Рецензія на роман Елли Леус «Кат»

На мій же погляд, читач матиме справу зі своєрідним, незвично драматичним або навіть трагічним, але одвічно українським бурлеском, в якому і дії, і події відбуваються відповідно до волі автора, при цьому ніби відбиваючись у кривому дзеркалі. Звичайно ж, такої реальності ніби й не існує... І ми ніби розуміємо те, але вперто наміряємо і намірятимемо сюжет на сьогодення. Така вже людська натура.

Можна тут за жанровою аналогією згадати Роджера Желязни з його багатокнижжям «Хроніки Амбера»; Роберта Гайнлайна з його незабутніми «Двері в літо», «Ляльководи», «Патруль часу»; Станіслава Лема з «Хроніками Марса», а ще... ще — неповторного Даніеля Дефо з його «комунізмом, побудованим на одному окремо взятому острові однією і дуже окремою людиною» та великого і первинного Джонатана Свіфта, з творчості якого, — а точніше з сатирично-фантазійної книги «Мандри Гулівера» — все у цьому жанрі й починалося.

Можна, але в ході читання думка на якомусь первісному чутті все-таки чомусь повертається до Миколи Васильовича Гоголя…

Взагалі, хочу сказати, що читати цей роман одночасно і легко, і неймовірно важко. Легко, бо елементарно цікаво, і цікавість жене погляд і розум зі сторінки на сторінку. Однак, якщо читач — людина розумна, то на кожному кроці на нього чекають пастки власних думок, котрі подекуди відволікають не на одну годину. Наприклад, учитель Ката Стокс на одній зі сторінок якось говорить: «В глобальному плані цього світу щастя не передбачено, не обдурюйся, головне — позбавитися страху…». І, наче ж погоджуючись з другою частиною тези, ти все-таки всім єством постаєш проти першої. І знову ти у пастці уже власних філософських сентенцій.

В іншому місці очі поета вихоплюють геніальний образ «Кат пив дощ…», і тоді віщі спомини та розбуджене натхнення женуть тебе до чистого аркуша паперу — «метати власні громи і блискавки та розтікатися мислію по древу». Ще далі Кат прохоплюється щодо страшної хвороби: «…рак походить з образ…», а ти оце щойно вичитав в Інтернеті древню мудрість американських індіанців: «Люди захворюють від бажань, що не збулися…».  Або в книзі читаєш: «час неможливо повернути назад…», а в теленовинах кажуть — «вчені відкрили галактику, в якій час іде навспак…».

Що накажете робити зі своїми непрошеними асоціаціями?!

Протягом усього читання ти ніби постійно в якомусь дивному діалозі з авторкою. Тому, дійшовши до сторінок, на яких описуються сеанси телепатії між героями твору, вже аж трішки жахаєшся — до того реальні ті спілкування.

Що ж до тієї «книжної» телепатії, в якій, звісно, впізнаємо явний, хоч і трішки гротескний сучасний Інтернет із соціальними мережами. І в книзі, і в житті бачимо, що то — зброя гостра обабіч, тож може стати і дружньо-корисною, і смертельно-ворожою…

Що ж, маю констатувати, що коли після прочитання більшості книжок доводиться збиратися з думками, аби підбити підсумки та зробити якісь висновки, то після текстів Елли Леус думки линуть таким потоком, що ледве встигаєш вихоплювати їх звідти по одній, мов рятуючи. Зате такі ж чистенькі — аж ясні!

У неї навіть явні «погани» часом примушують поглянути на себе збоку: «Прєдсєдатєль зробив паузу, а потім додав:

— У мене атрофується мозок… Ніяк не можу пригадати, навіщо жив…»  

Вибачте, українська мова, в разі дослівного перекладу, красою своєю несамохіть підносить гидке поганяло «Прєдсєдатєль» до титулу «Голова», створюючи прецедент психологічної фальшивості, тому в наступній цитаті я залишу антигероєві його неукраїнське означення.

У неї — жодної літери даремно, начеб жодної кулі в порожнечу. Тільки — в серце читача.

«Найвища влада — то влада над собою…» — цитує Сенеку у своїй повісті авторка. З цим погоджуюся тільки коли та влада примушує тебе сказати своєму ближньому: «Я візьму твій біль». Адже по-іншому змінити майбутнє неможливо. Тільки співчуваючи до самозречення.

І от, в одному з діалогів віднаходжу підтвердження своїм висновкам у словах того ж Ката, що твердо відповідає на саркастичні «наїзди» такого собі хитромудрого потенційного зрадника, Фокусника:

« — Тепер я займаюся своєю справою.

— Подобається длубатися в крові та гнилоті?

— Подобається. Особливо, якщо в результаті крові та гнилоти стає менше…».