«Рейв(д)», оповідання

Коли одиниця посуду нарешті спочиває на полиці, а мій телефон — у кишені, коридором розноситься цокотіння підборів. Неприємне відчуття почало зароджуватися саме тоді. Воно поки що дрібненьким, кволеньким черв’ячком узялося активно гризти мені мозок передчуттям чогось недоброго.

Двері відчиняються. Мої двері, що взагалі-то сюрприз. Сусідка, якої мало не бути ще кілька днів, зненацька вельми навіть є.

Тілом бадьоро розливається паніка.

 — Привіт! — відгукуюсь я максимально незворушно. — Повернулася трохи раніше?

 Мої руки тим часом пурхають над столом, згрібаючи серветки та флакони макіяжу до ганебної купи, схожої на поховальне багаття.

Аліна намагається втягти в кімнату маленьку валізку. Погляд дівчини блукає захаращеним приміщенням, але вона все одно по-дружньому всміхається.

— Привіт... — Валізка всередині. — Так! Згадала, що в Галі День народження післязавтра. Тільки ти їй не кажи, що я взагалі забувала. Треба ще десь подарунок знайти...

Я розумію глибину можливої зради. Студентка журналістики Галя — найкраща Алінина подруга — нерідко проводила час у нас, щось монтуючи на моїй чи Аліниній техніці, допомагаючи нам із прибиранням або розділяючи з нами все те їстівне, чим приміські родичі навантажили «аби не голодувала». Вона була дівчинка суто сільська, небагата, тож напевне зраділа би будь-якому подарунку, проте факт, що Аліна могла про нього забути, міг і зачепити за живе.

 — Якщо що, я можу допомогти! — відгукуюсь я, всміхаючись до Аліни. — Я тут самотою навіть трохи сумувала...

Фортеця брудного посуду в осаді з розкиданої косметики, серветок та кількох чеків із супермаркету красномовно натякає на протилежне. Самотня виделка ніби відбуває заслання на самому маргінесі столу. Я хапаю перший-ліпший пакет і скидаю туди весь непотріб. Посередині столу вже височіє курган із флаконів, підпертий високою склянкою.

 Не в змозі дивитися на цей монумент своїй власній розхлябаності, я підводжуся, щоби винести сміття з кімнати та помити той посуд, що залишився. Часу обмаль, але він є. Навіть якщо все почнеться вчасно — опівночі, — ми з друзями розрахували, що доведеться стирчати в черзі, мабуть, із годину. Це пристойний рейв, заради такого і постояти можна. До того ж, черга — чудове місце, щоб розгледіти, хто в чому прийшов, а також щоби просякнути атмосферою, вловлюючи відлуння музики крізь стіни. В черзі зароджується інтрига, і зріє, зріє, зріє...

Навчена гірким каструльним досвідом, я переборюю порив відкласти неприємне на потім, швиденько мию посуд і повертаю його в кімнату.

Цей крок у тісну кімнатку стає тріщиною у всьому вечорі.

Щось змінилося. За ці кілька хвилин. Помічаю це на порозі. Аліна, безтурботна на момент повернення, тепер сидить на ліжку напружено, з аж надто прямою спиною. Пальці борсаються в кінчиках довгих світлих пасм. Повітря хіба що не тріскотить від напруження.

— Усе нормально? —  питаю я.

Аліна нерішуче підводить очі.

— Чи ти не... Чи ти не бачила часом мій ноутбук?

Я роззираюсь кімнатою. Нас тут живе двійко, місця небагато — все, що є, лежить як на долоні.

— Та ні…

— А друзі до тебе на вихідні приходили?

— Не було. Лиш я.

Аліна опускає погляд, але всього на мить. Її пальці крутять та перемішують волосся так, ніби вона прагне зв’язати собі з нього светра.

— Точно? — питає дівчина. — Минулого тижня в тебе були ті двоє хлопців…

— Вони мені ноутбук чистили, — нагадую я. – І тобі, до речі, теж.

— І тепер мені нема більше, чого чистити.

— Що? — Я не розумію.