Рецензія на роман Елли Леус «Кат»

Проте — не в повітрі. Хіба ж не було воно і в нашій Яві більш ніж актуальним? Тисячі людей пхалися в колишню резиденцію Януковича у Межигір’ї для «подивитися». ЗМІ аж заходилися в якомусь мазохістському надриві, майже на кожну сторінку випихаючи той нікчемний брухт. Золотий хлібець… Золотий телець… Чи ж так сильно змінилося людство за два чи навіть три тисячоліття? Воно, схоже, як і колись намагається молитися і Богу, і Мамоні.

Багато навіть учорашніх «ніби-бійців» раптом забули про свободу, купившись на якийсь ганебний фетиш — дешеву славу, позірну владу, продажне депутатство. Не дуже люблю В. Коротича, але казав і кажу, що його вірш «Переведіть мене через Майдан», а особливо останні рядки з цього вірша важко переоцінити й ще важче пересилити:

«…Майдану тлумне тло

Взяло його у себе i вело ще,

Коли вiн впав у центрі тої площi,

А поля за майданом не було…».

Ми навчилися робити революції. Ми навчилися навіть в них перемагати. Навчитися б нам іще не забувати про наші поля, собори, батьківські хати, власні душі, бо вони ж то і є — наша суть, а отже і наша свобода.

Олесь Гончар в романі «Собор» колись уже застерігав нас: «Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаєля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишилися б ми тоді у повному розумінні людьми? Чи не стали би просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?»

Думаю, визначаючи свій твір «романом-попередженням», саме про це ж сурмить «тривогу» і наша авторка.

Спираючись на парадокс, вона робить головним героєм свого роману персонажа, який мав би «по ходу жизні» бути фаховим антигероєм. Це навіть, якщо відкинути Катову тут-сюжетну штучну генетичну компілятивність, що й мала б нібито штовхати його єство до ретроградства — розумового та фізичного потягу до вбивства заради консервативності удаваного «звичного орднунгу».

Кат… А він ще й здатен на співчуття, пошук розуміння й навіть любов!

Я навмисне оминав його трагічне кохання — Ію. В називному відмінку її ім’я — Ія. Ніби замислено: «І Я». Ніби замислено: «Кохана — друге Я». Так і є, але не у випадку відсутності свободи, бо тоді це почуття елементарно стає твоїм «слабким місцем», найкоротшим шляхом проникнення болю в душу.

Той же Кат, виконавши невеселий ритуал поховання іншої «рабині кохання», записує у своєму щоденнику: «Я сам поховав Міледі. Один провів її в останню путь. Тому що нікому до неї не було діла. Вона була шпигункою. Але мені здається, що з нею все не так просто. Вірогідно, причиною її вчинку була любов. Любов без свободи робить людей зрадниками. Я знайшов у катакомбах нішу у стіні, поклав туди її тіло і щільно замурував камінням. Ця ніша стала її склепом. Хай спить собі з миром. Тепер їй не потрібні ні любов, ні свобода. Лише спокій…».

Але ж хіба можемо ми, живі люди, жити без любові?! Вона все одно приходить до нас, не питаючи ніяких дозволів, і тоді… о, тоді — «…Хай з вікна виглядає стара баба в чорному — розлука чи смерть! Нехай ваш двійник стоїть і стереже, — ходімо в жито! А яке жито!..» (Микола Куліш).

Хай хоч небо за нами обвалюється, але — завтра!

І небо таки завтра обвалюється… за законом жанру.

Зрештою, так сталося і в нашому випадку: Ія гине, і з нею ніби гине й Катова душа, лише жевріючи в Пітьмі — зберігаючи себе для помсти:

« — Я не хочу, щоб мої катування закінчилися, — сказав Кат Послові, що зайшов.

 — Дивне рішення, з якого можна зробити висновок, що тобі подобається біль.

— У мене, крім болю, нічого немає. Зникне біль і залишиться лише порожнеча. Кому вона потрібна? Порожнеча — фінал. Чи я не правий?».

Що ж, біль — також поважна причина жити.