєш. Те, що сталося, мало статися ще на першому курсі консерваторії. Настя прийшла його привітати з днем народження. Зрозуміло, з наказу матері; Ніна мала його за багача і очевидну небайдужість до доньки прощала. Інша річ – донька. Ні мати, ні тітка не здогадувалися, як Настю лютили їхні жарти з Сергійових обережностей. Ніколи не доторкнеться, не проведе, як при приїздах школяркою, пальцем по губах. Піднімав чи не до стелі…
Настя скинулася, бо згадала те саме, що й він – поцілунок, коли забирав квіти. У щоку. І трішки – в губи. Вона перелякано сахнулася, а він спаленів. І якби притис її до себе, мав би подарунок ще той. І зараз має – вона стрімко звелася і перекотилася на тичкуватого чоловіка, з яким забула про його і свій вік, про встид. Чого встидатися? І чим? Вона так багато думала про те, що робила б, якби…
- Тобі зручно?
- Мені добре. Не заважайте…
Тінь сорому за прохоплене вияснила напружені зморшки на чолі Сергієвої любові, що дослухалася до чогось у собі важливішого. І співставляла відчуте зі знаним. Терпляче, нетерпляче, а насамкінець по-дитячому радо. Сергій зсудомлено знерухомів, боячись, що не втримається і застогне. Дяка життю за причетність до хай минущого, але не чужого вже щастя здалася чи й була рубіконною: він переступив через себе, всі свої знані й незнані обікраденості і чувся здатним до сповіді. Не перед Настею і не перед Богом. І не перед собою: він просив прощі у світу, яким той є без усього про нього намисленого. Мораль? А що таке мораль? Для всього доданого до пережитої насолоди. Ці обезволені груденята, ці краплі стікаючого у золотаве проміжжя поту мають свої з життям рахунки. Настя буде співати і про це. А він, якщо обійдеться без скандалів, – думати. Про неможливу можливість злагоди з дійсністю реальною і духотворною.
- Мати не казала, коли вони приїдуть?
- Казала. Післязавтра. Я вже боялася, що нічого не вийде.
Настя опустила погляд на учасників їхньої злуки, обережно їх розсусідила і звільнено лягла поруч.
- То ти цього чекала?
- Сподівалася. Колись же повинно було поталанити.
- Поясни.
- Тітка вас поцупила. Мати теж була не проти. А я що – гірша.
- Фе, як грубо.
- Не брешіть. Вони гарніші за мене.
- Дурне говориш, але говорити щось треба.
- Я можу й не говорити. Ви не припускаєте, що вони поїхали навмисне? – Настя поклала коліно на Сергїів живіт і тепер дивилася на нього знизу уверх. – Що задумали, не кажуть, але щось задумали. Приміром, мене запліднити.
- Від мене?
- Так. – Настя знову вилізла на Сергія. – Я вас люблю. Чому ви не матюкаєтеся?
- Не вмію. Злізь, я віддихаюся.
Жах, жах і ще раз жах! Сергій натягнув на живіт пожмакане простирадло, поклав руку на Настину піхву, після чого обдивився ошелешено пальці, їх витер і обезволено завмер.
- Якщо ти, – він дав Насті залізти головою під пахву, – припускаєш, що я про щось подібне не думав, то даремно: думав вчора, позавчора, зранку. Два вихідних після щоденних після роботи пригощень голову прояснили. Чому ти нікуди не ходиш? Про що мати з Лідою перезираються? Стежать? Ревнують? Нащо продають за безцінь квартиру? А в Києві переплачують. Ти ж не мільйонерка.
- Я можу вийти заміж. Можу завагітніти, стати утриманкою. Чиєю – справа десята. А про мільйонерку ви даремно. Кожен конкурс – квартира. Будь де. А з сином без офіційного батька вони бабці. Єдині. Якщо я не проти.
- А ти проти?
- Я не проти. І ви не проти.
- Звідки ти знаєш?
- Бозя сказала. Стільки в мене влито.
- Замовкни! Ти співачка, вони бабці. А я хто?
- Мій опікун. А з сином – його дідусь. До пенсії, на пенсії. Я зі сцени нікуди не піду… Прийде час – розберемося.
Настя зіскочила з лежака, накинула халатик і крутонула під ним задом не без думки, що на нього дивляться…
Повернулася до кабінету в сорочці. Сергій такої ніколи не бачив. Ні – бачив. На єгипетській цариці. Але то була не сорочка, а сексхітон.
- Як я вам?
- Роздягнута краща.
- Темнота. Можу й роздягнутися. Квартиру, до речі, я купую і матері, і собі. Ключ буде у вас.
- Як скажеш.
- Вже сказала. Марш до ванної! Я хочу розпусти. Стільки про неї мріяла.
Втомлена довгим чеканням, вона не Сергієві, а намоленій ним стелі з полегшею сказала: «Як розпусниця, я вам не зраджувала. Ви вірите?»
- Разом з цим днем – так. Я ж тебе люблю…
УІ
Секс без кордонів психологічно виснажив: все здавалося – зараз зайде котрась з сестер і вигукне: «А це що таке?» Настя, певен, навіть не озирнулася б. Теж, переконаний, від утоми. Стільки спорту без спорту. І малознайомої ніжності. У зорі, рухах…
Прали і сушили вони простирадла разом. Насамкінець ще раз їх пожмакавши…
- Гарно… Просто жити…
Настине тіло все ще було невагомим. А вона – підсвідомо заслуханою у соло нейронів. На музику творця, який її і помолоділого дядька Сергія мав хай за закоханих, але статистів. Кохання, зрештою, мине, а безіменна поки що мелодія ляже на ноти…
Які ноти? І для кого?
- Ти щось сказала?
- Подумала. Добре, що ми не робили того всього раніше. Страждати теж гарно.
- А ти страждала. З хлопцями, з чоловіком.
- То інше. Якщо будете про те говорити, ми посваримося. – Настя ліктем відсунула себе від Сергія і заплющила очі. – Що сказати мамі?
- Те саме, що й собі. Якщо треба саме говорити. Можна й промовчати.
- Тітка Ліда мовчить?
- Про що? – Сергій звів голову і глянув на Настин профіль. Схожий на барельєфну маску.
- Про мовчання… Я про нього співаю. Мій валторніст… – Настя сяйнула зволоженими роговицями… – припускає, що музика, то і є паралельний світ… Один із світів… Якщо все у ній промовляється… ні – ословлюється, то маємо справу з туфтою.
- Він теж мовчун?
- Ні, просто розумний.
- Скільки ж у тобі світів? – Сергій ліг на бік і обережніше, ніж досі, притисся до Насті. Вона ані ворухнулася. І по довгому мовчанні сказала:
- Я теж розумна. Коли на сцені. Розумніша за всіх, хто на мене дивиться.
- І слухає.
- Слухають не всі. Є ж оркестр, рояль, диригент. В костелі те саме. Але більше неба. З паралельного світу… віри…
- Сподіваєшся на моє здивування?
- Чекаю поцілунку. Ще з училища. Там співаю, а думаю про Київ.
- А в костелі? – Сергій торкнувся губами Настиного плеча.
- Про орган. Він – живий Бог. Все розуміє, і нічого не прощає. Ви не сказали про тітку. Я перед нею винна, чи не винна? Я ж маю знати, як далі жити.
- Ти знаєш це і без мене. Будеш співати… – йому враз забракло повітря. Проте жодного у груди докору чи самодокору він не впустив. Ще б чого… Навально виник витончений звечорілим небом силует туркменки. Одного з Настею віку. Але не одної долі. Чи одної? Він ліг на спину і почув глухуватий вуркіт армійського джипа. Ним у ньому хитало, а водій камінно тримався за кермо. Ліворуч по ходу зрушив з місця і зсунувся назад крутояр з юртою, місивом піску, трухи і козячого, вочевидь, посліду. Хоч могла ця абияк огороджена площина впускати на ніч коней – втікати звідси нікуди. Бажанню відвести від юрти погляд і про неї забути завадила жінка. У пригірських цих пустошах – рідкість; протятий її з’явою Сергій торкнув водія і вискочив з машини ще до того, як та зупинилася. Жінка ані ворухнулася. І тоді, коли він до неї рушив, і коли став віч-на-віч, не в силі бодай привітатись. Халат, штани і вигартувана сонцем шкіра замогильно чорнозорої молодиці були одного кольору – вишневими. «Где Дервезе?», – запитав нарешті Сергій, і йому відповіли лише скрюченим пальцем. Мовляв, там. – «Понятно». Йшлося про селище і газовий кратер. Підпалений колись геологами і так і не погашений. Сергій ще раз обпікся незмигним поглядом степовички і рушив назад. Проте через кілька кроків озирнувся. Жінка ніби змертвіла. Це його розвернуло, він взяв її за руку і повів у юрту. Там тремтячими руками роздягнув і ледве не скрикнув: гаряче тіло туркменки було дитинно ніжним. І струнким, як лозина…
На прощання поцілована, вона вийшла за ним і завмерла знову. Як…як…як… Обіруч Сергійових очей вкотре потекли змійки живих сліз, які він непомітно стер. Настя нічого не зауважила, бо теж тамувала сльози. Безпричинні – все ж склалося, як гадалося. Ким? -
- У вас багато було жінок?
- Багато? Навіщо ти про це питаєш?
- Так.
Вона казала неправду: мати з тіткою колись необережно голосно ділилися враженнями після весілля доньки їхньої подруги. Не в Рівному, а в Житомирі: Настя, як і оце зараз, тих два дні багато чого собі дозволила. Не вперше, але, як їй тоді здалося, зі смаком. З викладачем історії музики, після якого твердо поклала вступати до консерваторії. Бо викладач був дурним, як ціп, і наговорив про її голос до біса зайвини.
З одним-єдиним розумним зауваженням: «В тобі співає все: низ, груди, горло, брови». – «А брови тут при чому?» – «Тріпочуть. Ти їх не голи».
Про душу не сказав ні слова. Господи, як вона тоді боліла. Не тоді, а коли мама реготнула:
- А ти помітила, як молода пасла Сергія? Коли з ним танцювала, пхала ноги до яєць.
- Тихіше. Буцім ти того не робила.
- Я сестра. І старша.
- Треба було йти за нього.
- Не взяв. В тебе cмачніша.
Дурепи. Так йому й треба.
Сліз у скронях не поменшало. Бути, як всі, – болить. Бережешся – болить ще більше. Лежить і про щось думає. Я теж думаю. Слава богу хоч не про сцену. Ні слова не кажучи, Настя кинула тіло до Сергія і, не розплющуючи очей, втопила його губи у своїх.
І ця нещасна. І вже, здається, про це знає. А я ще не розібрався. Ще… Поки що… До завтра…
УІІ
Повернення додому сестер було галасливим. І здогадливим. Це безпомильно визначив Сергій, якому жінки насмішкувато лестили як повару, якого хвалили за прибрану залу, кухню, прихожу (все це, щохвилини пирхаючи, пропилесосила і вимила Настя), за попротирувані стелажі, комоди, шафи.
- Залишимо вас на хазяйстві на ціле літо. Якщо купите путівки до Моршина.
Це Ніна. Ліда, подихавши кабінетним озоном, не додала нічого. Але й не опечалилася. Що треба знати, вона знала давно – її чоловік ані хитрувати, ані задкувати не вміє. Від чого до чого?
Так само думав і Сергій. Замолоду ще можна щось заперечити, чогось не простити. Собі – іншим себе не нав'яжеш. Навіть в стані захоплення. До того ж покинуте жіноцтво далеко не завше страждає. Або й не страждає зовсім, чекаючи нагоди «почати все з початку». Ліда почала з середини. Поплатившись за це бездітністю. Зрозуміло – його ошукано. Але – мимовільно… Вважати інакше було б надто накладно. Та й з’явилася Настя. Семикласницею, восьмикласницею, лауреаткою престижного конкурсу. Опісля – красунею. Не глянцевою, це було б надто банально, а навіюваною. Кожною нотою. «Чотири воли» – інтуїція. Почув той почаївський кант і: «Мала! А це ти знаєш?». Забрав з рук народного артиста гітару і вжахнувся. Зі свого голосу, своїх бриньків. Проте то був лише початок: мала сіла поруч, притулилася до дядька, щоб, так думалося, нічого не пропустити і… хто зна у що й куди втупившись, повторила. І мелодію, і слова. Студентка, чому ж тут дивуватися. Хіба пересотворенню. Дівчати в жінку, а жінки – в Богородицю. Митець – Бог, мисткиня – те саме. Але з більшою долею дива. Якщо зважити на жіноче тіло в балеті, в малярстві.
Чому я так невдало собою розпорядився? До сьомого класу декламував. Не раз – при цілковитій тиші. Тоді й подумав: люди – то зали. Захаращені, не провітрювані. А кинь у них слово, мелодію – всі вікна навстіж. І нікого й нічого, крім вірша, пісні. Пустеля тим і вразила, що нічим не заважала. Найперше собі.
У Сергієвій мушлі забринів мелодійний скайп ночі в барханах Каракумів. У принципі знайоме надголів’я (в Аравії багато чого знаного було зміщеним до Півночі) мерехтіло безгучно – співав простір. Повен борюкань тепла і зимна. І ще – шелесткої біганини піску. Людина і людський усього баченого вимір зі свідомості щезли. Як щезає захват жіночою красою при поцілунку… Любов – то знетілення. Не завше, але – обов’язково. Якби хтось йому сказав, що життя не потребує життя, він скривився б. Ще до навали розумових з почутого кпинів. Але до чого тут розум? Тіло – ще так-сяк: воно в надрах сонячне… І проміниться тим самим – сонячним енергетизмом… А ніч як істота… Пустеля як істота… Небо як я…
Здвигом тіла він прибрав з-під себе себе.
Який безмір! У межах видимого Всесвіт земноподібний. А Всесвіт позавидимий… Такого не існує… Не скажи – у тобі без тебе що? Не знаєш. І я не знаю.
Хто «я»?
– Не ти…
Відсутність у квартирі жіноцтва (трьох їхніх тіл – хоч би як знеособлювався, з себе не виймеш) існувальність переформатовує: з неї щезає «хочу». На користь «маю». В пустелі він мав… Не мав, а був… безбажальним. Нірванним… Світосущим в абсолюті… І саме там, в Каракумах, запраг смерті. Теж абсолютної. Без ані сліду, ані звуку вітальності.
Що не слово – правда. Не словникова, не книжна. Пустеля не терпить приблизності. Це теж з тої ночі…
Повернення до Києва уперше постало поверненням до життя профанного, брутального, ненависного.
Що дружина, що Настя, що решта жіноцтва – твань. Купно з тобою. Освіта крім кількох задовільно точних слів, не дала нічого. Самоосвіта теж. Блукав сторінками книжок як пустельні аборигени. Усе своє з собою. Не своє – чуже.
Якби ж то саме так і тільки так. Пересичений Настею і недавнім візитом у ліжко Ліди він затримався у подумкових Каракумах недовго. Згадки те саме, що блядки – скік і драла. Інша річ – завтра: від нього не втечеш. Обживешся і вперед. До нових звитяг. Не в них, зрештою, справа. Не робити те, що й всі, неможливо. А робити – мертвити. Живу плоть невимовного. Саме воно час од часу бунтує. З Настею на Настю не грішив. А без – скільки завгодно І як завгодно. І все тому, що… тому. Дитина давно виросла. Переспала… Не скавучи: може, назвеш якось по-іншому: душ, макіяж, і кохання нема. А бажань, обов’язків і забаганок – без ліку. Хоче на всяк випадок прослухатися в оперному, в органному залі, на радіо. Щоб про неї не забували. Її мати каже – вона така одна. Яка така – бог святий знає. А що, є й не святий? Безумовно. Мудрий, всетерпеливий. Стати таким неможливо. А святість – пусте: ширінку на зашморг, потреби – в кошару. Не насолод, а потреб. Важче з головою, куди заїжджають кому не ліньки. Але й на те є рада – голод. Всього лиш насичуваний. Тільки не вплутуй сюди простоту і складність. Складність – то не розгадана простота. А простота – найвища ясність. Творча, де й сліду немає штучності. Так сказав… так сказав пустельний мій Херувим. Чому я тоді не вмер? Перший числом безпричинний головний біль серед райських кущ…
Що ти мелеш? Які кущі? Читати, що треба й не треба читай, але не привласнюй прочитаного. То ж воно, коли з побаченим прощаєшся, залишає по собі рейвах. Де подригує од вітру гірська галява, з’являється осідок давнопомерлих лам. А зостається після зазирань у напахчені спекотними випарами змохнатілих стін печери туга за минулим. Не своїм, проте ти не завше ти. Знання обкрадають. Був порожнім і порожнім залишився. Але після стрічі з тим, чого вже нема. Хоч було…
Не знаю, як хто, а я переповнений давниною. Кущі звідти, з проломів у різнотональні тиші. Їх вдома майже не лишилося. А в Таджикії куди не кинь оком – нічого, а прислухаєшся – безкінне іржання, безовеча печаль, лопотіння надголівних стягів… Звісно – після тижня-двох безробіття. Але з чимось у руках друкованим. Розрахованим не на європейців, а вже й не знаю на кого. У містах нащадки персів, напевне, ще є, а серед пісків чи в горах – тільки піски і гори. Плюс Азія. А ближче до кордону – Монголія, Тибет. Як на мій розсуд – не Азія, а щось інше, не контактне, безрефлексивне. Усе це й зродило тріщину в мозку, висушеному неслабнучим рівнинним протягом на виду засніжених гір, у чию тінь втекти зась – не пускала бурова. І заморочні розрахунки промислової вартості озер нафти. Під утеклим в пісок плато кварциту.
Самовглиблене безгоміння з часом пустило у себе шурхіт і рип кроків. Чиїх – невідомо. Їхня очікувана повторюваність виклала стежку підлобного болю, що теж приходив і щезав ближче до обіду, надвечір і одразу після півночі. Мара зовнішня і мара внутрішня перемовлялися. Про мене. Як на їхній погляд – надміру живого. Або живого не по-тамтешньому. Брешуть всі, хто вважає життя набутком спільним. Біологічне може й так – однакове що в ослові, шо в його двоногому придаткові. А формоване Космосом, звідки ні-ні та долітають перегуки галактик – чорта з два. Саме чорта – Бог, за моїми спостереженнями, дрібницями не займається. А підсобна його челядь рано чи пізно чортіє. Коли ж з безміру безмірів з’являється чортячий пастир… А може й інспектор? Ми ж тут не прогресуємо, а дичавіємо. І нас треба осмикувати… Не виключені й ротації. Хто з чортів витримає, для прикладу, Путіна? Озброєну до зубів сволоч… Його допустили до влади одним, а мають тепер справу з іншим. Стратегії впливу на Землю і землян розпачно міняються. Херувим, про якого я згадав, явився на Евересті болю. Зійшов з вершини не до мене, а до концентрованої в мені муки. Її розповітрив і глянув на мене знову. Непередбачувано стрівшись з моїм поглядом… Божевілля буває різним. Тодішнє моє складалося з голубленої десь кимось Насті, знаю ким вдоволюваної Ліди, ноутбука і касетника з дисками з Алжиру, Єгипту, Вірменії. Протяг розповідав стінам немету щось своє, дискетник марив іншим, ноутбук світився очима Херувима, а сам Херувим співчутливо зітхнув. Немає рятунку од життя.
Але ж чому воно саме таке?
Яке?
Болюче.
УІІІ
Що робив би світ без заморочних суєт? Думав?
Не обов’язково. Думають без слів. Змістами пережитого. Або – передуманого. Математика втекла з нього в університеті. Дивився на формули, а з-поза них – довжелезне речення… Катастрофа. Далі ще страшніше – калькулятор, комп’ютер, кишенькові забавки. І тебе нема – лише готові цифри.
Слів теж треба обмаль. Або й жодного. Хай злітаються, як галич, на вже готову конструкцію. Чи результат. І його загиджують.
Ословлення – жуйка. А задума… Що глибша, то більш богоморфна. Здається, так… Були б у батька гроші, а в мене – про себе тяма, став би теоретиком. Московського розливу – вдома тріскотня. А ще краще – Сорбонна. Без Насті… Хіба – з партеру. Якщо виб’ється в люди, запаморочить багато кого. Не треба було її роздягати. Її ж руками.
А якби роздягнув ще першої київської її весни? Тільки повернувся з Баку…
Хлопе, ти про що? Вона ж вагітна. Каже – від мене. Якого мене? Хтось шепче – закоханого. Згинь! Але… чому б ні? Кохання фантомне. Доки його не відфутболить любов. Тітка хазяйновита, важка. Мало хто її терпить довго. З Лідою спарувала вона. Те розсмакував, те заслинив. Звик подобатися. Треба було втікати одразу, а не коли налетіли образи…
Вже й віршики пішли. Деградую…
Не забріхуйся – юнієш.
Отже – вагітність. Не придумана, а продумана. Жінками, що колись на морі ледве через мене не розсварилися. Ліда неодружена й вільна, а Ніна одружена і курва. Патентована. Настя донька не мамина, проте як сказати. Ніяк – любила тебе і любить. А іншими всього лиш тішиться. Так було, є і буде… Рівняння складнувате. І не потребує доведень… Самодоводиться… Наступне – карма. Вроджена, наслана, або як простуда чи зараза – підхоплена. Схиляюся й до четвертого, мисленнєвого інваріанту – самоти. Культивованої змалу. Що не побачу – вслухаюся. У побачене й у себе. Результат – пустка. Пустеля – то пізніше… Бадилина встромлена і в землю, і в небо, росте і конає сама. Сперта на одну ногу курка (інша нога схована у пір'я) теж від усього і всіх абстрагована. Свідомо чи несвідомо – неістотно. Кожна крапелина життя самосамна. В собі – поза собою діють закономірності і закони абстрактного кшталту. Великі числа і числа малі – не тотожні. Нічим, ніде і ніколи. Крапка більша і за планету, і за Всесвіт. Я – крапка. Настя – крапка. Зливаються нулі…
А тепер про пустелю, де я всього лиш піщинка. Сипка, вітровійна, нерозтратна. Що на землі, що в повітрі. Тяжіння до Насті обопільне. Я – то вона, а вона – то я. Стать тут ні при чому. Хіба як енергетичний плюс і мінус. Так трапилося, що ми одне одного відчули. Могли б не відчути ніколи. Я вже згадував про ніщойність. Вихід з неї і впадання у неї на людському принаймні рівні творить різновид певного поля. Без нього ми тільки ми. Загалом це страшно. Але що є, то є. Всесвіт – бека. Його Бог – теж піщинка. Природа єднає тільки двох. Ненадовго. Троє – то суспільство. Четверо – соціум. Потвора з потвор. Ми з Настею і спільна дитина – теж пустеля. Але – мікро. Життя – рівень мікро. Справжнє…
Сергієм хитнуло. Сильно, ще сильніше. Потяг заходив у віраж без тлумлення швидкості…
Тіло стривожилося, а мозок навпаки – ані скліпнув…
За вікном стугоніла ніч. Дообрійно й донебесно підсвічена кінецьберезневим снігом. У Києві вкритим чорними латками, а тут лежить. Так здається – лежить: уява автономна, бачить дійсність не дотикальну, а комбіновану. Сприйняту колись, зараз і невідь де. Одного-єдиного дня у дитинстві вистачає на сто років самотності. Причепилося… Культура – динозавр: заковтує тебе всього. І тобою слідить, якщо маєш дещо у собі нерозчинним. Дещо – це дрібка. Краси, знань. Малим не користувався нічим чужим. Крім мови. А вона у той день мовчала. Разом з батьковим мотоциклом, що чекав на акуратно обчухрувані й одрізувані від зваленої берези кругляки. Береза біла, сніг білий, хмари над лісовим видолинком білі. Всесвіт теж, але такої назви село, скоріш від усього, не знало.
Таких зим давно нема. Білих. І ощадливо зимних: вітерець холодить, але не морозить, мороз – ані кроку. З точки рівнодухості довкілля й середини. Дихання вистачає й на обігрів носа, зору – на незадубілу земність. Її було досить для тямлення життя як житла. Дерев, синьо-білих полів, куріючого села. З несмердючими до весни оборами. Я корчився на них, доки батько не здогадався приклеїти до хліва нужник. Щорік більш вигадливий, провійний.
Доки дурний, доти розумний. Розумом усієї планети. Про це нагадало трепетання протягу між фіранками і лискучерукими дверима. Кимось з сусідів одчахнутими на довжину втопленого в металевий жолобок ланцюжка. Все, як і колись. І – будь де. Сергій обережно потягнувся, звітуючи, що зі сном години до четвертої треба попрощатися: дорога – то молодість. А його молодість – дорога. За СРСР, після СРСР. Диплом кандидата наук не захистив від відряджень дріб'язкових: на вишку без обслуги, яку забули протабелювати в об'ємах нафтового буму, на родовища газового резерву, довкола яких починалася рейдерська вакханалія. Рахунки, що їх він виставляв довколавладним спритнякам, гасили чимало афер, але ще більше ті афери розпалювали. Рятували втечі у нове закордоння, поки що залежне від кадрів старих. І щорік старшого Сергія, вдома знепотребленого звітністю злодіїв ситуативних перед злодіями в законі. Його запихали між тих і тих, він багато чого розгрібав, а ще більше виофіційнював як неминучі перевитрати. Тоді й збридився власною державою. Складається враження, навіки. Хоч скільки того віку? До пенсії, пенсія і амба…
Зараз їде підписувати чергову капітуляцію уряду перед самим урядом. Тіньова галицька нафта таки вибула з обрахунків Мінфіну, з цифірі Податкової, з планів переробних заводів. Зрозуміло, що знята ним інформація куди треба попаде: підставляти себе він не збирався. Але й вірити нікому не вірив. Що треба, завізує, що треба – замовчить.
А що ж треба виключно тобі? Гарного номера. Гарної кухні. Гарної весни.
Не – на – ви – джу!!! Усіх і вся. З собою включно.
Потяг ошелешено притих. Аритмічні проскоки колійних стиків нагадували не про рух, а швидкість. Рівну, безгучну й посварену з простором як матеріальним потвердженням недремного часу. Так в казахських степах він губив думку за думкою. Про що – невідомо. Змайнула і нема. Це коли спивати завіконня. Без нього у голові і поза нею зависає… туга. У Азії азійська, а тут присмачена селами й перелісками без ані вогнику. Колись… Та й зараз. Світло заскакує і зникає як гість. Бажано небажаний. Кілька пережитих в купе без сусідів любовей він списав на знудьгованість. Ні – розпач. Її і мій. Стрілися і розлетяться. Як іскри. Не тут… І давно-давно… Востаннє дихав заозоненим димом у Бурят-Монголії. Яка могуть! І свіжість. Мабуть Хмельниччина. Можна сісти, але що це дасть. Наочність розвалу імперії. Єдиноколійної, єдинозавіконної. Збандитілої до нехлюйського максимуму. Що не станція – репаний асфальт, карликові палісадники. Від Львова до Байкалу. Далі не був. Не певен, що таких як я… пустельників… мажорно схитнув би не наш, а європейський Захід. Місто біля міста, будинок біля будинку. З ройовими висотками над череп’яною давниною. Зблизька є й зелень. І краса. Проаналізована до цурки. Американська тиснява – ще жахітніше. Нічна її яскравість і розкид нагадують цвіль. Людство теж цвіль. Технологізована. Де ні – ще терпимо. Надто в поєднанні з дикістю. Такою ж агресивною, як і цивілізація. Поки бродили землею завойовники – вона мовчала. А осіли – узвичаїлася трупність. Скрізь, де день завтрашній повторював учорашній. З додатком смертельних потуг прогресу.
Невже кожна дорога смертодійна? Поля пообіч гибіють по-своєму, а вона… Так – протиприродна. Хоч і Природа не матір. Життя нею користується, але нею не є. А чим є – не здогадаєшся. Коли цікавишся саме цим…
Спільноти організованої черви. Що в білих халатах, що в синіх. І без халатів. Етноси, народи, нації… Існувальні їхні моделі… алгоритми самосвідомості не ворогують. Сами з собою. Але при зростаючій тисняві кожен звір гарчить. У межах ООН, за межами ООН. А де ж сподіване людство? Нема. Необхідно міняти його обміри, виміри, характеристики.
Без мене. Я кіт. Вже схропую… Без Насті. Як завжди і назавжди… На…
ІХ
Східниця – то ніби схід? Коли і для кого? Другий день тут ночую, п’ю нерозбавлену «Нафтусю», дихаю хмарами. Кілька санаторіїв тужаться ті хмари простромити. Само селище не пнеться нікуди. Менталітет явно совковий. Судячи з дорожніх ям, адмінбудівель. Хлам. Який сусідує з чималою кількістю вілл. Бундючних, енергозатратних, розрахованих на дармові електрику й газ. Так це чи ні – ніхто не каже, будуються далі. Палац, у якому живу, взагалі «не од світу цього»: на всіх трьох поверхах непогасні каміни, стоїть запах модрини. Від підлоги і стін… Сходи, по-моєму, дубові. На стелях кришталь, у вікнах – приземкуваті гори. Як і довкіл Трускавця – не оголені. Для погляду – зимно, для тіла – подівійно тепла розкіш.
Інспекторські мої підписи обіцяють іще багато чого, але почекаємо. Я з ними не зволікав, ще в Долині зрозумівши: все, що держава мала, тут поміняло і власників, і крадіїв. Два нафтопереробних заводи у Дрогобичі доздихують, саме місто не продукує навіть дрогобицької ковбаси. Нею торгують тільки на базарі. Їх, до речі, два: у центрі і трохи вище велетенської синагоги. Для дев’яти, кажуть, євреїв. Колапс – ще м’яко сказано. Взірцева патріотика. Крім прапорів, гасел і ресторанів ніякогісіньких часових міток. Про життя помовчимо – животіння. Але – ділове. Я запитав у господаря вілли про кількість банків, величину грошових потоків. Все о кей. Валюти, як і магазинів, море. Діти чи не всіх діловарів – за кордоном. Є університет. І немає роботи. Не муніципальної; чиновники – в наявності, учителі – в наявності, будівельники – не знаю… Я це до чого – самостійна Україна стала викиднем. Для імперії вимушеним, а для нас смертоносним. Можна нарікати на історію, цивілізацію, геополітичну дуроломність, можна накликати всеземну від гомосапієнсів самозачистку, можна післябіблійне минуле вважати диявольським… Хоч при чому тут Диявол?.. Можна, зрештою, шукати і знаходити нові енергоносії, нову життєву філософію. Можна не єрепенитися і вдовольнятися тим, що є. Не відаючи, яке воно на інтелектуальний смак…
Маю час, самоту й ситість для прикидок: а що було б, якби життя підзаряджали не війни, а дискусії. Не ООНівські, не телевізійні, не пияцькі. Щось подібне у давніх греків і римлян було. Але й були походи Цезаря. Не можу забути безсилля після ночі над записками розумово вишколеного цього бовдура без грама совісті. Тільки він і Рим. Решта світу – матеріал, глина, людський ресурс. І – золото. Скільки людей поклав… А самі ці люди… Худоба в латах. З пенсійними винагородами… Це вже з інших аналів… Що не книжка – інтелектуальний злочин… Бібліотеки за людство не підзвітні, проте як сказати. Тоді для чого вони? Розумним вважається і ввижається розумне. Безстороннє. Був Ксеркс – хай лишається Ксерксом. Без моральної аналітики. Для досвіду. Чому ж досвіду не потребує Добро? Як чогось для себе стороннього? Зловив!!! Тепер не спіши. Процес, духовна течія, подієвий рух – не самосвідомі. Може – не завжди? Завжди. Доки тобою рухає природа Добра, ти ним перейнятий. Не як раб, а як його частка. А замислився, не приведи Господи засумнівався – шварк і темрява. Черкаєш сірником, вмикаєш ліхтарик, засвічуєш лампу. Цивілізація – штучність. Усіх її складників. Це не означає її непотрібності. Акведук, водогін, клозет – то поступ. Сполоснутий вояк і вояк абичим підтертий – майже антиподи. Для Цезаря. А для людства – прочерки. Залежно якого людства. Залежно для кого? Мовчиш… Помовчи, а я провітрю свій непотріб. Підгір’я – не сміттярня, то само собою. Та й непотріб – не утиль. Все колись пригодиться. Хто знав, що Франкові жалі за минулим знову підступлять до горла. Десь тут боронився від чужинства шкільний Захар Беркут. Світського Беркута ніколи не було. Ні в Данилові Галицькому, ні в князях Острожських. Чужинство – історичний наш замінник і карб. Вишневецькі – мої сусіди. Теж спольщилися за ламаний гріш. Вигода була, але де вона тепер? Ці вілли теж зчервивіють, «Нафтуся» перетвориться на звичайну воду. Молився б на звичайність, якби хтось на ній тямився. І її плекав. Не як звичаї, а як основу…
Почаївські літургії… навіть не рідномовні… і спів на кордоні Бурятії… Не для нас, а для Космосу… Там і подумалося – Добро єдиносуще. Всеземний золотий запас. У кожному нейроні, кожній крапелині крові. Затурканій голодом, розбризкуваній мечами, псутій онкологіями. Хто й для чого це робить – так прямо не скажеш. Але бояться ці монстри найперше людини…
Сказав би – природної, збрехав. Природа звіринна. Людина не Бого-, а самоформована. Думати так не страшно, страшно дивитися, як тіло як божий матеріал тисячоліттями руйнується. Який-небудь шаблезубий тигр і кроманьйонець були еталонно, як знаряддя убивства, здоровими. Тигр щез, а кроманьйонець передав себе і природний свій генофонд не пам’ятаю кому. Це й не важливо: народжувана в його тілі людина до Природи доплюсовувала щось нейродухе, ростила його, як ростять яку-небудь бактеріальну сироватку… За формулою взірцевості. Не лише фізіологічної, а й моральної...
Здоров'я – моральне, хвороба чи порча – аморальні…
Це – чернетка. Чия – не уточнюю: може, й моя. Якщо я – тільки я.
Сергієві здалося, що з вікна кухні, де трійко дівчат молотили невеличкі кавалки м’яса, йому підморгнув огонь. Як і небеса, в різних куточках землі не однаковий..
Він двічі видирався на полонини. І двічі шкодував: ватаги і їхні помічники нічим не відрізнялися від готельної прислуги, торгашів, ряжених аборигенів. Хіба пили і мучили сопілки без втоми. А ватра… Стовп непричетного до дріб’язкових захватів побратима сонця гаснув не поступово, а враз. Голоси ватага і пастушат тоді тикалися в стіну темряви, верхи вищали, а зорі реготалися. З людиномавп, справжню подобу яким повертав або оберемок різяччя, або тужний голос трембіти. Були такі, що бавилися й ним. Кухонне скло мало у собі чи то ґандж, чи додаткову діоптрію і дівочі потойбіч обличчя викривляло. А найгарніше з них тільки вигострило.
Чому вона так на мене дивиться? Незмигно, незрушно й випитливо. Сергій давно втямив, що жіноцтво бачать в ньому хто зна чиї аналоги. Сухорлявий, вищий за найвищих молодиць, різьблено хижий. Леґінь на всі смаки. Тут. А в Алжирі принц. В Азії – перс. У Почаєві – схимник: кожен монах, кидаючи на нього погляд, гасив бажання перехреститися… Тоді не схимник, а… Таки схимник; старші з братії з ним вступали не раз у балачку. Як ступають у воду – з промацуваннями дна, яке зчаста з-під ніг втікало. Коли Сергій говорив, що він греко-католик. Замовчуючи, що в жодному з греко-католицьких храмів не був. Лютила нахраписта російська церква…
Сергіїв погляд не без зусиль утік з вікна на подвір’я. Стало легше, але й сумніше. Сумом заподвірного підліска й лісу. Східниця їх тіснила. У небуття. Помирає все. Поки живе.
На природі багато чого чіткішає. Ти – не вона, вона – не ти. Або ти – всього лиш вона. А он і мангал. В'юниться димом. То гульки будуть ще ті.
- Сергію Леонтійовичу!
Приїхали. За все треба платити. Навіть за ілюзії.
- Колеги питають, яке п’ємо віскі?
- І вино. Шмат.
- Де так кажуть?
- Тут. Де нас нема – нема нічого.
- Для нас. Дівчата запрошують на дегустацію грибів. У м'ясі. Кажуть – весь час ковтає слину.
- Покажете, котра.
- Не без того. Прошу.
Х
Економічна злочинність і злочинці – вигадка: існують лише різні стадії і форми самоорганізації. Найпримітивніші плодять злодіїв, більш досконалі – менеджерів. На посадах і з функціями злодіїв та господарів. У законі.
При цьому уточненні Сергій поклав черговий шампур в руку заплічного свого опікуна з трохи завеликими, як на його смак, персами і насмілився озирнутися. Або побачити, хто саме так безцеремонно його своїм тілом штурхає… Це навіть образливо. Вважати його здатним до любощів з кукурудзяним початком. Білявих звабниць він не терпів. А Настя? Настя бурштинова. Інша річ – її… Прикуси язика! Чоловіки за столом практично не перемовлялися. Дослухалися до збульків піддашного водограю, пострілів каміна і, певно, ще до чогось. Більш доречного і більш цікавого, ніж їхня щоденність. Навіщо ж було з усієї, вважай, області їх збирати? Не заради зальотного чиновника без права голосу там, де отаке от життя можуть, як свічку, погасити і допустити до казенного пирога інших. Не такого вже й казенного. Власник акцій – не громадянин, а власник. Голова Наглядової ради цяця ще більша. А Директор міжрегіонального банку – то урядовець-тіньовик, який про Сергійові замахи на реконструкцію галузі чув і не проти почути іще. Маємо не гостину, а нараду. До пори до часу мовчазну. Сергій був переконаний, що з ним зараз розмовляють. Не глядячи в очі – то пусте. Чесність, порядність – те саме. Ділова хватка – щось більше. А діловий зговір – все. За відсутності зговорів інших.
- Сергій Леонтієвич, ви не проти перепочити?
- Я вже відпочиваю. Слухаю.
- Ми (господар обвів безбровим поглядом товаришів. А може й спільників. А може й федералістів. Галицького виховання й виробу) – розчаровані.
- Якщо ви про Президента, я теж.
- Чому ви не балотуєтеся у Верховну Раду?
- Це жарт?
- Для початку просто запитання. Це наш виборчий штаб.
- Зрозумів… Дайте подумати… Ні.
- Чому?
Попався. Вже й ласо на горлі. Моя перевірка – блеф. Я не дуже старався, і все ж…
- Років десять тому… якщо б мене так само, пробачте, приперли… Зараз заспокоюся… Трішки занадто…
- Що занадто?
- Переходимо до справ. Занадто швидко… Гроші, зрозуміло, ваші.
Свічки на каміні відповіли: «Так». Жінку, що їх потривожила, відфутболили за двері.
- А якщо перенести цю ромову на завтра?.. Не варто… Тоді дуже й дуже конспективно. Українські реформатори ще не народжені. А ті, що є, не реформатори. Взагалі – не люди. Комп’ютерні програми егоциду. Так я називаю лад, не здатний до індивідуації на матриці совісті. Правова держава… Не знаю, що то таке в ідеалі. На практиці – правовий гангстеризм. Світ знову воює. Увесь. За що? Зони світового впливу позаконфесійні. Християн дрібка. Більше ісламістів. Схибнутих на букві, а не духові Ісламу. Єдина релігія норми – буддизм, в облозі. В ім’я чого і з ким я буду боротися? В ім’я ваших статків?
- Що в них злочинного?
- Нічого. Вони тільки статки. Мене вони наразі годують, вас захищають. Олігархи непереможні. Грошам потрібен лад і сховок. Доки потрібні олігархи. За межами мільйона гривень України нема. Є тільки мільйон.
Cхлюп висрібленої коливчатим світлом води видався надто жалісливим і зродив (Сергій саме думав: «Вляпався, заговорив трибунно. Жах!!!) протестне:
- Не гарячкуйте. Політикам це личить, вам – ні.
- А ви куди мене кличете? Хіба не в політику?
Широконіздрий (Сергій ще за сніданком подумав: «Мандарин») львів’янин в заздрісно гарному кабінетному светрі і штанях зі штрипками набичився:
- Кличемо до гурту. – він прочистив з шиплячим свистом носа. – Це я вас рекомендував на цю поїздку. Сподівався почути щось про асоціацію газодобувників. Ваша ідея?
- Уперше чую.
- То ви ще й дипломат… Ваше право. – він наморщив лоба. – Мільйони, мільярди. Їх ще треба мати. Я б порадив… Колись казали – закарбувати: Україна – блажь. Я росіянин. Але український. Спершу гроші, гроші і гроші. Без допуску до них голоти. Потім їхня оборотність. І аж потім державний фундамент. З мільярдів. Спілка фінансистів України. До ваших послуг.
- А виборчком?
- Це перший наш вибір. І перестати бідкатися. Поки що нам нічого не загрожує. Крім нас. Забрати у балакунів парламент. У злодіїв – уряд. Не афішуватися.
- А ти що робиш? – задивлений на видовжені вогні свічок кучерявий білявець ожив. І заціпенів знову.
Білорус. Або поляк. Сергій глибоко вдихнув і видихнув. А господар прорік:
- Не нападайте. Тут не дебати.
- А що? – поляк ані ворухнувся.
- Знайомство. На всяк випадок. Дівчата, несіть!
Бануш. Потім загорнуті в м’ясні кувертики гриби. Потім порося. З’їдене без ані слова. Виявляється, шашлики – то всього лиш розминка. І він те все впорав. Сергій витерся і згорьовано обм'як. Немає в нього ні таких грошей, ні позицій. А міг би мати.
- Вам чаю чи кави?
- І те, і те. Разом з вами. Тобто – щоб приносили ви.
- От і перший результат: Сергій Леонтієвич забув про обережність.
Висока й не усміхнена шатенка вбивче глянула на господаря, і той замовк. А Сергія виручив поляк:
- Форма компліменту виказує ваш вік. Скільки вам років.
- Сорок дев’ять.
- Я за.
- Ніби я проти. – господар не дуже охоче усміхнувся. – Ми всі в Зоряну закохані. Ну не всі, а я – точно. Пропонуємо… Чи просимо вас викласти засади поетапного звільнення нафтового ринку України від інвесторів-посередників. Взагалі – інвесторів. Купуємо тільки ми.
- Це неможливо.
- Саме тому й просимо. Ваш звіт блискучий.
- Тим, що брехливий?
- Тим що не руйнаторський. Ми в більярдну. Не приєднуєтеся?..
ХІ
Йому здалося – він оглох. Зачувши… шепіт вітру.
Безперечно – вітру: то останнє, що пам’ять вкраде у тиші. Перед щезом із тіла.
Слух повернувся при світлі, що осяяло вікна і знову пропало. Прихопивши сходи, стіну, блиск соснових гілок. Як явність глупої ночі. Тут; де-небудь у Києві чи Тернополі ще всього лиш двадцята… Бачимо жужмом що є і чого нема. Коли бодай щось знаємо. На Місяці з того, засонячного боку не розрізняв би нічого. Ні очима, ні розумом.
Місяць теж вимкнувся. Сергій обережно ступив крок, другий, почув скрип жорстви, її, не вгледівши, вгледів і вловив зморг в хмарах зірки. Вже легше. На випадок… Ніяких випадків. На небо ще рано. Поки електрик прийде чи приїде… А от і місяць. То ж яких треба хмар, щоб воцарилася печера. Ні – позаду блимають, мружаться і ненадовго спалахують вогні. Ними вигойдує вітер. А тут анулювали і його. Вілла відьми на ймення Зоряна. Це ж вона з ним на виході розминулася. Стегна в стегна. Напрацьована пастка.
Не гріши. Навіть якщо це правда. Для господаря вона замолода.
А сам який?..
Сам молодець. Проти овець.
Хтось ляпнув його по пискові. Про таке десь читав, тому й так подумав. Реальність складніша. Наочна – ні, а отака… Дощ вергає бризками. От на що тратить сили вітер. Може, вернутися?
Щоб зґвалтували? Кричати не крикнеш – встидно. Гість називається.
З чим таїшся, того й боїшся. Підсвідомо. Поглянь – у вікнах засіялось світло. З камінів. Тепер не зґвалтують. Хіба тут. Сергійові мешти самочинно і зряче ступили убік ротонди. Голова ані здригнула. Задерта сторчма. Так здавалося – сторчма; брови і ніс розрізали прохолоду і тільки очі втікли углиб лоба. Теж виключно в уяві. Та й місяця вже катма. Майже круглий. І майже живий. За товщею поназбируваної в горах вільгості. З того боку (згадався літак) ямисто рихлуватої, з пасмами білої, чорної, цеглистої вовни, а з боку землі як коли і як де. У цих краях домінує сірість. Погожих днів – кіт наплакав. Бойківщина. Для людей вчених. А так – буцегарня. На панський його смак. Бо є й мужичий. П’ятикутний сховок ротонди теж намірився змоделювати світобудову. З оглядом дикої її частки: корячкуватих сосен, які ніч мають за суконки. «Де центр Всесвіту? – запитав приблудний вчитель літератури; через рік він з села здимів. – Думаєш? Ото він і є. У твоїй голові». Сосни, ніч і розкид ліхтарного дріб’язку Східниці разом з ілюмінованими подвір’ями вілл, дач, приватного житлофонду порозумілися в одному – вони теж центрують. Вже сказано – Всесвіт. Без цього немає нас. Пришпилених до місця, для якого нас не існує. З цим важко змиритися, але це так. Приндимося і – примари. Сьогодні живі, завтра мертві. Але рідко коли співіснуючі з чимось од нас більшим. Навіть у таких великих власних будинках. Треба негайно міняти виміри значущості, величі, потрібності, непотрібності. Як ссавець я потрібен щодня і скрізь. Як інженер – теж майже щодня, але далеко не скрізь. Як гомо сапієнс… З цим справа складніша. А як «Я» – не вирішувана. Не справа, проблема: справами ми боронимося і від світу, і від себе. Заради чого? Ходять з ліхтарями. Не одним, а двома. Скоро бабахне в очі цивілізація. І капут ночі. На таких взгір’ях хочеш не хочеш – бачиш свою нікчемність. У порівнянні навіть з подвірним довкіллям. А гори за горами, над горами, в хмарах – то не просто існувальність – то безвимірність крапок. З комах, мурах, мишей, зайців, борсуків, куниць, модрин, ялиць, орлів, шулік, сорок, ворон, гороб’ячого воїнства. Не забудь про безіменні трави, чуркала, ріки. Хто ти і що в порівнянні з множинністю форм і призначень життя? Непробуджений Бог. Чи розбуджений Диявол. Підручний Диявола…
Любити легше, ніж хоч що-небудь розуміти.
- Можна до вас?
- До себе. Ви ж тут цар.
- Хіба на роботі. Поки вона нікому не заважає. А серед домашніх… Донька сказала: «Шукайте гостя. Терміново. Здається – йому погано».
- Погано? Хіба Зоряна – донька?
Сергій навіщось посунувся, хоч зблискуюча поверхня лавки була довшою за довшість і топилася в темряві. Не суцільній: тільки зараз чітко проступили скособочені паралелограми сітчастих стін.
- А хто ж. Мав би сина, мав би спокій. Ви в Києві її не зустрічали? Теж кандидат.
- Якби зустрічав, запам'ятав би. Ефектна кобіта.
- Та й ви нівроку. Правда, не козак. З грузинів? Чи єврей?
- Волиняк.
- Шульгай… Буває. Я щодо депутатства. Власне – компетентного уряду. Депутатство як старт. Не спішіть віднікуватися. Про вас ходять легенди. Де не поїде – президентські подяки. Вам тут сподобалося?
- Може бути.
- Жорстоко. Але як може, то може. Гукнути вина? Казали шмат, а не випили й бокалу.
- Шашлик. Повен рот соку. Як гурман я азіят, але й там шашлики пересушують. То ви маринували?
- А хто ж. Все я. Жінка вмерла. Обидва зяті повтікали.
- Без онуків?
- Без.
Неймовірної сили спалах Сергія зіщулив: увімкнули раніше не запалюваний наддашний прожектор. Будинок теж швидко-швидко постріпував зі стін і віконниць замогильний креп.
- Це продумана акція?
- Трохи є. Сидіть, якщо подобається. А я в сауну. Через годину просимо й вас. Хлопці там насмітили. Масажистку присилати?
- Я закоханий.
- Трохи, – господар вдумливо зітхнув. – запізно. – потім звівся і затулив сто з чимось кілограмами втоми вихід, в якому, коли там не стало нікого, змайнула Настя. Не містична, а, як усе містичне, справжня. Справжня справжність вторинна.
ХІІ
Пропозицію Зоряни стати до Києва її водієм Сергій відхилив. Потребою зазирнути в батьківське село. Батьківське, значить, люблене. Якби ж то. Правдивіше – рятівне. Од того, що зробив би у Львові або зопалу в Києві з одержаним гонораром. Проциндрив. Хоч таку суму навіть з його командою за тиждень не проп’єш. Та й нащо? Хлопці від дурняка одвикли, він за ним не полює. А загашник рік од року худне…
Перед залізничною платформою Трускавця нова знайома не без єхидства поцікавилася:
- Ви всім так мужньо відмовляєте?
- Залежно в чому. – Сергій скорше інтуїтивно, аніж за звичкою втопив тепле жіноче підборіддя в пальцях. – З тим, що судилося, завше встигнеться. Такі губи не ігнорують. Їх бояться.
- То хоч поцілуйте їх.
- Ви жорстокі.
Поцілунок обох ошелешив. Але й привів до тями. Все таки якісь вчені. Цілком дорослі. З досвідом…
Одразу ж після здригу потяга і повернення до купе Сергій склав молитовно долоні, вперся у них носом і спробував з собою порозумітися. Це ж у нього не вперше. Спалахувати й гаснути. Захват, потяг, краса як заманка – усе це за таких пригод перемішано, але чи саме цей гамбургер ним керує – хто зна. Беззахисність – куди точніше. Не конкретно перед ним чи жіноцтва – перед собою, а людини перед життям. Красуня-дружина за всіма обивательськими нормами мала піти, куди й усі її попередниці – до біса. Чекати з'яви виключно майбутнього чоловіка не обов'язково. Проте щось глибинно болюче відбувається і в процесі оступу. Саме в процесі, а не після. Та й що таке оступ? Посковз, гепання не на зад, а на серце. Не преважаюче бездумне. Як всі, так і я. А ти – не всі! Не щодня, а саме в цьому випадкові! Прощенно-непрощенному. Могло б скластися інакше? То хай складається. За мій, а не чийсь рахунок. Страждання неминучі.
Знову сльози. Слава богу, купе порожнє. Гарно б – до самого Тернополя. Таке траплялося і на довших перегонах. До Львова заспокоюся. А після Львова поміняюся місцями. З собою звичнішим. Не хабарником, але й хабарником. За ще не написаний проект. Напишу. І переживу ще багато різного. Безнадійно багато – надій на зміни ноль.
У чому зміни? Знову хитруєш. У законі співіснування живого з живим. Без жертв не обходиться – це пусте: жертва – не співучасниця. Хоч буває й таке. І буває постійно. Проте… Він сховав сумку під нижнє сидіння, відгорнув до середини вікна фіранку, сів і став чекати. Не спокою, а порядку. Мислення – річ дисциплінована. Принаймні, у нього. Перший посил вже був – живе співіснує з живим. Почуття – з пораненістю. Прагнення добра – із самим добром. Загальники і узагальнення – шумовиння на поверхні потоку, який тече, виробляє струм, робить ще багато корисного. Але мене, якщо я опинюся в ньому чи перед ним, не пошкодує. Це не його компетенція. Те саме держава. Або тебе заковтує, або тебе випльовує. Що гірше – залишимо за дужками. Бо є боротьба. Безнадійна. Але порятункова. Мене топлять, а я вигулькую, мене душать, а я намагаюся дихати. Найдивніше – з перервами на щастя. У депутатів – перед мікрофоном, у жінок – упродовж злуки, у чоловіків – те саме, але зверху. Ніби зверху… Банальність спасенна… Тому приклади й далі будуть не з книжок. Дебіл не… А може й страждає… Тоді скажемо інакше: рефлекс і рефлексія – слова однокореневі, але різносенсові. Доки я рефлексую, доти й не живу, а живий. Стан замирення, послуху, несамопідзвітності – амбіоз. Від слова амба. Мене глушать, вергають з греблі і – від греблі до греблі, а мені це пофігу. Поки є бажання жити. Загідно законів непекельного простору.
А хіба такий є? Є – зони перерв. Навіть мишею кішка накидається не безперервно. Жах смерті – атавізм. Вивищення над ним – інтелектуальна поза. Його нема, коли є я. Мислячий, люблячий. Чи люблений – то рідкість і рідкість недовга, проте існуюча. Шарпають – корюся. Шарпам, а не долі: доля – теж я.
Не дуже переконливо, але передумано. Всі відсіви позаду. Живу, бо мушу. Та й треба. Серед цих «треба» є різне. Замолоду – віра й цікавість. Пізніше – задоволення. Зчаста дурницями, серед яких чого тільки не перебуло. Диплом, платня, квартира, розбест. Позанормовий. Поки не змиришся з ним в інших. Ближче до «зрілості» з'являється осуд. Не себе, але й себе. І надія. Невідомо на що.
Cкільки тут їздив, – Сергій сковтнув невідь на що і на кого образу, – щораз запитував. У завіконня: хто вибирав саме ці мочарі, ці торф'яники й засолені ґрунти осідком для дітей, онуків? Інстинкт продовження роду – то інстинкт. Але ж мав би бути й інстинкт забезпеченості. На сто поколінь уперед. Ні, про це не думають. Ні заднім розумом, ні переднім. А фарбовані червоним і жовтим хати? Чим саме вони дратують, не розібрався. Ще коли гасав до Борислава на практику. Що не труба – пінява волога, іржа. На погнутостях, переходових вентилях, під цісарськими… Як в нас казали – мутерками… Мутерка залізна, мутерка цукрова. Прямокутні, шестикутні… Конгломерат чужини, нехлюйства і абиякості. Аби як поклали в землю труби і що маємо? Нафта поховалася. Заводи помовкли. А люд й далі моститься. Не біля роботи, а біля скороминучої вигоди. Як завше – не своєї: всі санаторії качають гроші, як колись нафту, в кишені злодіїв. Держава, що займається тільки поборами – злодій. Село, що не сіє і не жне, – злодій. Господар, що їде на чужинецькі заробітки. – злодій. В Голландії землі…
То Голландія. Таких, як ти, мудрагелів вона ще за іспанського панування лущила. Як гнид. Іспанці хай будуть, мовляв, іспанцями, а ми воюємо з морем, плодимо мануфактури, вчимося у вітра. Кувати залізо, молоти борошно…
Відчуваючи, що сам собі бреше Сергій пригнувся, поправив на чоловікові у дзеркалі комір ясно-голубої сорочки і не собі, а тому чоловікові упівголоса сказав: «Чого ж сам не хазяйнуєш? Не в хаті скраю… – комір піджака теж потребував заспинного осмикування, – а скрізь. Кожна до когось вимога – вимога до себе». Так сказав Заратустра… Жарт аспірантських часів висонцив обличчя, але мозок не вдовольнив. Голова знову повернулася до вікна. Дрогобич. З ним ясно. Була нафта і здиміла. А ще раніше – сіль. Були стебницькі шахти… «Нафтуся» вже не та… Увесь світ не той. Старі промисловості агонізують. Нові їх спонсорують. Потребами в старій жуйці. Без війни буде важко. Позбавлятися від зайвини.
Он воно що – загибель, загибель, передих, знову загибель. На ролі жертв вже не країни, а множинності. Рабсили, наукових відкриттів, вбитих ними технологій. Гряде бунт. Знепотреблених множин.. Спожите відригується. І – паралельно – гниє. Прогрес потребує зачистки. Від Монголій, Україн, Уганд, Венесуел. Світ як звірів, так і звіріє. І нема на те ради. Хіба наша Верховна. Мілітарні Сенат чи Дума проти неї діти. Маразматик ще той. Безвстидно корисний. Проти лома нема прийома – булька… На мерзоту нема квоти. І ніколи не було…
Знову віршики. Сказав – і в кущі. А там…
Почалося. Хто господар підчерепного бедламу – не дізнаюся до скону. Мільярди нейромедіаторів вичворяють що хочуть…
За вікном – села. Щорік більше схожі на мурашники.
Чим вони годуються? Тим, що й ти – ерзацом. Збоку цього не зрозуміти. Зсередини тим більше – вона термітна. Черва, що не кажи, образливо. А терміти. Чи бджоли. Це не предтечі, а дзеркала. Ворухкі, з одним на всіх розумом. Живленим маткою… маскульту. Он чому пропаганда така дурна. Бо табунна.
Спочинь! Ти хворий. Як і всі.
ХІІІ
Станція за станцією втікали у минуле і Сергій од вікна відвернувся. Палімпсести – гра літературна; під днем нинішнім є тільки текст. А не вчорашність.
Про що я? Чимось подібним він боронився від просторікувань дружини. Затягнула його на вечір поета-однокурсника. А після вечора розговорилася. Ліцей, де директорує, гуманітарний. Програмний інтелект – суто риторичний. Поет погрався словом «палімпсест», і про нього забув, а вона ні. Уявляю її в класі, Жінка-навчителька… І жінка для себе. Ужас… Вся культура тримається саме на цьому – показному благочесті. Мозкові на це наплювати. Прибрав одні плати, задіяв інші. Його місткість ангарна. А людські потреби мізерні. Саме тому зло розумніше, бо обслуговує не моральну капличку, а реальність.
Мистецтво належить народу.
А народ – нікому. Його катма. Як і реальності.
Здається – відпустило: пішли ідіотизми.
Невже так буде завжди: сковтнув волі і – в твань…
Наближається Львів. Треба заховатися. Фіранка, – він стягнув обидві половинки заквітчаного фабричною гладдю вишиття, – від гаволовів не врятує, але з нею певніше. Цим поїздом респектна публіка не їздить. Та й вагон, казала провідничка, для тернополян. Але, але, але… Що мене так збунтувало? Не поцілунок – то вибрик. Надихнув, пообіцяв якесь продовження… Розбудив колишність. Настя вже не боліла. Київ не для неї. І я не для неї. Східниця назву виправдала – розвиднілося. Тільки зараз, але час, місце – всього лиш слова. А вони – птахи прилітні. То що там сіло на мотуззя нервів? І ними згойднуло. Не одна, а кілька думок. Не твоїх, проте й щодо цього помовчимо.
Колись називав їх воронячою сторожею. Що не так – кар!.. кар! І зараз, чую, насторожилися. Мої, Ліда уточнила, внутрішні образи. Часом варто прислухатися і до неї. Теж багато від чого борониться. То про що я?
Ага – образи чи образи? За великим рахунком я людина не ображена. А за малим? Подетальним. Теж ніби ні. Хіба подряпана. Найбільше службою. А крім неї? Непостійністю. Проти чого тільки не бунтував. І з усім змирився. В собі – на люди голим не виходиш…
В пустелі цього й не треба – вона має тебе за тебе. Бо не знає про велелюддя, де кожен – миша. Втікати нікуди, сидиш, тремтиш. Незрідка – од ненависті. Я інтроверт. Дізнався про це уві сні. З чиїхось розмов. Моїм голосом. Було й голосами… Прийшов додому, а їх – чорно. Гудуть. На балконі, в кожній з кімнат. Мухи. Скільки мух – стільки й глосного «ду-у-у…». «ду-у-у-у…» Ду-у-у-у-рний… Дійшло, чому – надворі чекала машина. Закортіло далекої дороги. До батьків, до Почаєва. Ожеледь цю забаганку вигострила до нетерплячки. А вони – «ду-у-у-у…» Мої порадники, судді. Як тільки оговтався – вимело. І мух, і нетерплячку.
Трохи скидається на чудо. А що таке життя? Теж чудо. Але навиворіт. Спершу ходиш в героях, а потім… Якби не пустеля. Вже собі нею набрид, але й зараз… Ніхто не стукає, не заходить. Можна покайфувати. Без збриків вагону… Особливо – з боку на бік…
…Джип згуркує… Не фіксуєшся ні на чому… Поки не стають помітними відриви піску від піску. Запитав у перекладача: «Шо це?» – «Буран» – «Буде, чи є?» – «Він сам ще не знає». Сказано голосно, щоб усміхнулася лаборантка…
Чим є в пустелі година? Одна, від сили дві вивершені думки. Якщо в порядку простата. І машина. Мої картографи спали. Дівча-геодезист (дуже й дуже підозріла француженка) йорзала, але терпіла. І раптом – біло-золотий намет. З кількома прибудовами, розриваним на шматки вогнищем, двома верблюдами, фургоном і кількома автівками. Теж білими.
У розвідку пішов водій. Повернувся радісним: «Шейх. Запрошує в гості». Далі – казка: білий як лунь шейх у пустелі жив. Пробував жити: «Ми, – казав, – міста терпимо, але не любимо. Ніч тут – дарунок долі. Раз або й два на рік я повертаюся у вічність» – «У пустелю» – «Вічність. Вона – то ми. А ми – пустеля» – «Тут?» – я показав на груди. – «Скрізь».
Зрозуміти я нічого не зрозумів. Хіба й небо пустеля? Якщо так – терпимо. Без Святого Володимира, Святого Олександра Невського. Упродовж чаювання з’ясувалося: ночувати треба тільки тут. Не в наметі, про це не було й мови, а хто як хоче. Джип забракували. Фургон ще сяк-так. Любителям екзотики дозволялося прилягти поруч з верблюдом. Без вечері: земля вже не тільки подригувала, а й хиталася…
Зорі проступили зненацька. Навально і всі. Якщо на них дивишся, вони, як річкове каміння – обтічно-незрушні. Струменить повітря. Могутньо… Шейх був найщасливішим. Його одяганка поривалася за вітром, а він вітер обіймав. Обслуга зникла. А ми стояли хто зна як довго. В різних світах, країнах, небесах. Верблюд, що дивився зрідка на мене, теж бачив не мене, а когось з погоничів. Бо я справжній буцався головою до смарагдового небозводу, де мерехтіла тиша…
З’ява сонячного cеред барханів погляду рівнозначна ветхозаповітному нагадуванню про сотвореність світу. Ще не з божим порядком і злагодою, але порядок цей ось він. Перед тобою і в тобі. А ти куди їдеш? І зарад чого? Запитання летюче і відповідь летюча: «Домів». Так казали десь і колись старі люди. Не мудріші за нас, але й не дурніші.
Але ж це неправда!!! Сергій скинувся і прошепотів: «Дому нема. Крім утечі із нього».
«Залежно для кого». Молодий монгол, російська вимова якого полоскалася на вітрові, як і полишені біля монастиря вузлуваті прохання паломників, сказав це колись не Сергієві, а своєму товаришеві. Але саме тоді, коли Сергій внутрішньо іронізував із заклинальних на всохлій деревині клаптиків ситцю, які теж здалися бранцями. Залежно для кого.
ХІУ
У Тернополі його зустрів голова сільради. Власник чи не найбільшої в районі свиноферми, має ставок. Земляка шанує за взірцеве обійстя. І пораду не довірятися банкам. Що було треба, Сергій йому позичив, позичку одібрав не зразу. І має спокій з сестрою, що народила трьох хлопців, а чоловіків втримати не зуміла. Через клятий характер. І ще, видно, через щось, бо була замолоду гулящою. Спершу – гарною, а вже потім гулящою: так вірніше. Двоюрідний племінник тітку забезпечував всім, що належало: цукром, мукою, двома на рік свинями, а вона йому за це сторожувала. А братові ткала рядна. Якщо довго не забирав – продавала, бо на додаток до всього запивала. Казала: «В мене Серьожова натура». – «Хіба ж він п'є?» – «Хіба ні? Сльози. Відрами».
Вуличне прозвище їхньої родини – Жальки. Якась там і чиясь баба ще за панщини клала за пазуху підрізаних косарями зайчат, бо «жалько». А коли випускала – хрестилася. Мати казала: «Осіянно». Прозвище «Жальки» не трималося якогось одного обійстя і до них перейшло від маминої матері. Як і Сергій – «турчанки». Очі – кропива, брови – з виблиском, скроні й борода – подовгасті й з ямками. Зріст – знада окрема: біля двох метрів. А волосся – суцільна морока. Ніби пряме, а гребінці стрягнуть. Сергій його миє щодня.
На пагорбі над селом родак пригальмував. Праворуч починалася прилісова вулиця з кам’яницею, де на гостя чекала старожитня вечеря: драглі, кишка, кілька бляшаних форм з підгніченими коржами. Приїжджий до цього звик, знаючи, що на ранок йому запечуть ще й місцеве чудо – скручену й вимочену в маслі локшину, нарізані скиби якої без молока підпливали слиною, а з молоком – німим стогоном…
- Їдь далі. Я ситий.
- Чим?
- Собою. – Сергіїв усміх пробіг від губ до очей і зник. Але свою справу зробив – племінник нарешті розпрямився, бо за всю дорогу так і не відчув потреби заговорити. Потреба була, але дядько все десь блукав. З заплющеними очима; це дивувало, бо після довгих відлучок без кінця перепитував, що то там таке, що там? Помічав навіть нові дорожні знаки. - Ви, бачу, не в настрої, то ліпше зараз скажу.
Сергій розпрямився. З німим дозволом: «Гати!».
- У тітки рак.
- Десь возив, чи сами додумалися?
Племінник спробував і не зміг розпружитися, бо дядько ані руху.
- Возив і додумався. Коли почали брехати. І питатися: «А Шульгай знає?» – А шо йому треба знати – ні слова.
- Хто і де?
- В районі. Там тітка чекала на аналізи.
- А зараз вона де?
- В себе.
- А чому не в тебе?
- Обидва москалі приїхали. Толік і далі на АТО.
- Не поженилися?
- Ніби ні.
- Рушай.
Сергіїв погляд одірвався від поплямленого кожушаними латками крайнеба й поповз до заліпленої хатами вирви центральної сільської вулиці. Батьківське подвір’я відгородилося від неї вмурованим у зизу кладку хлівом. Під ще цісарською черепицею. Така ж змохнатіла черепиця береже від дощів і снігу куб з прибудованою білокамінною коморою; деревину ні дід, ні батько на дурне не тратили. Хіба на одвірки, підлогу і стелю. Протравлену суриком на віки віків… Хай забирають. Сергій їхав для прикидок, чим наблизити батьківський спадок до уявлень про дачу. Дачі не буде. Хіба ще одна хата. Для атовця. Хай рід буде родом. Без мене… Аж тепер на душевному овиді вигулькнула волога. Питаючись: «Можна ступити ближче, чи ні?». Ні! Сльози згарячіли, але послухалися. Бо стосувалися вони не борюкань життя і смерті, а справ страшніших. Казка про блудного сина – то казка. Не для сина, а батька, якого роки сирітства не поміняли. Давні психологи були на його боці і боці всіх, кого кидають. «Син мій улюблений», – то перебільшення – біль болить. І коли проходить – не забувається. Він з дому пішов назавжди. І йде далі. Не варто в це вмислюватися саме зараз. Але ясність потрібна. Перед стріччю з сестрою, що батьків продовжила. Чи разом з синами – подивимося. Заробітки обкрадають – то ще одна заковика. Теж не першостатейна. Якщо заглянути в нього. Не приблуду, а чужинця.
- Чого ж мені не дали знати.
- А нащо?
- Не зрозумів. Що нащо? Старша сестра. Єдина.
- А ви молодший? – племінник очей від дороги не відірвав. – Є люди ближчі.
- Наприклад.
- Я, сусіди.
- Зупинися! Ти мене звинувачуєш?
- Родичає життя. – племінник переніс руку з перемикача швидкостей на кермо. – Ви хіба не про те всю дорогу думали?
- А ти звідки знаєш, про що я думав?
- Бо з села нікуди не пішов. Завше, коли приїздите, себе силуєте. В мові, в жартах. Навіть з дядьком Василем. Він всьо розумів.
- І ти з ним розумів… – сльози знову стали закипати і рватися до стемнілих кружалець кропиви. З неприродно блискучими в них смарагдами.
– Я теж розумів. Зараз – розумію інакше. Їдь. Колись договоримо. При зміні рівнів огляду село втекло у поля. А внизу повернулося. Тільки не все, а похатньо. Хата сестри будувалася вже після Хрущова, без оглядок на владу. Батько взявся за цю справу сам і спершу посадив шерегу ясенів. Потім вимостив чорно-зеленкуватими крем’яхами подвір’я, а привітно біліючу великовіконну хату оточив кущами троянд. Досі блимаючих тужавими шпичаками взимку і брунатним довгоквіттям з весни до осені. Жодна з троянд не зрізалася – то ще одне дивацтво батька і доньки, які мріяли про онучок, а виростили зарізяк. Чуже чоловіцтво, вже було сказано, модерної садиби не трималося.
- Ти поки що не заходь. На ключі. Що можеш, привези, провітри, вигорячи грубки. Я люблю тепло. Зрештою, знаєш все сам. Порахуємося потім.
- За що?
- За мої гріхи. Ти про них мовчав… Розберемося.
Сергій вийняв з сумки і поклав до піджачного затіння конверт з гонораром, мацнув і вийняв з кишені штанів добуті ще в Тернополі запасні ключі, повагався і запитав:
- Вона плакала?
- Не бачив. Змарніла. Коли з’явилися хлопці, ожила, а потім замовкла.
- Ти щодень був з нею?
- Майже. А жінка там спить. Не мучте себе – все вже позаду. Болі ми вбили.
- Ще б мене вбили. Йди.
Сестра виломилася з сім’ї зарано: Сергій не забув першу батькову з нею серйозну сварку через малозрозумілу тоді претензію сусідки, чий син побився з товаришем на клубних танцях після того, як той Віру з його рук вирвав. Вирвав то вирвав, але сусідка кричала: «Понюхала, чим хлоп пахне, і морочить дітям голови». Який хлоп і чим він може пахнути – з’ясувалося пізніше. Після Віриного аборту від афганця, який щось непотребне курив, не вилазив з буфету і ставив там біля себе патрон з паличкою, що забивала своїм димом памороки. Де той дим вдихнула Віра – знала тільки Віра, а її брат афганцю навіть платив. За кілька здригів уяви, покликаної невідь куди смолами дерев, яких Сергій ніколи не бачив. Віра теж багато чим марила, багато до чого стреміла, але сімейна ставка на золоту медаль брата далі бабиного верстата її не пустила. Ще були книжки, чоловічі ніжності, чоловічі грубощі. І незмінна батькова любов до шалапутної доньки з багатьма талантами, але без посестреної з тими талантами долі.
Вже в сінях найдавніші з Сергієвих прив’язок до дитинства, до родини і до села були спущені на волю, кинулись до носа і захланно чи й не загарчали: з горища, з комори і з кухні темряву напаковували запахи фарбованої вовни, сушених і позаварюваних трав, неспроданих ряден, сувоїв полотна, снопів пшеничної соломи, вінків цибулі, часника, мішків і мішечків з сушиною, грибами. А в хаті виборював і виборов собі нездригну нішу запах воску і ладану.
- Хто то?
Сестра напівсиділа у ліжку батьків зі схиленою головою, яку розчісувала дружина залишеного на подвір’ї племінника. Сини попримружували очі і вифранченого дядька, скоріш за все, не впізнали, а коли впізнали – одержали прочухана:
- Ану марш на подвір’я. Позаганяйте курей. Ходять, як неприкаяні.
- Сами повискакують. Чи сідало закрите?
- Я не дивився.
Сергій відгорнув з Віриного лоба жмут ночі і випустив пасмо з пальців: обличчя сестри різонуло кістлявою мертвотністю.
- Не лякайся. Хто тебе покликав? Я заборонила дзвонити.
- Само покликалося. Де там твої губи.
- Не треба. Вони потріскані.
- Мама не дала себе поцілувати, і ти забороняєш. Йдете, не питаючись. - А ти б не дозволив? – Віра кволо всміхнулася.
- Тільки після мене.
Брат з сестрою надовго лоб до лоба помовкли. З сусідньої кімнати тихо вийшов перебраний у пальто батюшка з саквояжем і непогашеним кадилом. Кадило в нього забрав повніший з хлопців, а батюшка чемно привітався:
- Вітаємо нашого господаря.
Усе, вважай, село, коли прокладали газ, дякувало не надякувалося Сергієві за дніпропетровські сталеві труби. А батюшка – за водогін до церкви і теплоізоляцію вівтаря.
- Ще не набридло перебільшувати. – чоловіцтво поручкалося і розсілося, хто де вважав для себе допустимим. Сергієві винесли старовинне жорстке крісло. Він пересунувся разом з ним ближче до сестри і несподівано схлипнув. Але проказав твердо: – «Вам, отче Павле, я не простив би першому. Якби зараз не було до мене дзвінка».
- Я саме збирався. З дому.
- А ви не збиралися?
Племінники ані слова. У них є мати… Правильно. Небезпеки нового схлипу ніби не передбачалося. Зараз перевіримо:
- Толік знає?
Толік – атовець. Середульший, але непідконтрольний. Дід, кажуть, міг до нього докричатися, але тільки докричатися: спокійних порад, наказів чи прохань хлопчина не чув. Дивився проз співрозмовника навіть коли той притягував його до самого обличчя. А коли відпускав, шмаркач, підліток а тепер парубок казав одне і те ж: «Фізкультпривіт». Не безпідставно: в сьомому класі він втік на змагання аж до Києва і вернувся звідти чемпіоном. З кікбоксінгу. Тренера знайшов в інтернеті.
- Вже в дорозі. – Найстарший Павло виглянув у вікно. І, певно, не здивувався б, якби брат вже ступив на подвір'я. Але там порядкував півень, що позиркував на хату і скок на прибиту до стіни хліва тичку з драбинкою з тонких прутів усе відтягував і відтягував. Ніч і його, і курей чимось лякала. «Чує», – змигнуло десь біля скроні, бо до середини лоба бився розпач: «Як же тепер?». Без материних висвячувань, то пів-біди; без материного: «Сину». То капець всьому. Більше нічого світ не дав і давати не збирається. Наймолодший мудрагель (він спантелечив село тим, що їздив і виїздив вступ на заочне відділення у Львівському політесі) ні думок, ні навіть зубів не розтискав: відбивався від білясердечних скриків: «Нащо?». Не вмирати – жити. А Віра далася її дочесати. Щоб не бачити Сергія. Останній, напевно, раз. Який красень. Її гордість. Сини – тоже; крім збитків і мордобоїв жодного гріха. Явного – до середини не заглянеш. Таких п'ять хлопів рід дав. Тато був і залишається наймудрішим. Не вірив ні владі, ні церкві. Що міг – вклав у брата, а рештою добра оберігав онуків. Від захланності, принижень. Як їм тепер поведеться – не вгадаєш. Сергій пригляне. Сам нещасний, але тримається.
У слово «нещасний» Віра вкладала набір із затятої працелюбності, непоступливої поступливості і закривавленого якимось мозковим ґанджем розуму. Він болить не в усіх, але болить. Знає по собі. Що більше вчився, то більше, як мама, мовчав. Часом думає: ліпше б сама вчилася. Вона не така добра. Кажуть, бо нікому не відмовляла. Дурне кажуть – шкодувала.
- Ви вже вечеряли?
Сергій запитав, щоб не мовчати. Ніхто ні слова. Видать, щось заважає. Чи хтось? Усі як по команді повели очима по хаті. Понад міру повишиваній. Без образів, без фотографій. Татова й мамина ікони стояла на покутті. Зараз – зі свічкою.
Що їм там скажу? Залишаю всіх сиротами. Віра відгорнула з лоба косу і заледве не зойкнула: на обличчі кожного з Жальків проступив Христос зі світлиці. Чи, як здавен тут кажуть, нахати. Нахатній портрет Сергій привіз з Ватикану. В рурці з типографською картиною, де блищать сльози Марії Магдалини. Віра її тримала про свято і тільки для себе. Раму зробив другий чоловік. І на другий день пішов. Кілька років думав і надумав… Бо любив.
- Так і будемо мовчати. Я не привіз нічого. Отець Павло певно випив би?
- Боронь боже. Легше не стане. То в таких справах закон. Та й ви чоловік не охочий.
- А хлопці?
- Вони, – Віра знов відкинула пасмо випрямленої чорноти, – нап'ються на похороні.
- Мамо. – майбутній меліоратор здвоїв ображено шию. – Ви як баба – не забуваєте нічого. На дідових поминках я тілько побився.
- То ти, – Віра глянула на старшого, – валявся в садку?
- Він там, – Сергій знов ледве не схлипнув, – плакав. – Я підходив. Ти так спокійно про це говориш.
- І ти так само заговориш. Якщо будеш мати з ким. В мене свято. Вся родина в хаті. І мертві, і живі, і ненароджені… Знала б, що таке буває, прочитала б. За Шевченка мене ледве не вигнали зі школи.
- Не любила?
- Чого то. Читала, де він п'яний. А записує солдат. Вчителька – ґвалт… Парторг.
- Мама цитували «Щоденник». Я перевіряв. Ви лязьте. Говорите важко. - Зате дихаю легко. Перед смертю то норма.
Віра впала на подушку і враз скрикнула: «Господи! Не наказуй мене мною». До кімнати вбігла фельшар. Хто про неї знав – забули, а хто, як Сергій, не знав – відвели погляд. Була без халата, з глибокими спадами грудей в щілину безкомірної блузки. І з коліньми, ще більшими за груди. Батюшка осудливо вдихнув, глянув на Сергія і гнів сумирно стравив.
Укол весь вийшов у дві утеклих на скроні сльози. Сини на табуретках повищали і ґвалт за вікнами півня не зауважили. А їхній дядько втямив: з'явився іще хтось. Директор школи, якому сини не дуже зраділи. А дядько хитнув: сідай і жди. Чого – побачимо…
ХУ
За північ Сергій лишився в хаті сам. Батьківській – у сестри спала ціла бригада. До тих, кого застав, додався Толік. Привезли його на воєнному газику. Майор, двоє солдат. На рукаві якась нашивка. «Що то?», – запитав племінника рідний дядько, а той ні слова. Провів супровід і до мами. Про щось шепталися, мовчали. Поки Віра не заснула. Толік теж впав на запасне ліжко і відключився. Кортіло крикнути: «Тривога!», – але не солідно. А колись би крикнув. І висварив за шкарпетки. Не смердючі, але й не пахучі. Не проходили горлові спазми. Ні з того, ні з сього. Між думками. Здається – все вговталося і – хвать за шию. «У чому справа?» – запитав би, але в кого? А розум свого не кидав. Слово за слово ліпив свій вердикт. Багато чого відкидав, багато – додавав. Виходило що вийшло – вишка.
Сергій глянув вдячно на кафельну грубку, в якій бавилися… Може – чорти, може – ангелята. Міняючи гуд на спалахи при кожній вдалій знахідці. Мало тямити, треба вміти ословити. На очах у смерті… Переконаний, вона за плечима. Нічим себе не видає. Хіба дзвенячою тишею наприкінці кожного абзацу. Перший дався найлегше: «Вмирає мрець. З потрохами. Чим був, чим став, чим не став – фікція. Стануть інші. Іншими». Далі складніше: «Чого не стало, того нема. І ніколи не буде. Напотім життя не лишає нічого».
Невідь чому приплелися Штати. Як продукт психоаналізу, аналітичних таблоїдів, наукових інституцій. Там теж окремішність окрема. Виборсана з загальщини. Голосу у неї – ноль. Потреба в голосі, безумовно, є. Підсвідома і позасвідома. Феномен самої свідомості – соціум. Оскаженілий. Бестселером колись стане книга «Підпільна Америка». Якщо стане. Я – підпільна Україна. Вже існуюча, як неіснуючі батько, мати, сестра. Не для мене, а для них.
Смерть не забирає, а стирає. Людину не матричну, а рухомо-осібну. Що більше темряви, то більше руху. Сюди, туди. Відпочкування – не рух. Життя – так: з першого ж здригу ти багато чого повторюєш, а ще більше – намацуєш. За принципом: «Підходить – не підходить». У високих цивілізаціях підходить усе. Апробоване і ні. Але до апробації готове. Віра більше хотіла, ніж могла. І цим більше озмістовлена. Не за підручниками, а – незужитістю. Пастка психологічно матеріалізує пастку. Невідомість – себе. У формах свідомості. Всього лиш формах… Знаючи, що попереду хащі, Сергій прислухався до грубки. Гуде і не більше. Значить, йти – йду, але без вигульку на світло. Чи спалаху. Де ж я щось проґавив, чогось не врахував? Ага – пережите, перебуте… Перетерплене… То зовсім не те, що пережите, перебуте. Причина не є наслідком. Процес багато чого бере від процесу. Від мене, як жертви, як учасника, як… палива. Газ і вогонь. Тепло поки що облишимо. Тепло – теж я, але я – не лише тепло. Не лише голод. Згораючи, згораю. Як? І заради чого? Де тут мій батько? Де мама? Хата стоїть. Світ стоїть. Гогоче. Має в цьому потребу. Чию? Мене теж не стане…
Будьмо, як люблять писати писаки, одвертими: потуги науки й культури осягнути Освенціум сам Освенціум не нищать. І як факт, і як можливість. І нікого з нього не повертають. Як доконану штуку. І як величину іксову. Значить… Ні, ще рано. Є ще Душа, є Дух. Їх теж з нас забирають. Але їхнім життям залюбки пожиткуються. Не всім – брехати не буду…
Суцільна демагогія. Якщо говорити про Віру, Політику, Філософію. Наукову, бо є й Вірина. Чув, як вона кричала на хлопців. «Зарази. Скілько можна битися. Ви комусь мордяки роз’юшуєте, хтось – вам. Ні – заступитися за слабших. Од них самих. Щоб не звикали до кулаків. Ними навіть пса не погладиш». Їх теж ніхто не гладив. А не зсобачилися. Мати за верстатом мовчить, і вони, коли не прийдеш, мовчать. Щось тешуть, ріжуть, майструють. Одне в одного вчаться. Сім’я. Останній рубіж Раю. Далі – Пекло.
Залежно яка сім’я.
Воно то так і не так. У кожній сім'ї ego під наглядом. Де більшим, де меншим. Але не настільки, як в спільнотах шкарадних. На вулиці себе бачиш рідко. А в сім'ї щокроку. Батько, мати. Контроль себе собою вже відстояним і ще не відстояним. Від нього втік – і контролери інші. Нащо ми себе паспортизуємо? Щоб мати точку відліку. Держава з нею не рахується. Що чужа, що своя. Але й це робить сім'ями. Бандитськими – надто приблизно… Ще не думкою, не страхом і не висипаним в кров льодом Сергій враз звільнився від себе мислячого… Зостався гахнутим в груди бовваном… Всмоктаним у погляд за вікном. Чий – старувате вікно не виказувало: оконтурило тільки лик, що схитнувся і щез. Що то? Про «хто» нема мови – мара. Мара чого? Писк і лопотіння полум'я у грубці теж принишкли, хоч допіру їх не існувало. Надвигострений слух зловив і повернув хруст міжкамінного під ногами піску. Хтось зупинився і пішов далі. І гупнув два рази в двері. Від вікна до порога відстань дай боже. Коли він встиг? Гахнули кулаком в задубілі двері ще раз.
Та що це зі мною? Я ж дядько атовця. Сергій розліпив губи, але не всміхнувся і не гукнув: «Хто там?». Не зміг. Нарешті скинув ноги на підлогу і босим, соромлячись м'язових здригів, побрів на кухню і звідти, не вмикаючи світло, до сіней. Вийняв зі скоби защіпку, заплющив очі і взявся за клямку.
- Серьожа, то я.
Ні, тіло – то планета окрема. З чолопка до ніг і з ніг до чолопка шубовснуло розрядом скаженної сили … Після – у груди. Радістю, здивуванням, захватом. З сусідом Іваном, од нього молодшим і з діда-прадіда бідним, він хіба що вітався. А дружити не дружив. Яка дружба з хлопчаком, що змалку не вилізав з тракторної бригади, став трактористом, але свого трактора ніколи не мав. І жінку мав таку саму – засмикану, в якійсь сірятині. Здається, Надька.
- Чого стоїш, заходь.
- Боюся, що будеш сваритися. Бачу – світло. Дай, думаю, перевірю.
- Заходь, я босий.
Обійняти б цього патика. Не зрозуміє. Ніби я щось розумію. Таким щасливим ще не був ніколи.
Іван спробував роззутися, але Сергій не дав. А сам ступив в непристойно гарні шкіряні роздопканці. Бакинські. Цить! Сам ти бакинський.
- Кажеш, перевірити. А якби злодії?
- Шось придумав би. – Іван зачудовано глянув на пташок на кахлях. – Давно не бачилися.
Ніколи не бачилися. Часом навіть не ручкався. Гавкнув здалеку пальцями і вся дружба.
- Ти вже їв?
- Та ти шо. Вже розвиднюється… Канєшно, вечеряв.
- А зараз будемо святкувати. До такого додуматися…
- До чого?
- Провідати серед ночі.
- Всяке буває. Кругом злодій на злодієві.
- Вип'ємо за злодіїв. Без них ми не були б чесними.
Сергій ледве себе не поправив – не чулися б чесними. Але то стосувалося виключно його: Іван так багато, як він, не вмів. Всякого…
- Микола, певно, поприносив.
- А хто ж…
Хлопи мовчки чокнулися, мовчки зжували суховату ковбасу, запили її (Сергій забув, що не п'є і пияцтва не любить) казьонкою і стали звикати до позиркувань не в очі, а глибше. І до мовчання хати, старі кості якої десь нагорі, в коморі і в сінях порипували, розходилися. На ранок відмолодне. Прийде ще хтось. А ні – провітрить, помиє підлогу. І постелить Вірині рядна. Щоб ходити, як малим, босим. Тоді – по землі. Мама сварила – простудишся. А сама щогодини бралася за віник. Любила своє, він – своє. Читання з доторками до зимна. Наприкінці кожної сторінки.
- Вже маєш онуків?
- Трохи є.
- Трохи – то скілько?
- Двоє. Наталка і Серьожа.
- Серьожа? – звіряча, як він сам називав, інтуїція (те саме – нюх, те саме – слух) насмішкувато вколола – на твою честь. І на честь твоєї долі. Зі сторони – гарної. Чи вдалої – як кому краще. Йому б краще – Іванової. Долі, а не життя. Не сирітського…
- Чого зітхаєш?
- Хіба? Мені добре. Давно так не було.
- Вірі як там, полегшало?
- Бач – чисто забув. Ні – не полегшало.
Він поналивав стопарики й затримав свій біля Іванового.
- Кажеш – Серьожа. Маю тезку. Якщо Віра відпустить, поїдемо завтра в район. Скільки йому? - Вісім.
- Айфон. Купуємо айфон. Без варіантів. Знаєш мій характер. Сказано – зроблено.
- Ти з незвички сп’янів.
- Я? Ні – втомився. Біда – важко, і без неї не легше. А малому айфон. Як вчиться?
- Як ти.
- То про що мова! Передаси Миколі – туди і назад. Без начальства, без… Ні, накупимо горілки. Не звертай уваги.
Сергій перехопив на палець сльозу і скропив нею хату. Потім обійняв Івана за плечі, навіть не звітуючи, що робить це вперше… Дай бог не востаннє…
ХУІ
На четвертий ранок Віра не пробудилася. Ні разом зі всіма, ні до чи після сніданку. Було видно, що вона згасала: зм’якло і розвалилося викладене вздовж вилиць волосся, вигострився ніс, напіввідкрилися губи. Якби не присутній на лиці до чогось далекого дослух – діти давно розсварилися б, а так зиркали на маму і мовкли. Всі троє були проти підготовки до похорону вже зараз, і всі саме про це думали. Толік десь був пропав і винувато з’явився на очі братів аж перед обідом. Сказав – був в районі.
- З ким?
- З ким треба.
Мама дихала – то головне. І несподівано здригнула, відкрила очі, глянула на стелю, нічого там не побачила і… поступилася…. Душею: Дух не покидав її ще більше години. Принаймні, так здавалося хлопцям, що, як і дядько, розрізняли його в грудях клекіт. Чиїх – було не до того: хату заповнював урочистий гуд. Сергій згадав застережних київських мух, Толік – Широкіно, Степан і Павло – вагоне безсоння з супротивним сутужним вітром. Чужинським – це вкарбувалося в уперті їхні голови остаточно.
Сергій лише потім допетрав, що то тужив газ. Згораючий, як і все суще – навіки.
Як таке можна було допустити? Спішили, так багато в собі проговорювали і нічого не сказали…
Суєтність, сказав би Сергій учорашній, а нинішній вже знав, що слова – такий самий прах. Багато чому допомагають, багато чого вияснюють, а ще більше – затемнюють. Своїми змістами, які відвертають увагу від безкінечності. Як іще можна назвати позаземну і позасонячну осоненість світу безсутніх сутностей, що набувають якихось значень тільки в поєднанні з тінню означуваного. Вони з Іваном, Миколою, Толіком і Сергієм-молодшим гайнули в район заради одного – грамотного вибору другокласникові того, що мають тільки діти багатіїв. А тезка потримав діафрагмистий екран і ошпарив не лише діда докірливим: «Ти ж обіцяв ляльку». Толік рвонувся до ляльок, але дядько його зупинив: «Хай сам». Хлопчина взяв до рук найменшу. Потім ще одну, ще. Сергій зняв з вітрини панянку. Найгарнішу. Наталін брат її взяв і заплакав. Не знаючи, чому. Ох Віро, Віро! Скільки ти мені передарувала. Ягід, суниць, зошитів, ручок. Люди, не сліпніть! Не глохніть! Не вмирайте заживо!
- Сергію Леонтієвичу, до вас приїхали.
- Хто?
Сергій обома руками витер очі, обличчя і вийшов на подвір’я з машиною директора школи. Директор показав на вивантажену якусь рухлядь. Мовляв, привіз. Згадалося, що – колонки і програвач для дисків зі всіма, які є в школі, «Реквіями», з духовним репертуаром «Думки», капели ім.Ревуцького. Учора Сергій запитав, чи є в селі хоч одна «Ave Maria» – «Нащо? Ми ж православні» – «А Марія католичка» – «Зрозумів-зрозумів. Знайдемо». Не знайшов.
У нього й для нього заспіває Настя. Сьогодні ж напишу заповіт. З усім, що стане мною, поки не розчинюся. Він глянув на небо рідного села. Потім з неба на село. Змійкувате, захаращене здичавілими садками. Потім – на поля убік Почаєва, убік Зборова, убік Збаража. Так як дивиться на все це зараз сестра – без смертного отерпу. Звичайна земля. Не гостинна без нас, та й з нами не наша. Поки на ній живемо, світиться різним. Залежно од сволоти і не сволоти, якої в принципі більше. Але сіль є сіллю; її досипають в казани щоденності, кому не лінь. І скільки заманеться. Чому саме зараз про це думається? А коли ж думати? Всі одне одному не прощають. І що це міняє? Придумали пекло, то чекайте на пекло. Ні – смалять душі живих. Не секрет, що на фіглях морального правосуддя тямляться одиниці. Виправдати можна все. У тому числі й убивство. Бо убиває і Бог. Або якась невловно-вловна інстанція, чиї програмні забезпечення тілесності і того, що називають духовністю, давно застаріли. Є те, що є. Але ж є запитання – навіщо все те, що є? І що ніби буде завжди. Тоді звідки бунти? Мільйонів істот без права голосу навіть в сім’ях. Але з голосом болі, образи, розпуки, віри у собі. Звідки це все йде? Чи прийшло? Алгоритми соціального дозрівання у нинішніх немовлят ті самі, що й при Пілаті. Але я не про Христа, а про тих, кого він прийшов рятувати. Від чого? І за чиїм велінням? Пора відповісти. Богові перед іншими Богами. Такі, переконаний, є. Інакше не існувало б помилок. Була cестра і нема сестри. Дитини батьків, яких теж нема…
Відчуваючи, що знову ступає на слизьке, Сергій взявся переглядати музичну програму похорон. Тут ніби порядок. Хай послухають себе незнаних. У церкві звучить церковне. І по-церковному. А Мистецтво – то Храм. Розбудований і розбудо-ву-ва-ний (навіть вимовляється не зразу)… пришельцями.
Що-що? Знову скачеш в гречку. Ліда ж пояснювала, що сублімація… Пішла вона знаєш куди. Ще не доведено, але час і простір існують. Разом з програмами їхнього розгортання і, певно, згортання. Я про розгортання. Ресурсом Духу. Естетика – то креслення… Кожен Митець з високої літери… і без високих регалій… На всіх не вистачить… Не збивайся: кожен Митець творить. Щось незвідане, нове. І з ним до нас приходить. З майбутнього, де те нове колись стане старим. Варто було б записати. Для кого?
Для сина. Так як Віра записала себе в хлопцях. Навіть підступитися не дають… Займайтеся музикою… Займуся. Спершу виплачуся, а тоді займуся…
Сергій поскидав у зашмульганий мішечок диски і пішов з ними розбиратися. До себе. Останній раз до себе; завтра чи позавтра перепише хату на Павла. А Толікові побудує. Яку той захоче. І де захоче – атовцям, кажуть, це дозволено.
ХУІІ
Вночі Віра не приходила. Була з синами. Похорони могли не сподобатися. Село спорожніло, а людей прийшло більше ніж треба. Подивитися на мене, на хлопців. Приїхала Толікова волонтерка – теж цікаво. Непоказна, а поглядами ліпше не стрічатися. Роздягне, одягне і дасть копняка за секунду. Теж у вицвілому камуфляжі. Щоб зразу в бій. Діти. З ким? Там, на Донбасі, з блатняками. А тут одні патріоти. Записи слухали подивовано, бо співав також церковний хор. Краще б не співав. А гірше? Пора зупинитися. Те не так, те не так. З дитинства. Коли ж буде так? І де?
Цвинтар теж не сподобався. На одміну від села – як лялька. Думав, батьківські хрести най, най, най… Хіба разом з плиткою, огорожею. Кутою. Тато все, що мав, заробив кузнею. Мама – акушерством. А син – комп’ютером. Ногами і кебетою теж. Телефонував до Києва, що затримаюся. Натякнули: не гайся. Проґавиш нове місце. Ближче до старості кабінет не зайвий. Але гасати ліпше. Досвіду це не додає. Хіба для докторської. Доведеться захищати. І – на викладання. Перша для нафтовика сходинка на той світ…
Завтра вирушу. Порозхапують все і за моєї присутності, але спайка є спайкою. З середньою ланкою. Не один же я пропхався до нагород. Заслужених – двох думок бути не може. Хіба третя – шмаркач. З точки зору старої гвардії. Цікаво – не хапунів. Партія мало чим ділилася. Крім престижних відряджень. Воно й зрозуміло – комунізм без практики ноль. А з практикою – від нуля дірка. Якби не він, Південна Америка, Африка, Аравія, азійські родовища не стали б тим, чим є – зонами хап-хап. Капітал – прикінцевий мир. Ідеологія – неминуча війна. Повсемісна.
Катувався б, якби від Віри не почув: «Чортяка». Ще мала трохи сил. Толік досі шалапут. Впав на матір і ледве не задушив. Схаменувся і щось зашептав. Зрозуміло – вони з тою козою збиралися взяти шлюб. До… вже не бійся… Віриної смерті. Стільки довкіл неї клопотів – норма. Ненормальним, як на мене, виглядає ритуал. Сто разів просять Небо простити, прийняти, дарувати заспокоєння. Там його, може, й треба, а тут… Од чого заспокоєння? І нащо мені життя вічне, якщо теперішнє – мука? Чия мука? Кожного смертного? Не точно – кожного барана. Обдуреного отарою. Про бідність брехати, як Біблія, не буду, але вона не обов’язкова. Багатство теж є різне. Житейське, а не кишень. Віра була багатшою за мене. І отара її душила. Я втік…
Смерть експеримент вичерпує. Поіменний. Що буде там далі – справа душі. Я поки що тут. Увесь. А мене половинять, четвертують, клішують. А головне – пантрують, щоб не зрозумів. Зараз теж спихають з дороги. Не хочеш бути в отарі родимій, просимо до державної. Не хочеш державної – в тюрму...
Не те, не те, не те! Прибульці явно напартачили. І тепер беруться за контроль. Такі самі бандюки, як совіти. Отут, на цій землі тільки з’явилися – зачистка за зачисткою. Маминих дядьків – на Урал і там в яму. Молодших перестріляли. І зараз стріляли б, якби вернути старе. Нове – ворог. Довкола людини і – в людині.
Треба на цьому закріпитися. Саме в людині, а не біологічних її підвидах. Включно до воші. Що не народиться – знає. І далі знання ні кроку. А я не знаю. Моє програмне забезпечення – по херу. І хер теж мій, а не слонячий. Скільки я помучився, поки пустив його в діло. Соромився, боявся не попасти. В оцьому от селі з мене дівки реготалися. Так і відпустили нецілованим. Соромився за всіх безсоромних. Поки не причастили. Майже насильно. За участю… от-от – робочих програм. Народовідновлення.
Я – не народ.
А хто?
Побачимо.
ХУІІІ
Павло від хати відмовився. Буркнув – «Барахло». Кажуть – класний муляр. Перебирається в Тернопіль. Будувати комусь і собі.
Дряпонуло, але промовчав. Степан ні слова. На спадок, видно по всьому, не сподівався. Саме такий. А Толік цвиркнув: «В мене є. В Миколаєві». Якому – не уточнив. Коли снідали – дізнався, що Віриним метастазам більше року. Ще з минулого Різдва. На моє: «Я був в Астані», – ніхто ні слова… Зоставайся там далі… Чого б то? Я про жорстокість. Таку згуртовану. Відшили, як я відшив Віру. Від неї самої.
Ми ті, якими ще будемо. Якщо дозволять.
А ти не знав? Закон… Теж, видно, інопланетний. Користуємося чортизна чим. Поки не станемо собою. Тоді капець.
Хлопці подобріють. Та і я не відчеплюся. Але делікатно. Вірина наука. Я про хлопців. «Бий, поки не б’ють. Себе, а не когось». Трохи плутано, але на чіткість нема сили. Втомився. Стільки перевідчуто. Разом із тишею. Є й щось на зразок підсумку: «До фені!» Залита дача, невідомо чия дитина, ділені на двох а то й трьох любощі. Ще тисяч триста зелених і заліг би на дно.
Що варте уваги – сум. За Вірою і селом – само собою: з ними помер цілий світ. Наїву, певності. Невідь у чому. А сум просто так. Як туман. Як місяць. Фіксований щербинкою скла. Як відтала травина. Зелена всупереч. Собі, кому ж іще?
Хату хай потинькують. Всередині. Шпалери порепалися, струпіли. Не захочуть хлопці, найму майстрів столичних. Разом з дизайнером. Щоб комора, горище, ванькир забули про бідність. Її не було, але як на чий погляд. Багатства теж не потрібно. Смак і більше нічого. Без перехідних дверей… Якби Ліда бодай на чомусь крім свого тіла тямилася – підняв би стелю. І десь присобачив сходи. З долу увись. Вона, переконаний, з них не злізала б.
Треба повернутися до мрії про фікус. Ще шмаркацької. Бачив у музеї. Якщо не поламає простір – завезу, поставлю, підберу крісло, сяду і вмру. Спадкоємці зааплодують. Нарешті…
Що нарешті? І при чому тут Ліда? Ти що, збираєшся з нею жити? Тепер, після всього…
Чого всього? Не покликав її на похорон – то пусте. Не встиг, бо й сам його не чекав. Вона теж Віра. Але київська. Аналогія плутана. Як і я.
Шкодували мене обоє. Ліда ще жива і хай живе довго-довго. Без мене, що нарешті помудрішав. Вона знала, що мене обікрала. Так само Віра – знала про мою зневаженість… собою. Тому одна одну не любили. І не засуджували. Від одного порозуміння я звільнився; спало з душі, як засторога. Не ображати ображену. Ображених – так точніше… Залишилося співчуття чуже. Пора зізнатися – дошкульне. Але й святе. Навіть якщо Ліді доводиться мені зраджувати.
От і сказалося. Доводиться зраджувати, доводиться жити, доводиться прощати. А як же інакше? Смішно про це говорити такій непотворі, як я. Але ніде не дінешся – всі переможці переможені. Жертвам легше. У мене жертв не було. Крім мене. Хіба це мало?
Благословенна тупість звичайності… Я теж звичайність, але ре-цепте-ризована. Мати попереджала, не чіпай мови, бо помститься. Говори, як всі. Не вийшло. Благословенна, скажу простіше, тупість тупих. Племінники до них не належать, проте як сказати. Вони нічим не поступалися. Так склалося. А що буде далі… Без материнського нагляду… Мій вони відкидають. Я не проти… Зрадить дружина. Обмане держава. Гуртом це не подолаєш. Тільки собою. Заточеним, а не тупим. Тому я шкодую і їх. Куди більше, ніж себе. А Ліду вже не шкодую. Вона врятована. Роками мого терпіння. Не можна перекладати помилки на інших. До того ж… хіба життя не помилка?
Бачу мене заклинило. На спрацьованості програм циклу «народження – смерть». Десь читав, що Чистилище нам подарував чи придумав Дант. Інші вмонтували в буттєві плати інше. Лірику, трагедію, драму. Мій домашній філолог пробувала пояснити екзистенцію як прояснювальний рух. Від – до… Яке «до»? Рух, якщо «до» відоме, непотрібний. Не міняється нічого. Термінів менше, термінів більше, а закономірність одна: наш Творець чи Творці влади над людством вже не мають. Їм це, може, байдуже, а що робити нам? Викидням з термітників, яким образливо чути: «Молися і врятуєшся». Від чого? Я вже врятований. Своїм «я». Не маточним і не райським, а прижиттєвим. Я читав про людину маси, про всюдисущі розсадники маскульту, і що в тому нового? Є нове – несприйняття. Без надії на підтримку мас. Це трагедія титанічна. Без титанів…
Ну що ж. Душу відвів і – в кошару. Невтихомирено зло Сергій натиснув на змійку виклику (вже й про мобільник в долоні забув), підняв з підлоги сумку (мама колись її довантажила б) і ступив з ванькира у сіни. Думав – з хатою попрощається, але не вийшло. Жодне з готових рішень не працює. Те саме буде і з рішеннями останніми.
Остання в попа жінка.
Ну що я кажу. Вони все знають. Мені б їхні мізки.
Йшлося про речників здорового глузду. А може ще когось. Дивляться звідусіль. Безіменні, невидимі. З хмар, з садка, з вікон. Не обов’язково вороги. Але й не друзі. Навіть не сумнівайся…
ХІХ
Трохи розрадила сварка з Миколою. Ціла торба домашностей.
- Хто її буде носити?
- У вагон – я, а з вагона, кому заплатите.
- Може й тобі заплатити?
- Не відмовлюся. Валютою.
Микола з роками мінявся. З вайлуватого селюка – на такого собі щокатого ховраха, чиї очі за скельцями темнуватих окулярів не переставали сміятися. На кожному, вважай, слові. Чоловікові весело. А спитай чого?
- І що ж ви там напекли?
- Сухарики. На меду. Мав свіжу ногу – нашпигував часником і на цілу ніч в п’єц. Так колись баба Домка перед Паскою робила.
- Чую. Ще чимось пахне.
- Дві качки. Трохи пересмажені.
- Ну й хто те все буде їсти. Ліда поститься, я… Чекай, а риба?
- Два слоїки. Закручених. І фарширована щука. Без неї не можна.
- Чому?
- Ви ж навчили. По всьому районі збираю. Звик.
- Ну добре… Беру. В борг… Ще не набридло?
Микола померк, дав себе обігнати і скрадливо запитав.
- Ви про що?
- Не про гульки.
Їх знову обігнали. Новісінький бус.
- Чий то?
- Трембачів Борис… Має заправку…
- А ти чого не маєш?
- Багато посередників… Не тягніть. Що ви мали на увазі?
- Я мав на увазі тебе. Нащо тобі сільрада? Кожні вибори бруднять. Влада тоже. Рано чи пізно спишуть і обскубуть, як курку.
- Гадаєте, зараз не скубуть.
- То не те. Вчорашній день – смітьова яма. Скидають що не лінь. І плюються. Такі самі смітюхи. Стань збоку і стій. Тобі заздрять.
- І ви, – Микола повеселів, – заздрите?
- Я найбільше. В мені, казав батько, вбитий хазяїн. Замість нього квартирує плакса. Але то не для твого розуму. Хазяїн хоч щось корисне робить. Не може не робити. Ти вже на ногах. Всі папери в порядку. Всі суди позаду. Живи для себе.
- А ви ж чого не живете?
- То не розмова – чіплятися за очевидне. Ти вчитися не хотів і зробив, може правильно. Може. Я теж нічому не навчився.
- Саме тому тягнуть в міністри?
- А ти звідки чув?
- Чув.
- Зіпсував розмову… А міністр то що – велика цяця. Ще більший раб. Поглянь, як гарно. - Де?
- Скрізь, де нема людини… Я може й стану міністром. Міні – то міні. Але ж є багато великого. Мусить бути. Віра вмерла ніким і нічим. Батьки – те саме. У Києві на Байковому ціла виставка могил тих, що були чимось… Що то змінило?
- Де?
- Нарешті врубався…
Сергій висовгав зручнішу позу і надовго замовк. Село за селом… На овиді – шлях і за ним знову овид… Глянь на себе зверху – де ти? А глянь уверх. Назад. Ліворуч, праворуч. Скрізь ти. Плюс ще щось.
- Мотор, до речі, гавкає. Щось з циліндрами.
- Знаю.
- Ти не один – знаєш. А треба… Підкажи.
- Вміти.
- Ну… може бути. Вміти красти, вміти не красти. Всі чи майже всі щось вміють… Треба бути… Дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотків кожного з нас – автоматика. Рухома і нерухома. І тільки один відсоток – буття. Що то таке – кажуть різне. З огляду на дев’ять десятих брехні – не кажуть у підсумку нічого. Майже нічого. Якщо чув про Цербера… Пса перед воротами на той світ... то і цю мізерію змісту він заступив. Звір Всесвіту. Можна сказати – його охоронець. Приміром, від нас… Печально. - Невже ми такі страшні?
- Ми дурні.
Чому і в чиїх очах – не скажу. А сказати кортить. Це я до того, що хтось чи щось мене на це підбиває. Але далі цього не йде. Дома вночі майже не спав… Бачиш – вдома; Київ – не дім… Менше з тим. Грубка гоготить, тиша шепчеться, хата постогнує. Ніби дикість. Так думати. Але думалося. Про такий самий хатній простір у печері. З калориферами. Звідки калорифері в печері? А звідки вони у Верховні Раді? Як ідея і як практичне її, як то кажуть, втілення. Тіло – то Космос. У тому числі й енергетичний. Але, щоб не збитися, вернуся до печери. Скільки гірських масивів, стільки міст. Незаселених і необжитих тому, що нас прив’язали до вогню. А вогонь – до закритого простору. Не зразу і не скрізь… До того ж – хто прив’язав? Помилка множить помилки. І виправдовує їх прогресом. Може чув про панспермію? Ні, краще про інопланетян. Ідіотів на ідіоті, якщо вони насправді нас перевели із звірини у людство. Без підключення до беззатратних енергій. Йог може сидіти на льоду майже голим, а решта двоногих нищать заради тепла все, що бачать. У пустелі, правда, гріються пустелею. Але жити в ній не можуть, бо чого тільки не потребують. У тому числі й палаців. Хіба більшість земних порожнин – не палаци? Дряпаючись із Землі на Небо ми ніби мудрішаємо. Якою мудрістю? Виключно земною, бо калорифери, якби наша воля, тягнули б за собою і туди. На всяк випадок. Ти слухаєш?
Микола пригальмував, нахилив вухо до мотора і вернув позашляховику попередню швидкість. Що мало означати: звичайно слухаю.
- Заїдемо в Збаражі на техстанцію. Час ще є… Продовжу для себе.
Сергій звузив очі, прогнав віями павучі лапи роздратованості і повернув зорові ясність. Куди більшу, ніж допіру, бо встиг вхопити дуже й дуже незвичну образну думку: храм, що злітав і знижувався над пустельною поверхнею зряче.
- Потреби в красі… Кажуть – найвишуканіші. І наймудріші… – Він ніби од себе одсахнувся. – Хіба це не краса? - Де?
- Почаїв без Почаєва. Як мурашника. Ота он церква мені нагадала про монастирську гору. Святогрішну, як і все рукотворне. Колись в Болгарії я був біля скельних храмів. До них не піднімався, бо купив записи Бориса Христова і радів їм, як дитина.
- Бас?
- А ти тоже чув?
- Ви ж пригощали. В старій машині. І в Почаєві хор має соліста. Не гіршого.
- Гіршого. Бо просто співає… Говоримо про святе, а Диявол пантрує. Аби не повернувся до вбивче простої асоціації: краса як пташинність… Пробач, це я про своє. І по-своєму…
Микола підбив носом окуляри і розуміюче всміхнувся: дядько ожив. Тепер дорога буде дорогою, а не лекцією. Цікавою виключно для дядька. Краще було б слухати музику. Але не весільну. Їдемо ж з похорона.
- Не знав, не знав і забув. Або забув, бо не знав. Але знав… Яка розкіш… Тек-с. Технології майбутнього йдуть з минулого. Без майбутнього. Чув що-небудь подібне? Я теж не чув, хоч чув. Тільки не те, що кажу… Міста в горах. Тундра і степ – виробники енергій. Продуманими протягами. Або ретранслятори енергії сонячного вітру. Оземленого, вкоськаного. Океани – погода. Можна – керована, можна – некерована. І так далі, і так далі… Цивілізацію нужди міняємо на цивілізацію розкоші. Виключно духовної. Можна – природної. Якщо нема заперечень. Я так зрозумів, нема?
- Вашу хату залишаємо?
- В майбутньому чи зараз? Ні! Разом зі мною. Мені набридло. Міняти алгоритми. Можу пояснити. Ходиш на роботу і з роботи – то одна цивілізація. Ходиш з театру в театр – то цивілізація нижча. Паразитарна. Ходиш вулицями – то цивілізація шляху. З колиски в могилу.
ХХ
Ти поглянь – нікого.
Він відсунув з дороги торбу з наїдками і зазирнув до кімнати дружини. Потім – на кухню. І аж потім зняв з вішака для шаліків і наголовників аркуш з гостроверхим вибаченням: «Ми за містом». Хто ми? І чому без есемески. Чи була? Не було.
Кислотні викиди тривоги черконули середину, спробували стати страхом і коміть головою покотилися геть. Через груди до мозку. Замісто – бордель.
Не гарячкуй. Хіба ти не в борделі?
Я в своїй хаті.
Прекрасно. Розумно, точно… Само собою – безгрішно… А це що?
Живіт ошпарив удар сонячної млості. Поруч з його кепкою висів сріблястий панцир анаконди.
- Де ви?
- В «Україні». У Насті щось з серцем.
«Україна» – санаторій. Настя здорова, як дзвін. Була. Хіба… – Млість стала льодом. Ворзель недалеко. Але й не близько.
- До вас приїхати?
- Не треба. Путівку вже вибили. На моє ім’я. Хочеш з нею поговорити?..
- Можна… Привіт. Не вберіглася?
- Нащо. В нього довідка про фертильність.
- Стратег. А нашим що сказала?
- Поки нічого. Варіант є, але подумаю…
- Думай головою. Я завтра приїду.
- Не треба. Мучиться? А ти б не мучився?
Мобільник згас і засвітився знову. Ліда.
- Ще чимось здивуєте? До речі, я поховав Віру.
- Не питали, чого мене нема?
- То ти знала?
- Випадково. Але Ніна з Настею вже були тут. Не переймайся. Приготуй щось предковічне. Я замовляла Миколі качку. А щуку постав в холодильник. Післязавтра, якщо не забув, ми розписувалися.
Сергієм схитнуло. Давній докір: «Грамотна з безграмотним», – застряг не в горлі, а в легенях. Колись серце таки вистрілить. Скільки можна заковтувати.
Що саме заковтувати? Казишся, як на переміну погоди. Ні дня без закипів. Теж не завадив би санаторій.
Аякже. У Насті вже животик. Щоранковий шпацер. Ощадливий інтим. І провал у безвихідь.
Чому – вихід є. Сергій виставив на стіл привезене, відкрив холодильник і спробував зрадіти слоїкам із закрученим карпом, із засипаними льодом вуграми, наборові з повидл і малинового варення. Качки поклав у довгуваті тарелі. Напахчена свиняча нога розізлила, тому залишив її напотім. Коли перебере безлад морозильника.
Вихід – аналізи. Колись же треба з цим покінчити. Від нього не вагітніла навіть студентська пасія. Зараз вже тричі бабця. Не береглася принципово. А може й береглася; принципи можуть бути медикаментозними. А можуть і не бути…
Доля. Сергій вивчив нутрощі холодильника, порозпихав по більших в них пустотах привезені дарунки і прибрав пазухи льодовні із зору. Осудливий чмок дав дозвіл на перепочинок. А чому осудливий? Бо забув про щуку. Фаршировану.
Тішся. Тебе не засуджують. Чи засуджують? Життя всепереможне. На кожен абстрактний посил має сто присмачених хіттю відповідей.
Хіть – то не хотіти, а могти. Нестримно. А ти аналітик. То те саме, що імпотент.
При гарному настрої у внутрішніх його балачках переважала іронія. Збоку майже невловна.
Звідки гарний настрій? А звідки в Києві Настя? Взагалі – звідки сміх? За будь-якої погоди. Імпотенція – зрозуміло: з переситу. Одноманітністю. Настя – подарунок. Як в Каракумах говорили – свіжак. Не свіжий, але дразливо несподіваний.
Для вічного кохання необхідне нещастя. І стрим. Є спостереження й інші, але вони не на часі. Сергій насмішкувато оглянув блискучекастрюльну кухню, де завше релаксувався. Навіть коли жив на нітрогліцерині. Бувало й таке. Сім'ю рятувала квартира. Заради неї став чиновником. З утечами за кордон. Теж заради неї. Ясненько… Чому складнощі навалюються скопом? Батькова хата нікому не потрібна. Він, коли задуматися, теж. Робота – дама терплячіша. Бо певна – без неї він ніхто і ніщо. Ніхто не нападає саме через це. На роботі.
Колеги помиляються – він просто хитрий. Є рівні відомчі і є загальнодержавні. І є дотичні до політики. Останні два він, навіть набиваючи синяки, обходить. Живе напівзігнутим. При його рості – майже мука. Але майже; куди більшою та мука була б при партійних розборках. Партії – блеф, то зрозуміло. Але й квотні посади. Він всього лиш фахівець. Кликати далі кличуть, але він вдає, що боїться. Не зовсім. Терпляче жде з'яви держави. Бо імітаційні її подоби приречені на загин. Без нього. Як якоїсь там державної скрепи…
Хату він нікому не віддасть. Себе – побачимо.
Повернення до Києва – то повернення бойове. І – засадниче: він знову він. У собі: завтра на роботі з'явиться робот. А вдома після роботи – лежень. З деякими назрілими потребами…
Перевдягання у свіжовипраний і випрасуваний кабінетний костюм релаксацію вивершило: після вбиральні до ванної зайшов неголений мачо, який глипнув на себе трохи зверхньо. Пора б виглядати солідніше. Червонодеревна хата з бухарськими килимами, кобичками для чорно-золотавих ваз, шаблями і кинджалами з алжирських торжищ, з чималою, якщо рахувати купно, франкомовною бібліотекою, з горами сяючого кришталю кликала до… Вірно – голярки. Не дорожньої, а (Сергій взяв до рук нефритовий станок для лез, на нього навіщось дихнув) домашньої. З піною теж паризькою. До стаціонарного у Ліди і в нього телефону підходити не став. Хай гуде. А чому гуде? Штовхнуті ногою двері пустили до вух звук не здушений, а дріботливо переливчатий. Весна. Про це чомусь не думається, а вона під дверима. І за вікнами…
Рушник, з яким Сергій обійшов усі три (безвіконний хол сяяв сонячними замінниками) хатні окремішності, пахнув по-різному. Якщо дивитися на розквітлу вишню – пергою, якщо на поплямлений кетягами жовтавого цвіту кленок – безіменною клейкістю, а в пройми між тополями – вітром. Тут, на Нивках, куди більш норовливим, аніж у центрі.
Легковійно власницької пихи умить не стало. А весна заболіла. Майже пекельно. Виходить, справді повернувся. У колесо білки. На ймення – побут…
ХХІ
Що можна не робити – перетерпи. Навіть якщо кортить зробити. У тому числі й приємне для Насті. Сергій взагалі то подумав: «Приємне для себе», – але рештки розчавленої учора гордості перекрили видих. Фу… Прикрість за прикрістю. Смерть сестри – це, як не крутися, закономірність. Печальна, важка, безальтернативна. А от чоловік його приблизно віку і статури… кошлатий… неголений… франтовитий… – міг би не з’являтися.
На вході до санаторію їх розметав дядечко не з животом, а животищем. Перезирк «постраждалих» був більше ніж дружнім, чого не скажеш про запитливий один на одного погляд перед номером вісімдесят сім. Але вихованість є вихованістю: Сергій постукав і, зачувши: «Заходьте», – штовхнув двері і відступив убік. Мовляв: «Прошу помилятися». Настя його з’яві не здивувалася. Інша річ – гість, що дивився на їхнє: «Привіт – Привіт» як на малозрозумілу виставу. Розтлумачену веселим: «Це чоловік моєї тітки. Знайомся». Запитання: «Як летілося?», відповідь: «Дякую, добре», – Сергія оговтали. Він теж доїхав нормально, привіз соки, солодощі, банани і мусить спішити, бо за годину в Києві почнуть рости пробки. «Що таке пробки?» – «Багато машин». Російська вимова лондонського зальотника була безмірно гіршою від Сергієвої французької, але абориген волів не гратися у рафінованого європейця. Тим більше, що гість міг французької не знати. А обрати для ближчого знайомства німецьку, яка подарувала йому таке миле пеньюарне створіння. З доволі помітним нагадуванням про авральний шлюб. Ніна повідомлення про цю пригоду вислухала невдоволено: донька їй влаштувала рознос. За фрукти само собою – вранці вона притарабанила банани теж, і Річард поцікавився, навіщо їх стільки? Поцікавився не в матері, а в доньки. Що та відповіла – невідомо. Але родичам наказала не показувати більше носа. І до Ворзеля, і до Лондона, куди вони вилітають завтра. Вони з Річардом…
Лікувальна бліц-розминка була ідеєю Річарда. Змусила до неї затримка з дозволом на пологи в якійсь знаменитій-презнаменитій клініці. Дозвіл він урешті-решт викупив, українські огляди, консультації і капельниці лишилися позаду. Попереду – поповнення. І покращання. Англійської раси і англійської культури. Ліда за розмовою сестри з чоловіком слідкувала меланхолійно. Мрія закадрити якогось іноземця – то родинна їхня заначка. Для цього в Німеччині, де служив батько, сестри набиралися знань з ресторанного етикету, їздили до західного Берліна, там не раз затримувалися. Настине вільне шпрехання – то мамина праця і гордість. Якби не викладачі вокалу (в музучилищі Ніна підробляла як економіст), донька пішла б по її лінії. Але стогони: який талант, який голос, яка попа, – перемогли. Та й сама Настя з першого ж курсу училища взяла курс на Київ. І вже завоювала Лондон. Вперта як не знати хто… Але то пусте.
- І як тобі мій зять? Сподобався?
- Він хто? Теж оркестрант, чи вище?
- Диригент.
- Має смак.
- Настя?
- Диригент.
Більше сестри Сергія ні про що не питали. А він більшого й не потребував; село не в одного нього вкоренило замиреність з правом вищих каст на артефакти каст нищих. Саме артефакти: балачки про моральні якісь переваги народу над панами чи правителями він спростовував (у собі й для себе) доволі своєрідним потрактуванням долі Шевченкової Катерини. Те, чим вона привернула увагу улана чи драгуна – яка різниця, було не душею, а тілом. Байдужим до себе як морального продукту. Категорично: Шевченко ніде не заторкував питання якихось особливих душевних мук. Загальнолюдських і дівочих. Лягла, народила і обездолила. Саме на цій думці Сергій завше відчував наближення сліз. Яких – дослухатися не варто: почуєш пекло. З мільйонами мільйонів нещасних тільки тому, що віруючих. Безвірних пекло не потребує.
На роботі теж доводилося не солодко. Якби не був мовчуном, не вилізав би з перекурів. Хоч траплялися і вони. Суто смакові. Ще з радянських часів він не терпів помпезності. Однаково тупої що в запакованому в шерсть і жирові мішки старомодному начальстві, що в столах і шафах брежнєвських адмінустанов. Цих закостенілих слідів соціального анабіозу Київ зберіг достатньо для того, щоб вже на підході до чогось республіканського чи обласного скисати, ставати дурнішим, ніж ти є насправді. Навіть в очах жіноцтва, яке перескакує з часу в час не швидше, а негайно. Ще вчора пріло в бархатах, а зараз лякає погляд прошвами, прозоростями, коліньми литва доби модерну.
Свій перехід в кабінет з передпокоєм, не з одною а двома секретарками він почав з відвідин господарника. Потім – втомливих дзвоників до мебельних магазинів України прикордонної. Західноприкордонної. Йому, що заробляв для країни мільйони валюти, чеки на сотню тисяч гривнів не опротестовували. І совком з його департаменту аж засвистіло. Нахрапом, бо невдовзі почалося: нащо, чому, за які шиші? За такі самі, що й вам, пане такий-то або такий-то. Але Сергія ніхто не переплюнув. І саме тому двічі турнули вище, щоб пересісти в кабінет-лялю. Потім лялю ще кращу, в якій він зараз, подейкують, досиджує.
Настя його таким не бачила. Спокійним, владним і чемним до горлових спазм. Згадує про нього, чи ні – вже не важливо. Треба звикати до безперспективності як норми…
Це ж яке щастя – опинитися зараз… Не соромся… – в Середземному морі. Хай не молодим. Хай не щойнообдуреним, а обдуреним назавжди; це пусте, пусте і пусте. Майбутнє з’являється, коли вмирає теперішність. Піди знай, коли вона ще не жінка, а юнка. Не спізнана, не збриджена. Як набридає все тимчасове. Дивишся на себе в коридорне люстро і гадки не маєш, що колись ця довга шия, ці вузькі плечі і хлопчача талія заболять…невиліковно. Чи могли б вони стати перевагою над тим кучматим страждальцем? Чому страждальцем? Питай в Насті… Якщо вона знає, що таке страждання? Гаразд, не будемо ускладнювати… Знання – річ дзеркальна… Краще без них. У морі я був не причорноморським, а, вже сказано, аравійським… принцом. Яхту похитував бриз. Зміно-прохолодний, що скидалося на незвідану мову. Внизу, під палубою, спілкувалися не нею: українське посольство і господарі святкували закриття проекту. А я, що все власноруч перепровірив, переписав і завізував – відпочивав істинно. Тобто не пив, не виголошував промов, бо чувся Нафтовиком з немислимо великої літери. Всесильним, всезнаючим, всеуміючим. І раптом… Кожне життя складається з кількох раптом. Або бодай одного… Перешепт бризу з охляло приспущеним вітрилом утік в море. Само море глибоко-глибоко зітхнуло… Я невідь чому перестав дихати… І з-під ніг… хто це переживав, мене зрозуміє… з палубної пройми зринула мелодія тужного, як усяке щастя, жалю за… щастям. Без бухкання, але з серцебиттям барабанів, з перемовинами струнних… І скриком не голосу, а муки злиття… чогось з чимось… земнонебесним.
Хто я такий, щоб це пояснити? Ніхто. А зараз? Теж ніхто. Але про це знаючий.
ХХІІ
Приємно – думати, куди важче – жити. В надрах досвіду. Його звалища куріють до одуру, проте спробуй ступити за їхній край і тобі кінець. Як людині. Само собою – не кожній. Короткочасне колись захоплення церковною службою (голос, щоб там не говорили, він має: баритон) наблизило до розуміння розмаїтих високостей. Але тільки наблизило: піднесеності н а д усім звичним можливі лише внизу, серед звичного. Якщо ж воно тебе дратує – пиши пропало. Тобто катуляйся по землі чи злітай разом зі сміттям над нею, це навіть цікаво. Проте розум не живить.
«То й не треба!», – не раз вигукувалося, і тоді звідкись долинало: «Високе вимірюється… низьким». Пауза у чутому була трубною. Доводилось вірити… Навіть в пустелі.
Помірно (в селі навпаки – вибухово) розквітлий доокіл повертає дитинство. Сахара – теж майже дитинство. Оази там не міняли одеж, але цвіли. Короткочасно, проте так само шалено, як батькова черешня. При батькові і без батька… Вражало й інше – колір спекотності. Коливчасто білий. Знав би, якими піски виглядають серед зими, восени, у березні, щось путнє сказав би і про пустельну весну. Безпорівняльне. А так – черешня…
Краса мучить. Невисловлюваністю. Робота теж мучить. Одне і те ж. Якби не відлучки в Кабмін, в Адміністрацію Президента, не дорога туди і назад – мав би потребу в психоаналітикові. Хоч звірієш і на вулиці, де спродуються навіть шуми. Демонстранти, протестанти, солідаристи, просто наволоч. Оплачувана і не оплачувана. Це видно по обличчях. Потребу в стогоні зроджують фізії старших жінок. Життя в них вмирає раніше, ніж в однолітків-чоловіків. Полишаючи замість себе тупість, озленність. Гречко- і пшонолюбні заробітчанки – то каста чи страта особлива. Весни для них не існує. Трудящої – я тільки про неї. Продираєшся крізь їхні гурти і просиш Бога – «Знищ!». Дружину Лота перетворив на соляний стовп ні за що. А тут є за що.
То скажи. За що?
За животрупність. За наукою – вимушену, проте це звичайна логічна відмазка. Що змушує Лідину сестру підробляти антипрезидентськими криками? Про переконання забудемо – у відбракованого жіноцтва вони клімаксуються так само, як мислення. До доньки їхати заборонено, сестра на роботі, зять – ненавидить. А біля Адміністрації – кореспонденти, чоловіки. І море самоповаги. Настя скоро народить, і мамуся таки здиміє. Хоч би скоріше. Автоматичний зазирк під рукав вперше одягнутої сорочки трохи настрій вирівняв: часу для повернення на службу море. Костюм теж радіє висмику з річної сплячки. Парадуйся і живи.
Заради чого? Травень з вулиці Грушевського це запитання не прогнало, а нагадало: його вчергове ошукано. Сказати – вбивче, не повертається язик. Почасти винен сам. А решта винуватців – ось вони. Київ, Україна, Європа. Нікуди не діваються, хоч би ховався від них, як страус.
Страус не ховається – це байка… Байка на байці… Сергій підійшов до філармонії, взявся вивчати афіші, репертуарний аркуш. Пам’ять в цьому участі не брала – відфокусувалася на Насті передостаннього приїзду. Шість з чимось місяців пройшло, як вона отут десь стояла. Про що в очікуванні форсистого дядька думала, не дізнаєшся навіть з комп’ютерами NASA. Програми зчитки і програми завантаження жіночого розуму різняться непередбачувано. Хто думав, що вона скаже: «Я вагітна». Вагітна то вагітна, але слухай далі: «Від англійця». Біс з ним, з англійцем, але й це не кінець. «Ми місяць тому взяли шлюб. В соборі, де я підробляю». – «А він що – католик?» – «Я не питала».
Вагітна вона, звісно, не від англійця. Як і не обов’язково від мене. Але народжувати хоче в Англії. Щоб англійцем став син. Її мамуня – за, Ліда – за. Мене, що свою справу зробив, ніхто ні про що не питає. Яку справу? Дав дозвіл не берегтися. «Думала, що нічого не вийде». Це ж Настині слова. Виходить, думала до того, як…як…як… Потішилися…
Гаразд – я ідіот. Настя – розумниця: вивела мене з гри і квит. Не стану ж я наполягати на одруженні. Кортіло б, звісно, якихось переживань, любові… Цить! Головне – син… онук… Рід продовжується. Не мій – так вийшло. Але чому саме так? Виключно у моєму випадкові пояснювати довго. Якби трощив дівчат ще в селі – не звик би до жалю. До нього не звикають, згоден, але й не заважають рости, як де-небудь за хлівом – самосійному кленку совісті. Щорік більший, більший, а там – дерево. Звідки я знав, що воно в мені є?.. Не покинув Ліди? За що? Ні за що. Росла гарною і гарною виросла. Все решта – як у людей. Тоді я – не людина? Десь так. Сергій з напівусміхом оглянув Європейську площу, нагнав з очей вологу і рушив униз до Поштової. Все те саме й не те. Річ не в ньому: час справді тече. Що бачиш – того нема. А що є – його не бачиш.
Син – реальність. Тому, що його нема. Ще нема. Донька – ірреальність. Є ще, як її? – гіперреальність. Наді мною, моїм життям. Поки живий – чуєшся часткою світу тебеподібного. Всього лиш. Без тебе він…
Досить! Безтебність – вигадка. Існуюча, цього не заперечиш. Але неможлива. Якби Бог був людиною, він цього не витримав би. А я витримую. Без слова докору. Де краще, там і краще. Чого ж ти… Хіба я коли-небудь звідси втікав? Виростав з цього всього – це правда. Проте чужину завжди вважав чужиною. Доладнішу за оцей річковий вокзал, сіру набережну. То й що? Батьківщина – не вони. І навіть не Майдан чи камінний Шевченко. Любов – сирота, додаток до існуючого. Майдан вже був і відбувся. А України як не було, так і нема. Існуючої в мені, в отій он пурпуровій кобіті. Стільки язиків полум’я. На шиї, на ногах, у волоссі.
Відвернися!!!
- Не відвертайтеся, Сергію Леонтієвичу. Любий Сергію Леонтієвичу… Я їду за вами від Кабміну. Побачила, як переходили дорогу. Такий згорьований. І розкрилений. Горе розкрилює…
- Всіх?
- Майже. Добрий день. Підняли мені настрій.
Сергій потис протягнуту йому рукавичку. Потім глянув запитально на небо і поцілував Зорянину щоку. Опісля відсвіжені весною губи. Зоряна витерла йому рота і теж поцілувала щоку, губи і бороду, після чого поменшала рівно на голову.
- Ліпота.
- Не кажіть. Ходімо в машину.
Заговорили вони після Московського мосту, під яким Сергій забрав руку з гойдливого Зоряниного стегна.
- Вже везти назад?
- Ще ні, але… Встигнеться! Кажете – нещасний?
- Дуже. Я заздрю. Не їй чи вам, а всім нам трьом. Порідненим любов’ю. Не одне до одного, цього може й не бути, а – до любові. Я цілу ніч читала. Щоб не плакати.
- А плакати чому?
- Бог його знає. Старію. Це в цілому. А конкретно – починаю каятися. Багато наображала. А ви ж такі самі, як ми. Коли без нікого.
- І не можна нічого вернути?
- А нащо? Що було, те загуло. Чули, як міст над нами гримнув? Ви прийняли руку не тому, а мені було наказано: «Припини!».
- Що припинити?
- Ставити сіті. Я відьма.
- Вірю. Стільки спекотності. Рука вже почала смажитися.
- То дурне. Покладіть руку ближче. Ще ближче. Жіночість, то тільки це. Все решта – спільнолюдське. Вам легше. Майже нічого не приховуєте.
- Не зрозумів. Ага: одяг – не тільки одяг. Тоді більше не буду. Простіше голими.
В його очах сколихнувся регіт. Ще не втямки, з чого. Згадав.
- Розповідати? В Москві. Аспірантській. Ви слухаєте? Якщо ні – то ні… Мав товариша. Москва – то метро. Для нової історичної спільноти. Стара їздила тролейбусами. Мій узбек вже був одруженим. І без жінки мучився.
- А ви ні?
- Як коли. Затявся захиститися достроково. Море обрахунків. А він поснідає і починає співати. Його дисертацію писала кафедра. Раз до мене приїхала землячка. Математик.
- Коханка?
- Не обов’язково. Я забрав і повісив до шафи кожушок. Наш. Тобто подільський. Потім (була клята зима) светер, Потім поміг стягнути водолазку. Кофтину вона розстебнула, бо в метро зіпріла. Сіла, подивилася на замерзле вікно і стягнула спідницю. І коли кинула її на ліжко, взялася стягувати рейтузи. Про узбека забула, бо про нього ніколи не було мови. Під рейтузами було щось святкове. І тут тріск. Що він побачив, знає тільки він, його культура, історія і колективне підсвідоме. Звісно, узбецьке.
- А що сталося?
- Ліжко луснуло. Під вагою, я вже сказав… Забув, не сказав: Олеся важила вісімдесят кілограмів. Якби вона на Саїда лягла, було б двісті. Це я до того, що оголеність матеріальна. А одягнутість духовна. Якби на Олесю дивився я – ми б з нею як ангелочки: тріп крильцями і під стелю.
- А якби на вас лягла я, було б…
- Трохи менше двохсот.
- Домовилися. Страждайте далі.
Аж на Петрівці, знехтувавши поворотом на Поділ, Зоряна мрійливо зітхнула:
- Стільки було можливостей. Дуріти, роздягатися, боротися. В мене мінімум перший розряд. З борюкань. І що в підсумку?
- Що?
- Перший розряд.
Дитинна зелень узбічних сквериків, пустирів, невирубаного лісу то сахалася траси, то до неї підступала. Ніби з цікавості до потоків заліза й смороду, з яких майже ніхто не втікає, у видолинки з жовтавим первоквітом… Зоряна цей район Києва знала лише автопілотно. Викладала на Печерську і печерськими деревами обмежила просценіум вистав столичної суєтності. Спостережуваних з кермом у руках. Виключно: виходи до банкоматів і супермаркетів робилися нальотами і з офіційних парковок. А кияни, виявляється, з вулиць нікуди не втікають. І не їздять, а ходять. Смішно так думати, а ще смішніше уявляти, шо й вона могла б брести залюдненим хідником до якоїсь зупинки чи базарчика, позиркувати на світлофори. Не як напахчена і вимита-перевимита багачка, а як тягло… Цей виставковий пролетарій (живе, у батькових знайомих дізнавалася, біля Берковців) має перевагу – відсутність гидливості до простоти, люмпенства. Хто чим народився, тим і вмирає. З перервою на рольове амплуа… Написано – академіка… Липового, це не потребує доказів; перше, куди дивиться зранку – люстро. Але ж яка аура. Який смак. Патон таким, може й був, але недовго. А цей – змалку…
Щось не стикується… Все не стикується – з'їла б і не розібрала, кого. Змій… Ще одна мені Єва.
- Що ви маєте на увазі?
Спазматичний тьохк серця Зоряну здивував – вона чула про співпадання задум, настроїв, але тут хіба настрій? Навпаки – від нього спочинок.
- А ви?
Очі справді кайфові. Обличчя ні – передоглянуте. Решту думок Сергій видихнув і гуркотнув:
- Я про наміри. Їдете… Куди ви їдете?
- На Брест-Литовку. А ви що подумати?
- Повірте, нічого. О третій у мене нарада.
- І все?
- Не спішіть. Так ніби ви саме на мене чекали.
- Від учора так. Вирішила: не зателефонує – зателефоную сама. А вийшло як вийшло.
- Ще нічого не вийшло. Я про вас згадував.
- Як про запасний варіант.
- Як про жінку. Надто відверту. Щось треба лишати напотім.
- Потім не буде нічого.
Зоряна далі Сергійовим рукам спрямити хід на Шулявський міст і коли зрозуміла, що її вчать коротшому, ніж прикидалося, повороту убік центру, замовкла. Смакуючи доторки до стегна рук, скорше всього, розбещених. То й добре, що розбещених.
- Далі праворуч і знову праворуч. Біля парку Шевченка виженете.
- Ненадовго. Я вмикаю лічильник.
- Ваше право. – Сергій витримав насмішкуватий погляд керовниці. І до висадки на розі Пушкінської не проронив ані слова.
ХХІІІ
Чиновник і весна. Несумність на несумісності. Якщо ти не здохляк. На тиждень мінімум п'ять засідань. Чужих, своїх. Знову подумалося про оскомну цивілізацію – вона часовбивча. Є той час чи нема – а в ногах щось плутається… Життя, що. За порогом приміщення з нарадою і нарадниками його засовують у кишеню, запихають в кейс і про нього забувають. Слухають доповідь, виступи. Тиша… А за вікнами голуби, горобці, ворони. Для вуличного люду їх не існує. А вони є! Сонце зігрілося, листя зігрілося, трава пробудилася й пахне. Для кого? Прибрані парки й сквери – для кого? Дітей мучать в школах, їхні батьки мучаться на роботі і в собі. Перехожих повно, але заклопотаних…
Він заняття весною прогулював. Львів – місто-романтик. Що не крок – задираєш голову. Повно гнутих лав, старих ліхтарів. І громохких трамваїв. З тонким: «Дзінь-нь-нь…» Не начувайся, а – вчувайся. Як те дзінь тане у небі. Чомусь ніколи не мав вуличної потреби в дівчині. Таки варто було перевступити до університету. Джинсового, цицькатого. Може доля щось путнє подарувала б. Хоча б для згадок.
Не бреши! Вже можна. Ти втямив, що нічого кращого не буде. Від того, на що сподівався, що вимріяв. І всі, чуєш – всі, на кого дивишся, кого обминаєш і кого маєш за ніщо, носять у собі той самий біль. Або од нього рубець. Натура – дура, краса – оса. Вкусить і драла.
Сама хоч знає, що оса? Що кусає смертельно. Не для тих, кого кусає, а для самої себе. Я ті жала, бува, роздивлявся. До їхнього загину. Потім виймав і викидав. І, як належить, здоровшав. Ніби здоровшав.
Сім'я вкотре потріскує. Інакше не впадав би у кому мрійності. Не прогностичної, а душеочисної. Є не те, що здається. І було не те, що здавалося. Щезність печалить.
Хто моє жіноцтво без мене? Ким було – ніби знав: приступними чи неприступними коханнями. А крім кохання?
Майже завше прип’ятого до весни. Поки воно душу осмикувало, скрикував: «Боляче!» Кругом все, як зараз, квітне, манить воля, а далі належного ні кроку. Належного Орисі, Оксані, Раї…
Рая Орлова… З мене підсміювалися – орел, про неї не знаючи нічого. А було що знати. Упродовж трьох з чимось років.
Двадцять дев’ять весен, літ, осеней і зим тому назад в отакий самий день голубинних залицянь, горобинного вереску, мовчазних згойдів на диких стеблах джмелів неподалік центрального корпусу політеху сидів впалощокий вже не хлопчисько і ще не хлоп. Відпочивав від курсової. Думки про аспірантуру стали змигувати саме тоді, бо наявної літератури було замало. Львів, звісно, галицька столиця. Але й провінція. В масштабах Союзу…
Яка ляля! Не дівчина, не жінка, а саме ляля. Сповита темним костюмом з білою-білою блузкою. Оце й усе. Сіла неподалік, закурила і після кількох затяжок звелася. Наглянувши тоді і мене. Кого мене чи якого мене – краще не уточнювати. Не вартого навіть летючого призирку. Хоч хтось ці стегна, спину, груди, безперечно, мне. Саме так він узагальнив їхнє призначення. Дзумкіт у лівому вусі, спорожніле залоб'я, грудний отерп і параліч ніг незнайомка з собою не забрала. Думати про щось думалося… Про існування каст без знання про касти. Індійські і всецивілізаційні…
Хата… Батьківська хата урешті-решт повернула його до тями. Бо у повітрі веснодайно запахло часничком. Так у них звалися іриси. Хлопчина, що їх продавав, зажулив здачу, але було не до неї: втоплений у довгоногий букетик ніс молився рідному подвір'ю, де бузок, півонії, чорнобривці, троянди, хризантеми, айстри, гладіолуси квітли без вихідних і прогулів. Виокремивши його з-поміж сільської дітлашні і юні на віки вічні. Дякую… Він повернув обличчя вітерцю вже не тим, ким був часину тому. Його теперішня ніша уперше здалася келією, але з цим нічого не поробиш. Будемо вчитися.
Як же його це заболіло десь через тиждень, коли та сама чорнявка перебігла дорогу до хлопця, що чекав на неї з парасолькою. Збиралося на перший гуркотливий дощ. Львів ще більше пожвавився, заряснів плащами, хустками, задируваними до неба обличчями, серед яких його штани і сорочка, його помірна носатість і броватість була тільки носатістю і броватістю. Не всім, зрештою, бути красенями.
Не всім то не всім. Курсова була написана, сесія лишилася позаду і з'явився спортивний табір у Коблевому. Нагородив ним місцевком. Як відмінника. За батькові, звісно, гроші; свої він витратив на польський плащ і джинсу з Італії. Літо мало бути косарським, а стало батярським. Соромлячись за своє марнотратство, він у таборі не курив, не скидався на місцеве вино. Лежав на втоплених у пісок кулаках біля самої води і марив. Забув уже чим. Але не висмиком з гойдливої морської далечі у довколишній бедлам раптовим: «Привіт!». Після гепу на живіт і перевірки довгими пальцями, чи сідниця не надто оголена. Сідниця жіноча. І очі жіночі.
- Чого дивишся? Може, на когось чекаєш?
- Ні, не чекаю.
- Тоді підсовуйся ближче. Щоб до мене ніхто не ліз. Як тебе звати?
- Сергій.
- Мене Рая.
Найдивнішим стало те, що він хвилин через десять заснув. Щасливо обернутим до неба; хлюпіт і шерех піщин обіч щік були чутними лише спочатку, поки Рая перекидалася на живіт, повертала визивно пухку проміжність сонцю… Дивитися на це було не дуже зручно. Але приємно. Ще більш приємним було просто знати, що вона поруч. Без надміру звабної конкретики.
Невже це я? Невже…
Так, хлопче, так – ти…
Про те, що його покрадьки роздивляються, а головне – впізнають… про таке не було й гадки. Це потім вони дещо уточнили, дещо освіжили. І – приховали. До вечора. На березі без нікого. Звідки йому було знати, що стояти з ним поруч для Раї приємно. Її суджений був з нею ніс у ніс. Кирпатий, щокатий. Їхати до нього треба завтра. А сьогодні вона присіла. Присів і Сергій. Красуня до нього доторкнулася. Всього лиш плечем. Потім вони лягли і стали невідь на що чекати. Коли Сергієва рука сповзла з живота на проміжжя, Рая посовгался, розвела ноги і подивовано їх через який час стулила.
Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику?..
Дивак, навпаки!
Але про це мовчок. Певно, не цілований.
Якби ж то. Курсова їхня теличка Ірця зупинила свої перелюби саме на ньому. І зараз десь там завмерла. Зрадить чи не зрадить? Кому?!!
Згадався кургуз з парасолею. Як потім з'ясувалося, син проректора. Рая теж з львівської знаті. Кадебешної… Хай все лишається, як є. Могло й нічого не бути. І хай не буде.
Восени джинсовий Сергій став вирізнятися у будь-якому натовпі. Без джинси – теж. Видно, за інерцією. Рая перехопила його після бібліотеки сама. Відвезла за місто, гарно нагодувала і запропонувала ніч у готелі. Якомусь ніякому, без вказівки, чий він, з якими номерами. Їхній номер був на двох. З ліжком розтерзаним і нерозстеленим. Звісно, на ранок. Спершу здалося, що цим і закінчиться; Рая була на рік старшою, працювала асистентом кафедри економіки, а він обкладався книжками і теж готувався до викладацтва. Так пророкував керівник назбираного в Татарстані в останнє студентське літо диплому. Але Голова Державної комісії послав його з листом у Москву, де диплом абияк оглянули, а до хлопця придивилися і наказали: «Хай дають рекомендацію». До аспірантури. Він у це не повірив, але поїхав і повернувся у Москву знову. Думалося, назавше. Ні – в 93-ому його тільки привітали з успішним захистом кандидатської.
У Києві, де він зазирнув у «Нафтогаз», не було й того: заступник Голови навіть образився, що хтось сміє сподіватися на столицю без волі самої столиці. Але кадровичка наздогнала Сергія, висмикнула з його рук папку і після наказу: «Ждіть тут», – надовго зникла. За цей час для нього знайшли посаду, гуртожиток і навіть підйомні. Виявляється, Голова Держкомісії телефонував і сюди. Три роки тому.
То й що – ви ж не подурнішали?
Наче ні. Він взагалі звик до ставлення до себе як до якоїсь вже цяці. Селюк і кандидат. Але були й знамення супротивні. Нафта ставала золотом. Україна – тільки Україною. Звідки було знати, що саме до неї полетять запити на розвідку і офіційну візуацію десятків родовищ. Через кілька років він вже був головним інженером головокрутного алжирського проекту. А через два роки – керівником.
Для колег – удатним, для себе і в собі – рогоносним: Рая вийшла заміж не за першого, а, як мінімум, десятого свого гладіатора. Не втративши й мікровідсотка жіночої своєї звабності. Ліда ту звабність майже повторювала, але – майже…
Отакої самої весни, не в Києві, а в Львові він спостеріг колись вихід з будинку на Пекарській жінки у кремовому плащику, в розклиненій чорній спідниці і в чорному капелюшку. Без нікого, але до припаркованого біля старої тополі «Вольво», чиї прихідникові дверці вальяжно відчинилися. Рая, перш ніж стулитися і зникнути, глянула на черезвуличного чоловіка (хвилин десять тому вони телефонно попрощалися), ненадовго знерухоміла і зникла. А оце сьогодні виникла. З'явою на роботі заради, як стало зрозумілим, чемного «Добрий день».
- Заходь. Чи ти в якійсь справі? Тим більше заходь.
Секретарку вони напружено й мовчки обминули, а за дверима кабінету він грубо обхопив правицею її шию і стис зубами ледь прив’ялі губи. Раїні губи: таких безвстидно вивернутих судомою хотячки вологостей більше ні в кого не було.
- Сідай і ні слова. Хай я звикну.
Він любив її досі. Вигнаною за Сонячну систему любов'ю. Дівча, що ту любов собою затулило, було спершу паморочо чистим, потім беззахисно приступним, а потім колегіально всепрощенним. Жінка як Богоматір, як Суддя, як Земноодинність йому не стрілася. Гуманітарки теж не подарували очікуваного причастя до Неба, якому не обов’язково дорівнювати, але тямитися на його принадах й одмінностях обов'язково. З двох страждає один. Інший чи інша всього лиш мучаться. Ніколи – довго; біоцикли терапевтичні свої призначення не ігнорують. Рая не чулася ні жінкою-вамп, ні вселенською курвою, ні побутовим вдовольнювачем цілком природніх потреб. Вона була і, вочевидь, лишається взірцевим екземпляром жіночості як Божого задуму. Без намірів Космос залюднити, а чоловіцтво – ощасливити. Чоловіцтво тому її й не втолювало, що не давало більше, ніж мало. А мало тільки розмільйоненого себе. Оті грецькі скульптури м’язистих богів, індійські чи африканські боввани-фалоси є навіть не пародією на касту володарів, а виродковим її завершенням. Хоч мужеська присутність у світі існує. Незнамо в кому і незнамо де.
- Вже бабця?
- Ще ні.
- Дивно. Я не про вік. Досі катуєш і катуєшся?
- Досі не забула тебе. Це якесь наслання. Другий рік підряд: «Поїдь, знайди і вимоли прощу».
- Прощу? За що?
- А ти ніби не знаєш? За зло.
Ого! Перехоплене почутим дихання і позап’ятна млість не завадили мозкові нечувано швидко осягнути суть чи й не всього дотеперішнього життя. Заховану в Кащеєвому яйці навіки завмерлої образи на Зло. Він ніколи й нікому не робив і не зробить нічого раняче поганого. А його поранили. Безсердечно глибоко і навіть з насолодою. Коли відмовили в зустрічі після вступу до аспірантури. «Я занята». – «Чим?» – «Ким. Чоловіком». Яким чоловіком? Для чого? Руйнації середини після почутого і через пару хвилин побаченого були катастрофічними. Змайнула навіть думка про самогубство. Загнана в досі незнану духовну печеру і там замурована. Словами і судженнями, яких не чув і не почує ніхто.
Виявилося – можна жити не всім собою. Дрібкою самого себе. Нікчемно нещасною… Головне – неговіркою. Перший рік аспірантури – кандидатські іспити. Другий – компоновка і ословлення вилущених з читаного даних. Третій – обговорення. Одне, друге, останнє. Без одужання. По-сей-денного.
Всесвіт – не Зло. Людина – так. Але й вона не з одного зла. Переконатися в цьому заважав збронзовілий біль, який нині з нього вийняли. Неочікувано, непрошено, небрехливо.
Говорити не було про що. Говорили погляди. Старші, старі, проясніло мудрі.
- Маєш де жити?
- В доньки. Купили їй квартиру.
- З тим, кого я бачив.
- Ні. Він чернівецький. Був. Зараз львів’янин. Як і ти – патріот.
- Хіба я був патріотом?
- Хіба ні. Співав.
- В ліжку?
- Постійно.
- Тобі так здавалося. А зараз заспівав би. Дякую. На візитку. І дзвони. Мені це треба.
- Я розумію…
- Олено. В тебе є совість?!!
- Як для кого. Для вас – ні.
- А то чому? – Сергій злякано вирівнявся і став шукати виделку, яку не брав до рук може з годину. – Я що – все вже поз’їдав?
- Я вам приносила домашні вареники. А ви навіть не доторкнулися.
- Боже, яка свинота. Сидів і не доторкнувся. А що ж я робив?
- Щось думали.
- На мене це не схоже. Думати. Хіба про тебе. Підійди, я щось скажу. Ти прекрасна.
Тільки не плач. Я заплачу. Після того, як заплачу. Моя малесенька. – Сергій вийняв тіло з-за столика і притис Оленину голову до грудей. – Моя дитино. У мене сьогодні свято. А ти на тому святі – ангелятко. Оце ось плата закладові, а це тобі. Вгостіться за моє здоров'я. Душевне. На виході з кафешки Сергій озирнувся і піднятим до неба пальцем підтримав голосне: «Запам'ятай – душевне!»
ХХІУ
Кола від кинутого в груди прохання про прощу не слабнули, схитували думками і настроєм і навіть діставалися очей. Часом було чутно подивоване: «Це ж треба?» Кому той голос належав і про що саме він у надбаного досвіду питав, одразу не розбереш.
Стільки різного довкіл різаного. Роками. І – «Прости!». Як компенсація за тисячі зневір. Тільки твоїх. Роботу він все-таки через рік-другий поміняє. Треба захиститися, стати професором. Нафтокадемік – то для чиновної сіроми. Потім від Ліди піде. Поки та не почала старіти. Потім сто різних потім. Малокомпромісних, безкомпромісних, гранично несоціалізованих. Його доля – келія … Келія в собі. Але – досить. Взявся відпочивати – відпочивай.
Сергій відкрив обидва білясебні скла і прощенно усміхнувся. Феномен Раї непояснений. Як небо. Але душу звільнив. Не лише Київ чи оці ось поля – все стало інакшим. Досяжне і недосяжне. З мільйоном в кишені він обов'язково полетів би… Куди?.. Не тягни!.. На Галапагоси. Дарвін їх, по-моєму, не роздивився. Треба буде перевірити. Не на Галапагосах, а в інтернеті. І в собі, де чого тільки не поназбирувано. Тільки якась мука – шубовсть в телеекран. Життя бреше, ящик бреше, а з брехні в пам’ять непомітно кап якоюсь історією, якимось видивом… Є знання і є гумус знань. Не задіюваний, або задіюваний майже непомітно. Коли ти судиш про щось чи про когось ніби навздогад. Проте безпомильно. Хай всього лиш для тебе… Галапагоси… Ага – черепахи, ігуани, птаство. Ще – вітер з океану. Більшого за небо… Глибшого… З хвиль вистрілює… Чимось вистрілює. Живим… Кілька разів навстріч баченому кидалася ще не зроджена думка. Безсила, безкрила. І вмирала, не нажившись… Проте з’являлася інша. Майже та сама. Як ми – майже ті самі, що й батьки. І далеко не ті…
Що ж там надумалося? У хаті без стін, без берегів, без обов’язкової, як смерть, України. Хоч смерті, кажуть нема. Тільки весни і весни. Якщо ти не мрець… Згадав – безворожість! Ніхто нікому не ворог. Так здалося. Ігуана гризла підводні лишайники, тюлені… чи не тюлені?.. на березі спали. Між ними бродили не лякані олуші. Дрімали черепахи. Часом хтось до когось доторкувався. По божому… Як це літепло – до мене. Вже мерехтить… Теплом і зимном. Тепла більше. І пахне… Дорога довга – розберуся чим саме. Не молодістю, це безперечно. Молодість – там…
Сергій глипнув уверх, де блукав закоханим. Безкохально. Батько раз навіть запропонував поїхати до Тернополя. Мав там знайомого лікаря. І далекого родича. Не з цих країв, а з Донбасу, куди молодь колись етапували. А молодша молодь поверталася назад. Не вся, бо не всі – як всі…
Ворог на ворогові…
Не відволікайся: чого до лікаря? Аби збадав. Нащо? Таке не бадається. Ні МРТ, ні різними слухавками. Хоч бери і повертайся до Раї. Знову все і всіх люблю. Приберу батьківські могили, вдам у пасхальну ніч гарного прочанина, накуплю до хати свічок. Для матері. Вибачуся перед сестрою. Що не плакав на цвинтарі. Очі щось дуже й дуже потрібне побачили і сльози нагнали.
За десять днів вседержавного духоблудства з офіційною Паскою, Першим Травнем, Днем Перемоги дізнаюся, що саме. Об’їжджу всі поля, всі навколишні села, шумські ліси. Почаїв хай залишається собі Почаєвом. Хіба постою над Кременеччиною. На майбутнє: коли помру, часу можуть пошкодувати. Бо за сорок днів і ночей треба буде облітати півсвіту. Обов’язково.
Дитиною був, дитиною і зостануся. Півсвіту. Колись здавалося: якщо високо підскочити, можна не впасти. Руки як крила, душа, як двигун. Так воно десь і буде. А поки що… Добре, що не шмальнув на Рівне: крізь поля і задимлені села цікавіше. На великих трасах їх чепурять цілорічно, а тут лиш раз. Та й то аврально. Зроблю все, як батько: позбираю, позрізую і викорчую увесь сушняк. То одне вогнище. А ближче до хати спалю старе картоплиння, зогнилу траву. Не задля порядку, а запаху. Повідкриваю вікна, щоб надихалася ним хата…
Що не пора року – свої пахощі. Розібрався в них трохи запізно. Як з голосами: поруч чуєш, що чуєш, а з віддалі – тільки адресоване тобі. Розокремлене з ґвалтом щоденності. Усе живе живе по-своєму. Але живе! Про звірину чи риб мова окрема: ми з ними – теж звірі. Здебільшого внюхуємося в їхню трупність. Можливу чи сущу – по барабану. Наявну…
Напахчені кімнатні песики і сучки – бр-р-р. Є й кімнатні свині. А пес надвірний – то сморід ще той. Або коза…. Хлів – букет особливий… Разом з оборою. Садок – справа інша: роками – ані звуку. І раптом. Саме так – раптом хтось тобі каже: «Я тут». Де тут? Очі бігають, мозок гасає… «Коло ноги». Де коло ноги? Зір вже втямив, але йдеться про тебе. Який чи не вперше починає бачити темно-голубі цяточки. Між зелених зволохатілих листочків, од яких крізь непіддатну розумінню товщу повітря і тисячолітньої тиші (її прогонять, а вона, як вода, повертається) силкується до тебе пробитися гострячок існувальності. Мама потім скаже: «То зозулині сльози». Живі – ти ж їх вдихнув. І цим освятився. Як в церкві ладаном. Порівняння ні к чорту, але де взяти краще: океан запахів не просто існує – він і є життям. Людським, земним чи всекосмічним – не знає ніхто. Щось потягнуло на філософію. З глухим кутом – смертю. А може навпаки – безсмертям? Неперсоніфікованим. Не так – невмирущим. Удар знизу голосно підтвердив: молоток! Думаєш кльово. Але не забувай про кардан: не всі ями разом з ним перелетиш. Слідкуй.
То на чому ми зупинилися? Зауваж – не вперше. Кожне повернення – нова реальність. Здвоєна…
Ще два таких удари і почуєш оплески. Не тут, на небі… Далі! Минуле доповнюється. І прояснюється. В тобі?
А де ж йому ще бути?
У минулому. Але без тебе. Кожен запах – дорога. Від одного життя до іншого. Більше нічого не додавай. Вдумайся. Весна пахне. Ти її відновлюєш. Не одним носом, а й духом. Бо він – це ти. Як там: «Кожне дихання хай славить Господа». Не легенями – диханням. Сповненим свіжістю, гуртом свіжостей, нарешті – запахом. Миті. Вічної. Яка поєднує тебе з тим, чого вже нема, але що існує. Як ти минуло-можливий… Сьогодні… Завтра… Завжди… В обіймах майбутнього. Спокійно, друже… Ще спокійніше… Тепер продовжуй. Чийого майбутнього? У тебе його нема.
Аж так? Щось нове. А чому нема?
Cвітобудова моральна. Рух далі неї – регрес. Це не означає, що і я, і ти моральні. Хоч чому – зло мене катує. Катувало. Поки не втямив, що я не вийняток. Полярність енергомістка. Без неї каюк. Ентропія.
Що ж ми любимо? Якщо любимо.
Те, чого нема.
Чув, чув, і чую. Мудро. Але не більше. Чим є Настя, тобі, виходить, не любе?
А чим вона є?
Всього лиш собою. Такі, як ти, викидають в довкілля надто багато фарбників. Як осьминог. Цілу хмару, а з тої хмари вигулькує лише він. Якщо вигулькує. Врятуватися не означає врятувати. Рая й далі лягає, де сподобається і під кого сподобається. Настя те саме. З перервою на вагітність. Хоч, згоден, справа не в тому…
Вишні вже з білих стають зеленими. Сергій глянув на сидіння поруч, аби попросити про передих. Щоб не казати того, що проситься на язик. Собі і не собі: друге його «я» давно стало коментатором життєплину не зовсім передбачуваного. Але піддатного тямленню; підсвідомість чи позасвідомість, як і ріка, річка чи живоджерельний струмок, не відпочивають. Їхні знання, намиви, нурти мають не один, а багато банків даних і який з тих банків тебе береться вчити чи дурняти – ніколи не вгадаєш. Та й нащо: спалахуючі змісти ні на що не претендують, вони є і досить. Колись пригодиться одне, ще колись – інше.
Містечко, де його маршрут поміняє напрям з півдня на захід, вже причепурилось, що можна до уваги не брати, але чому? Приємно знати, що поняття свята не лише існує, а й стає хазяїном запанілого Часу. І то не лише тут; у нас на носі Великдень, десь і згодом – карнавальний тиждень, свято Шиви. Святковість – то не соціум, а втеча із соціуму. Офіційного, про інші мова не йде.
Машина слухняно пригальмувала і ковзнула в поворотний розтруб дороги на Львів… Навіщо так пишно – на Тернопіль… А якщо скромніше? На Кременець… А тепер можна продовжувати – справа справді не в тому. Слідкуй за мовою. Справа воістину не в тому, чим хто є. Для себе, для оточення, для всесильного й неминучого завтра… Хто ми – невідомо. У межах Всесвіту. А тут рано чи пізно зозулині сльози догукуються. До життя поза собою. Про це багато говорено, але скажу іще. Зло – не Рая. І не Ліда. І, тим більше, не Настя, яка свідчить про себе голосом. І той голос звучить. Він кардинально нічого не міняє… Хоч як сказати. На момент з ним контакту середина щулиться. Або виростає. Як у кого… Зло змушене обжиті ним у кожному з нас місця захищати. Встояною тупістю, глухістю. Проте заняття це безперспективне. Поза культурою порожнеча. Ми думаємо – всекосмічна. Але це не так…
Окрім того – якою культурою? Співжиття з життям. Краще скажу, коли скажеться.
Викид руху з містечкової броунади прийняла в обійми тиша. Підіпсутих культурою гайків, узлісь, дедалі рідших міждеревних прогалин з обійстями диваків, звихнутих на самотності. Сергій заздрив їм змалку. І нічого не зробив, щоб до них пристати. Але хотіти – це мати. Все, чим я є – з ніщойності… Опрічсмертної. Мудруй, але не перемудровуй. Згадав про Галапагоси, в Галапагоси повертайся. Природне існування й існування окультурене не ворогують, а взаємонавчаються. Втрат і здобутків при цьому порівну. Щоб не порушилася рівновага. Здобутого і знехтуваного. Генетика, підсвідомість, Дух багато чого од Розуму приховують. А він пре, як оце я. Крізь живе до мертвого. Ще мертвого. Не бійся – продовжуй… Смерть отже рятує від смерті… А безсмертя мертвить?
Залежно яке. Те, що обіцяне церквою, – приманка для дурників. Вічність рухома. До того ж… Поза життям її нема.
Бешкетна усмішка неголеного водія збадьорила машину: вона майже скокнула на зшерхлу лісову калюжу, її розчавила і пошелестіла далі. Сергій схаменувся і наздогнав нутром «Пассат» і себе. Колись дограєшся.
То й що?
Нічого. Тобто все, окрім нічого…
А тепер помовчимо. Щасливі повинні бути щасливими. Бездоказово.
ХХУ
Садок не сподівався на чиюсь до себе увагу, звик до ламкості, закучмленості, нечесаності.
Яблуні навпаки: без догляду порозкрилювалися і, певно, одна з одною сваряться, бо бджоли на впертих одна в одну гілках гудуть і злітають з суцвіть нервово. Енергія вижиття контрастує зі спокоєм гілля осоненого, на яке хотілося б глянути зверху. Майже три сотки червонястого квіту, довкруг якого царює хаос, покликаний через тиждень-другий теж забуяти, запахнути, закольоритися. Без маминого вже назирацтва. Зате з моїм кількаденним сопінням. Можливо, востаннє. А чому востаннє? Так. Я ж приїхав прощатися. Сам од себе цю думку відгоню, а вона повертається. Після учорашньої ночі. Стояв на городі, заплющив очі і слухав. Те, чого не чув – жаб’ячі згуки. Вони ще будуть. Не згуки, а гойдливі хороспіви. Але без мене. І раптом – г-у-у-у. Далеке, близьке і знову тануче далеке. Хрущ. Теж не господар, а гість. Дав знати, що мене розуміє, і пропав. Саме розуміє… Чужинство ріднить. На ґрунті… не сказав би – спільності долі, а спільності недолі. Якщо саме так ти сприймаєш – і хтось так сприймає – свою присутність у цій точці буття. Трохи заскладно, хоч що складного у тому, що світ як був, так і залишається світом, а твоє до нього ставлення змінне. В межах ставлення… Як ставиться до своєї у Космосі присутності енна чорна діра – поза нашим тямленням. Але однопорядкові діри можуть порозумітися.
Це я до чого – хрущ прогув на ноті мого суму. Настин спів – це і мій спів. Нею наповнений. Живе з живим навіть перемовчуються. Зле із злим – ні. Зло не має голосу. Не має душі. Не має Духу. Тільки себе. Я з батькового обійстя давно-давно вибув. І вже йому непотрібний. Хіба коли нагадую про себе усім собою. Живим собою…
А це і є смерть. Поетапна…
Що не подумаєш – правда. Теж часткова.
Одягнутий в чорні батькові лахи Сергій знову заходився видряпувати і зносити в одне місце стеблисті трупики торішнього літа. Він ще ніколи так гостро не переймався здатністю осягати і нездатністю узагальнювати сільські свої настрої. І хіба ж тільки сільські? Земля скрізь земля. І як планета, і як майбутня могила. Чому про це думається без ані тіні страху, без відрази, краще не замислюватися. Втратиться смак думання. Напевне, мужицький. Інтелектуалістський його вишкіл не був аж надто гоноровим. Прийшло в голову і пішло. А тут відчувається основа. Земля – спільник, садок – спільник, мозолі – однодумці. Хрущ взагалі брат. А зараз стане стовпом дим – і маєш рідноземну нірвану. Повна розчинність в нерозчинному…
Журавлина пара з ним не привіталася. Це кольнуло. Учора впала з неба – і все. Хоч колесо на сушений більше року стовп підбирав і переплітав різяччям він. Московський аспірант. Романтик. З діда-прадіда волиняк. Переміг аспірант… Для журавлів.
Стільки крапок.
Відчуття покинутості ворухнулося і завмерло. Нагадавши – воно нікуди не щезало.
- Серьожа, пробач. Жінка питає, коли ти заглянеш?
- Загляну? Нащо? – до Сергія з непоміченим слава богу запізненням дійшло, хто позад нього закашлявся. І про що йдеться – обіцянку в сусіда пообідати. Іван, правда, здогадався, що його впізнали не одразу, але це було списано на костюм і небачено квітчасту краватку. Її (щоб галстука зав’язати, довелося йти до директора школи) він натягнув уперше. Костюм практично тоже, бо любив ходити в сведрах. Теж мальованих-перемальованих.
- Наталя вже плаче. Де той дядько Сергій?
- Наталя? – Ледве не вирвалося: «А Сергій?». – Скільки в мене є часу?
- На шо?
- Поглянь на себе і поглянь на мене. Не кажи нічого, я зараз.
Уперше після родинних смертей він увірвався до хати з наспівом: «Їхали козаки, Із дому до Дону, Побачили Галю, Забрали з собою. Ой ти Галю…»
- Йдемо! Ні про що не питай. То готувалося на після церкви. А раз Наталя плаче… А Сергій як там? Вчиться?
- А шо ж йому робити. – Іван озирнув вулицю, чи хто-небудь бачить їх вдвох. Святкових без свята. Проте чому без свята? – Що там в тебе?
- Де в мене?
- В руках.
- Я думав, ти про голову. Май терпіння… Забув. Стільки готувався і забув. Слухай, але ж ще піст. А ти вже вирядився. Що Надька спекла?
- Шо треба. Кишка, сальтисон. А для тебе голубці з пшоном. Хлопці казали – завше про них говориш. А Віра про них забувала.
- Не бреши. З пшоном? То ж бабине… – ледве не вирвалося – «Блюдо», – але з куди більшою долею вдячної радості видихнулося: «Творіння».
Треба сказати, що до Івана Сергій вже заходив. Щоб взяти на руки Наталю. Не дитя, а ніжність. Трохи більша за подаровану ляльку, але сміється у сто раз краще. Гарніше.
- Добрий день дорогим сусідам! Боже, який стіл! І квашені яблука?.. Про голубці знаю, але не вірю. Наталю, ходи до мене. Стань ближче до вікна. В тебе буде отаке от (він висмикнув з коробки біло-голубу хмарку) платтячко. І до нього коралі. Старовинні. Напотім. І піжамка. І парасолька. І…
- Досить. – Наталіна мама вже плакала б, але не мала хустинки. Тому висякалася позад себе, і таки заплакала.
- І годинник. Справжній. Заморський. Коли мене не буде, подивишся і почуєш: «Вітаю, сонечко».
- Шо ти таке говориш? – Іван розстебнув сорочку не на один, а на два верхніх ґудзики. – А де ж ти подінеся?
- То так, до слова. Ходи тезко до мене й ти. Це ноутбук. Кращий з кращих. Я не про ціну. Бери і розбирайся. Чув – ти відмінник. Мене це тішить. Сусід – відмінник! Все. Вам даю гроші на мотоцикл. Ось вони. Щоб на кінець того тижня вже стояв на подвір'ї. Це мені наказував ще батько. А я багатів і забував. Дякую, що ви є. Здається, все. Неси голубці! Мені ще треба багато чого спалити.
- Я поможу.
- Якщо з Наталею – прошу.
Крім Сергія не пригощався ніхто. І ніхто не сидів, що після хто зна якого голубця гостя озлило. Він забігав очима, і Надька подала йому рушника. З сірого полотна, на якому домашня олія залишила цілу Курільську гряду. Ні – Галапагоси. Злість втекла, а рушник впав на коліна. З рішенням: «Заберу до Києва. Забув, шо таке в нас існувало».
- Надивилися? Приїхав з голодного краю…
- Може скажеш – ситого? – Іван примостився на краєчку червоного крісельця з диктовим сидінням. Напевне, ще польського. – Що б хотів на Паску? Сергійку, принеси кошика.
Хлопчина з неймовірною нехіттю поклав на старезне дерев'яне ліжко ноутбук і зник. Його сестричка в коралях й зі зблискуючим на пухкенькій ручці годинником пішла за ним. Дорослі як дорослі – вдали, що нічого особливого не зауважили, але поглядами не стрічалися. Знову повними сліз.
- То тобі для церкви. – Іван забрав з рук сина твердоплетеного дідівського кошика, в якому жінка наскладала кілька рушників, ряденце, щось схоже до кувертів. – Кажи, що пекти, і Надька всьо зробить. Я говорив з хлопцями – їм напече волонтерка. Вже перебрала на себе всю господарку. Бачу, буде родити.
- Та ти що? Без шлюбу.
- Шлюб був. Їхній. Ти не кажи, шо я всьо знаю. І шо ти знаєш. Толік вагається. Шоб не подумали – не хоче контракту.
- А він не контрактник?
- Поки ні. Воював за так.
- Розберемося.
- Не лізь. – Іван, скоріш від усього, не помітив ні нової своєї інтонації, ні присутньої у ній наказовості. – У нього свій фронт, у нас – свій. Я б на його місці вернувся в село. Медаль є, пільги будуть. Не в них справа, але й в них. Нам тут треба нової влади.
- А Микола?
- Олігарх. Тобою прикривається і прибирає до рук, шо треба й не треба.
- Мною?
- Не слухай його. – Надька стала над чоловіком, і той зіщулився. Але вів далі своє:
- Свобода псує. Вчить не чекати, а брати.
- Ти всьо життя прочекав, і шо маєш?
- Те, шо й мав. Нічого не має тілько скупердяй. І багач, поки не нажереться.
- Я вже нажерся. – Сергій перекинув скористаний рушник в кошик і глянув на дітей. – Мушу йти, бо заговоримося.
- Ти завше шось бовкнеш… – Надька підняла над головою чоловіка худенький кулачок і схлипнула. – Так гарно сиділи.
- Хто сидів, а хто стояв. Надю, не гарячкуй. Маєш не чоловіка, а золото. Я серйозно. Слухайте, а якщо… Я не бачу м'яса. Не кололи?.. Мовчите. Я до того, що багато хто колов. Микола само собою. Але в нього своя родина, в мене – своя. Разом з вашими малими. В мене пропозиція. Дуже проста. Є ще два дні. Купуємо… Я купую, бо маю за що. І ви маєте. Більше за мене. – він звівся, поставив на землю кошик і взяв на руки Наталю. Потім сів з нею, де сидів і ясно-ясно глянув через стелю на небо. – Наймаю вас за куховарів. Плачу м'ясом. Робите з нього скільки встигнете ковбас. Для всіх. Тобто і для хлопців, і, – він торкнувся губами личка Наталі, – для мого сонечка… І печете все, що знаєте, але чого наразі не маєте. Подивимося, якими ви були б олігархами… В кого будеш купувати? Як мінімум пів-свині. Батько ще любив баранину. І я любив. І тебе він, Іване, любив. Наїмося, попрощаємося, а далі – як вийде.
- Знов за своє! Шоб я того не чув… Може, втікаєш до Америки?
- Ше не вирішив.
Втікати, чи чекати нового пришестя… Ти, виявляється, мудріший, ніж видаєшся. І я не дурний. Ше наговоримося. То по руках?
- Не знаю… Як вона. Якшо не буде випоминати…
- Що випоминати? Надю, подивися на мене. Я хіба схожий на олігарха? Бачили б ви їх справжніх… Я справді можу повернутися не скоро. Або не повернутися зовсім. Поможіть.
- Про шо мова. – Іван розстебнув сорочку ще на один ґудзик. Під краваткою. Після чого краватку через голову стягнув і вийняв з кишені конверт з грішми.
– Я відрахую звідси.
- Я тебе відрахую. Малесенька, яка вже година?
Наталя протягнула до нього руку з подарунком, яку Сергій поцілував, вивчив і рішуче звівся. – Пора. Іване, ти зі мною. Кошика забираю. Чи залишити?
- Залиш. – Надька зітхнула. – Було свято і нема свята. З тобою якось легше… Паски теж пекти на всіх?
- На всіх. Сергійку, приходь на город. Буде диму на всю вулицю. Чи ти диму не любиш?
- А можна з ноутбуком?
- Ні. Зрештою, твоя воля. І сила, І слава… – біля порога він озирнувся і голосно продекламував: «У всякого своя доля. І свій шлях широкий…!» Ще не вчив? Вивчиш.
ХХУІ
Хтось перелаштував дисплейну його машинерію. Жодних апокаліпсисів. Тільки сонце, сонце, сонце. Позад того і над тим, що вибудовує уява. Правда, знизу, від ніг… до незмигного сонця пробує прорватися темінь. Цілком природна…
У тім то й річ, що ні. Сергій намочив і немилосердно скрутив кухонний рушник, яким продовжив витирати кахлі довкруг газової плити. Білі як смерть.
Пішло-поїхало. Поки не пішов до батьківських могил – мозок не бешкетував. Хіба підкине то те, то те. Його остання любов…
Ти про кого?
Не прикидайся… Наталя була після вогнища теж. В зірковій піжамці. На вечоровому небесному тлі – ангельські личка. Коли вогонь розсобачився…
Візьми себе в руки! Розумію – зрив…
Пішов нахер! Зрив. Кожне вогнище – тяга. Ще в Карпатах втямив – без неї небо не приймає. Ні вогню, ні душі. З’їв?.. Коли Наталя з братом підійшла, вогонь отак от: «Шу-у-у». І – струнко. Не підкажеш, що то було? Я теж не знаю. Це і заспокоює. Повне незнання позасвідомісного світу. Що з нас після нас він приймає, а що відфутболює – невідомо. Чи є він насправді – теж. Очевидно… зауваж – очевидно є, якщо Наталине личко осяялось, а оченята – спалахнули. Коли згасли – не примітив: побіг за шоколадками. І вже з хати почув: «Не лізь!». Наталя когось у вогні побачила. І до нього пішла.
Чому я не йду? Встигнеться. Головне, щоб не зрадило тіло. Почне боліти, і розум десь драпане. Машинерія заторів не терпить. Таки треба було стати йогом. Самодіяльним – то й що? Зубний біль з себе виймав і вішав збоку вуха, всілякі хотячки нагонив, більше тижня не їв… Голод не хотячка, а потреба? Згоден. Тому й нагонив. А хотячки… вдовольняв хотячками. Порядності, краси. Це допомагало. Особливо – в пустелі…
Більше не буду, але ще раз дозволь. Як всього лиш смертному…
Павук. Волохатий. З ногами-опорами. Ми вкручуємося в пісок, а він з нього вихитується. Раз на добу. Побачить нас і – назад…
Про що він думає? В темряві, серед тиші. Серед пустелі. Посеред Всесвіту… Не лише шлунком… Інакше ми йому не заважали б. Стоїчному до розумового сказу. Бо сказ тілесний – то інше…
Любов як додаток до тіла. Павука це оминуло. Він і щасливий без щастя, і смертний без смерті. Був і нема.
Це не нормально, що еволюція так безкінечно багато експериментує. Задля яких шишів? Досвідома, свідома і післясвідома, хай мені Ліда простить, екзистенція щось силкувалася і силкується знайти. В якості Співтворця. Скажіть мені, що саме знайти, і я від вас всіх відчеплюся. Так, я питав, питаю і буду запитувати – нафіґ цей Всесвіт? Як набір недолугостей. Він ще й кажуть, розширюється. Правда, невідомо де? Заселяти можна лише незаселене. Але існуюче. Не може ж такого бути, щоб випадковість сущого була цілком сприйнятною для іксових величин, які те тільки й роблять, що їй поступаються. Місцем, часом, простором. І глуздом.
Мій павук, по-моєму, од всіх і вся розумніший. Йому досить себе. Умів би так жити – жив би… Це я про себе. Чи про тебе? Чого мовчиш?
Хтось стукає. Гарно б – Смерть.
Невідь кого обминувши, Сергій пішов до сіней, які за київською звичкою тримав зачиненими. Усе ще зашпортаний в недодуманому, він зажмурився від світла, в якому нікого не було. Господи, є! Наталя. Звісно, не сама, але діда чи баби поки не видно. Сергій ступив за поріг, взяв дівча на руки і повернув невагоме тільце назад на землю: на подвір’ї стояв мотоцикл. А його володар продирався крізь хащі здичавілого бузку з пляшкою шампанського. Передбачалося, що до з'яви сусіда він шампанське не лише принесе, а й відкриє, але Наталя знайшла якогось патика і заявила про себе сама. Бо спішила похвалитися: сьогодні до неї приїхали тато з мамою. Радіти цьому всьому жужмом Сергій не наважився. Тільки подав чрез пару хвилин молодшому сусідові руку, його Наталиній копії кивнув, а Іванові сказав:
- Треба було брати з коляскою. Усі, крім нього, були щасливі. І Наталя. Не його, а їхня. Ніщо в принципі не змінилося. І не зміниться. Що з ним, що без нього.
ХХУІІ
Будемо підбивати підсумки. Світ панує над тим, що має. Я – над тим, що знаю. І чого не знаю, але пізнати здатний.
Кожна квітка, кожна деревина і навіть пустельна піщина вслухані в Усесвіт як я в оцю хату. Хтось хоче почути: юрту – прошу. Шатро – прошу. Бунгало чи палац – будь ласка. Їхня обжитість значиміша від соціальної прописки в державах і епохах, які залишали і залишають по собі мегабайти інформації. Бербери нею не володіють, я – трішки, який-небудь Цукерберг од неї і нею багатіє. А паралельно із цим збирається на дощ, висвистують (для кого?) надокеанні вітри, мліють макові галяви, борюкаються лисенята, вистрибують з хвиль дельфіни, в'яне і гине яблуневий квіт. Не назавше…
Коли стану вмирати – шкодувати буду виключно за цим. За минущістю сталого… Хто може і вміє сказати більше – хай каже. Хоч я переконаний, що нічого більшого од життя не існує. І за сенсом, і за змістом…
Сергій враз перестав себе чути. Не як раніше, коли єство мовкло разом з довкіллям. Ні: Іванова курка як сокотала, так і сокоче, Наталя (серце болісно-болісно стислося) не перестає плакати, мотоцикл не заводиться. А вище усіх висот витоншується і гусне гуд лайнера, од землі землею відринутого.
Скільки звуків, стільки й злитних з ними проблем. Накритих і знятих словом-схлипом «одноістотність». Чого саме – домислить потім. Коли повернеться з-поза сонячного блиску не блиском, а яблунею. Опісля – прутастим кущем аґрусу з цяточками квіту, розхитуваного мухами. Спраглими спраглості…
Ми є не тим, що бачимо, бо бачимо тим, чим є. Щомиті не собою. Аж поки не станемо всього лиш Іванами, міністрами, академіками.
Змалку в тебе вбивали: слухайся! Чи дослухайся? Залежно хто це робив. Один-єдиний раз за селом в сутінках він наглянув деревце. Глід. Який сяяв. Переповнений тим, що й він – дякою темряві за покликані нею до життя співи. Жаб. Пахло пирієм. А пахкало пергою. Хутір неподалік плямився усмішками вишень.
Життя невмируще. Скільки можна нагадувати – не існуй, а будь. Тоді й відійдеш всього лишень не собою. А сам лишишся тут.
Не сварися з тілом. Воно робило й буде робити тебе щасливим. Доки зможе – це печаль, але печаль не найбільша. Про душу мовчок: її бутність – то все, чим ставав чи ставати хотів.
Не прогав майбутнє. Буття і виростання. З нічого у щось.
Питаєшся: «Де той, хто говорить?». То скажи тоді, хто запитує?
Так – ти сам. Підвійний. Склеплені вії роблять зрячими ночі. І провіщими сни.
Не прогав свою ніч. Не як скалку мороку, а як частку тебе. Усесущого.
Живи зряче. Чого всміхаєшся? Це ти вже чув? Почуй іще. Набирайся сил. Спи…
Батько чи мати, чи він сам позасебний торкнулися Сергійового лоба.
Він здригнув, солодко-солодко потягнувся і ліг на бік. Треба було ще й добре спочити. Перед дорогою до дому. Київського.
Який є, такий є…
ХХУІІ
Що це зі мною? Засинав розумно бадьорим, а розклепив повіки не здатним поворухнути й пальцем. Знову наснилося чортзна що. Невідчепне, як молодий реп'ях, що не хоче струшуватися навіть з пучок. Живе з неживим потребують спілки. Щоб бути тим, чим є.
А з чого ти взяв, що будяк неживий? Не втікай від відповіді, думай! Уві сні пісок вже не вперше з рук не обтрушувався. А пустеля… І ти в пустелі… І піщана поземка, яка затуманила доокіл. Чогось подібного ти ніколи не переживав. До щиколоток вітер мав вигляд сяйливої води, а вище – залишався сам собою. Всього лиш відчутним. І ти з жахом… Саме з жахом шукав у його хвилях заглибин своїх слідів. І не знаходив жодної. Ти ж пустелю любив. Зізнайся – марив нею як противагою місту. А небом над нею лікувався од усіх мислимих і не існуючих нещасть. Скільки разів ти без нікого поруч падав на ледь означений бархан і його цілував. І ніколи не спльовував навіть після того, як брови і голова стікали по обличчю струмками того, що було колись горами, камінням. Твердість минуща, пливкість вічна. І тебе це цілком влаштовувало. Час теж струмував проз тебе невідь куди і невідь для чого. Пустеля визнавала тільки себе, але й ти в ній був нею. Був молодим і – молодістю. Самодостатньою як вічність. Що ж трапилося? Там, уві сні? Нічого. Ти був і тебе не було. Що там, що тут, куди ти повернувся старшим. Не мудрішим, а всього лиш старшим.
Ага – тебе образила повна від'єднаність принесеного сусідам і родині добра. Що його більше, то менша про нього пам’ять. Пустелі не було б без непоступливо твердих колись скель. Вона, а не вони шурхотіли довкіл твого тіла. Життя – теж вона. Племінники забрали всі твої дарунки і навіть не спитали, коли ти втечеш до Києва. Наталя, Іван і Надька і твій тезка теж вже не дякують, а просто живуть. Це не ображає, я не про те, це всього лиш мертвить. Не їх, а тебе. Сон, не бійся, згадуй, розпочався з чого? З хутора без жодної живої душі. Більмаки хатніх вікон на заросле травою подвір'я не дивилися, а дивилися в себе. Не бачили вони й неба. Про тебе мови нема – ти був утоплений в масних плямах колишності. На сьогодні безгрішної і мало кому потрібної. Саме це тобою струсонуло. Мить тому ти був серед Сахари, зараз стояв серед обезживленого острівця зелені, а куди з неї рушати – не знав. Скрізь – пустка. Якби ти її чимось колись означив… У тім то й річ, що, дбаючи про душевний свій спокій, ти не жив. Добро, як і Краса, бездіяльне. Навіть таке неосяжно велике, як Кара-Куми чи не взятий тобою до уваги лісостеп. Не український і не скіфський чи трипільський, а всеохопно саванний. Земля скрізь віддавна мовчить. Про що? Твій інтелект їй ні до чого, твої чесноти теж.
Чому ти зациклився на чеснотах? Гарне запитання. А про що інше пасталакають всі до одної релігії, чим судять злочинців і злодіїв? І що пам'ятають про суддів, крім як те, кого і за що вони судили? Не ворушися і урешті-решт втям: Історія, Цивілізація, Культура – то живе Зло. Добро, ще раз наголошу – не дієздатне і обмежується тільки собою. Проголошеним і непроголошеним. Воно потребує простору. Пустельного не тому, що любить зримість, а тому, що не терпить коктейлів. Саме так – не терпить. Визнай – твоє безгрішшя не виняткове. Але ти невідь з яких причин (одна з них – Любов) на ньому зациклився, був і залишаєшся самовимогливим, сиріч залишаєшся сам. Без нікого й нічого. Ти не йог, не праведник, ти – пустельник. І ним з цього світу підеш. Ніхто за тобою не заплаче, хіба зітхне: «Був таким делікатним. Наче його й не було». І це, чоловіче, все. Ніхто за це не подякує, але скористатися скористається. Як Настя – сином, Ліда – квартирою, Наталя – платтячком.
І що в цьому поганого?
Правда твоя – нічого.
Тому будь мужнім – живи…
Травень 2016, 3-4 листопада 2017.