«Пустельник», повість

«Пассат» на зльодовілій   трасі безнастанно збрикував. Нащо було брати його з гаража без крайньої потреби? Від Борисполя ходить метро, місто скородять маршрутки. Інша справа – замістя… Думалося так за звичкою, бо й на роботу Сергій діставався чим завгодно. Навіть при повному параді і з квітами для когось з високопосадових ювілярів. Хоч пристойну парковку начальство для нього передбачило. Як-не-як – галузевий академік. Але зараз на нього чекає Настя. У самісінькому центрі.  Видно,  вітається з консерваторією, де з неї робили пріму. Побачимо. Чотири роки мовчала. Про що – невідомо. Грішна до неї симпатія була самозрозумілою, хоч замилування лінькуватою її ходою, підсмикуваннями заплічника, з-під якого буцалися з життям заморочно м'які стегна – з цим він таївся. Поки не відчув біля домашнього вікна дружину, яка такою юною в його очах ніколи не була… Після першої ж зимової сесії Настя з хати рідної тітки вибралася. А в студентський гуртожиток Сергій ніколи не зазирав.  Машина обережно перехиталася через трамвайну колію, затремтіла і заглохла. Що за чортівня? Згадав – заправлявся неподалік дому. Воно й краще: увімкну «алярм», дам моторові наображатися на пальне і почищу трохи спогади. Від лепу досвіду. Всього лиш власного…Жінок закордонні міста шанують не дуже. Надто жінок звабних. В Алжирі це підтвердила дикувата пригода. В арабській ресторації.  Він  вишпортував з мушлі устрицю і не дивився убік столика з парою дівчат, яким місцевий  підліток (Сергій звів голову на нахабнуватий фальцет) пропонував прогулянку за місто. З ночівлею в товаристві поважних замовників певних послуг. Коли дівчата  голосно розсміялися, до них підійшов метрдотель і попрохав поводитися пристойно. «Як то пристойно?», –  вигукнула вишневощока білявка й поклала на стіл важкуватий «Samsung».  Опісля  вихитилася з крісла і зробила крок до підлітка, який невідь як і чому сів на килим. Сергій встиг стати між ним і білявкою до приходу поліції, яка на дівчат не звернула жодної уваги. А Сергійові пояснення і Сергійову візитку сприйняла, як і належить чоловіцтву – з вишколеною повагою статевих бандюків. Усепланетарних: сама по собі жінка – ніхто і ніщо. Скрізь.                                             

Настя може про це й не здогадуватись. Міняючи залицяльників чи покровителів як її мати – безшовно. А в нього серце протяте рубцем. За відсутності амурного конвеєру – не розчухуваним. Проте це мало що міняє: одноосібних знань не існує. Навіть у святенників і святих. Машина схитнулася і взялася лущити відкидувані на узбіччя бурульки бруду. На бульварі Шевченка їх поменшало, але настрою це не торкнулося:  Хрещатик на суботу перекрили. Довелося пробиратися до Верховної Ради і телефонувати звідти дружині, аби гості чекали на нього біля філармонії. Ще до вигульку з вулиці Грушевського Сергій відчув: Настя розпікала груди й на відстані. А коли відклеїлася від стіни купецької колись збіговні – заіскрила. На одміну від її мами, яка катувала тільки слух:                                          

- Я вже злякалася. Нарахувала більше двадцяти  тачок… Таких як в тебе… Настю, ти де сідаєш?                                                                                           

Настя мовчки запхала шкараднющу валізу в багажник і зупинилася перед передньою дверцею.                                                                                     

- Хочеш роздивитися Київ. Ти б повозив нас трохи. Ліда каже, що гостей не чекала. Поки все порозморожує…                                                                    

- Сідай, там побачимо.                                                                                     

На підйомі з Контрактової на Велику Житомирську Сергій і Настя перезирнулися, і Сергія відпустило: поруч сиділа практично невідома жінка. Як Ніною було сказано – солістка Лісабонської опери і чогось там органного в Дрездені. «Меццо-сопрано, – зітхала колись її шефиня,  – навіть в Києві меццо-сопрано. А на Заході – капітал. Моя мілочка…» Цілували Настю всі, кому не лінь. А «мілочкою» називала тільки знаменита сибірячка.      

- Ви часом не посварені?

Сергій і Настя знову перезирнулися. Настя ворухнула жовнами і чомусь у собі всміхнулася, а Сергій відбив на кермі кілька тактів, як він вважав, з арії Тетяни. Без жодного знову ж таки натяку на зміст заяложеного цього шедевру. Для Насті чи й не зіркового: залікові її виступи у піддашній залі консерваторії ходили слухати всі інструменталісти. Але дирекція Оперного її проігнорувала. Дружина сказала – з ревнощів. Чиїх – промовчала.                           

- Де ж ти живеш? В літаку?                                                                            

- Що ви маєте на увазі?                                                                                       

- Лісабон і Дрезден.                                                                           

- Хіба то життя. У Відні. – дівчина послабила тиск на утеплені  зеленкуватими штанями ноги, повагалася і поставила на багато чому крапку. – У мене сім’я.  Він знімає квартиру. У Відні, а я – де доведеться. Перед виступами валяюся в хоромах. Для віп-персон. А…                          

- Про неї знаєш, що пишуть? Нова Архипова. Чи Каллас? Ти щось хотіла сказати?                                                                                                                

- Мама  нас скоро розлучить. Не вилізає з Відня. Ми ж прилетіли звідти.                                                                                                                    

- А Лісабон?                                                                                 

- Дві вистави. Плюс репетиції… Наїдаюся на місяць.  Риба, риба, риба… Ви ще готуєте?                                                                                                 

- Знайшла про що питати. Він же тебе любив.                                                 

- І зараз люблю. – Сергій відчув  щасливу полегшу. –  Не знаю, правда, кого. Не забула «Чотири воли пасу я»? Таке мале і –  рокіт. Горянський. Я довго шукав порівнянь.                                                                                                   

- Поки про мене не забули.                                                                             

Настя посунулася ближче, знерухоміла і одпустила на волю біль, якому її навчив на першому курсі Сергій. Ніхто ані руху, ані слова. Машина теж заніміла, брязкаючи невідь чим у багажнику тільки при вимушених обгонах есересерівського металобрухту. Дівочі губи після коди сховалися у роті, а коли випірнули назовні – видалися старшими… Ба й старими.                                 

- Має з тими «Волами» замороку. Де не заспіває – дуріють. На гастролях в Іспанії…

- Ти й туди з нею їздиш?                                                                                 

- А що тут робити?                                                                                          

- Тобі чи їй? – Сергій  плавко пригальмував, поміняв смугу і впав разом з машиною у провулок, що повертав їх на Поділ. Ніхто не перепитав, для чого: лемент у багажнику свідчив, що вони кудись запізнюються. Аж біля моста Патона салон почув: «Тут Дніпро каже Києву «До побачення». Старому Києву; новий ще ліпиться до берегів довго. В Алжирі я давав слово підходити до дніпровської води і передавати вітання храмам, які дивляться в море. Вони такі самі гарні, як в Києві. Як Настя.          

- Не псуй мені дитину. Що було, загуло.                                                                

- А що було?                                                                                                

- Хіба нічого?                                                                                                  

- На жаль.                                                                                                        

Сергій обійняв дівчину і притулився щокою до її щоки. Настя ані ворухнулася, усе ж зиркнувши в салонне дзеркало, де надлобна  кава з молоком уперше торкнулася жорсткої чуприни  її першого чоловіка. Звісно – уявного. Але   голубленого, бува, й досі. Навіть в обіймах моцаків, удвічі за нього молодших.