«Рейв(д)», оповідання

Лідія («Ліда» для хороших дівчат і хлопців, які не страшаться, що їх виселять або здадуть у поліцію за хибним звинуваченням) Йосипівна дивиться на мене як на людину, з якою колись розсобачилася через гнилу каструлю — ччи не ту, що мало не зогнила була на смітнику? Мій власний погляд, напевне, відрізняється мало.

— Чо’ мене очима ріжеш? — огризається комендантка, чим підтверджує мою теорію про погляд і собачення. — Веди в хату!

Те, що я в кімнаті хоч трохи розгребла розгардіяш, із висоти «тепер» здається дуже правильним рішенням. Те ж, що я у напливі блаженної рішучості організувала міні-огляд ліжка Аліни, навпаки вилазить боком.

— Дивіться! — скрикує постраждала. — Катерино, чи то ти щось шукала на моєму ліжку?

— Он як! Дівчинка за поріг — ти вже в її речах риєшся?!

Коменда швидко згадує, як мене ненавидіти. Уміння повертається до неї природно, немов відчуття рівноваги, коли вперше за дуже тривалий час керуєш велосипедом. Я ж вирішую поводитися чемно, щоби доповнити мій хуліганський зовнішній вигляд.

— Я просто хотіла пошукати ноутбук, Лідіє Йосипівно! Я ж тут сиділа і на вас чекала хвилин зо п’ятнадцять.

— Ми ходили по Настю.

— По кого?

У двері делікатно стукають. Не дочекавшись відповіді, у кімнату просочується напрочуд худа та напрочуд доросла на вигляд дівчина, в якій я впізнаю жертву минулого пограбування. Вона стала відомою — в певному збоченому сенсі, адже слава завжди була традиційною нагородою для тих, з ким у гуртожитку ставалося нещастя суттєвіше за відсутність цигарок. Скандали — наші реаліті-шоу, трагедії — наші мильні опери.

— Ви мене згадували? — питає дівчина, швидким поглядом оцінюючи кімнату і нариваючись на суворий кивок Лідії Йосипівни. Я тим часом оцінюю саму дівчину. Здається, «жертва» вчиться на журналістку на останньому році магістратури. В неї напрочуд активна міміка і я тут-таки уявляю, що скоро це може спричинитися до ранніх зморшок.

Комендантка впирає руки в боки. Цей жест видає браваду, готовність прокурора обробити заразом і головного свідка, і голову присяжних.

— Ви знайомі? — на мене недбало вказують млявою кінцівкою, ніби повітрю перед моїм обличчям дають дуже лінивого ляпаса.

Дівчина злегка здивовано здіймає брови, але швидко отямлюється та зводить їх докупи, що, безперечно, має показувати глибоке замислення. В студмістечку, особливо на шостому році навчання, концепція знайомства з ким завгодно втрачає чіткі обриси. Є люди, яких ти нібито впізнаєш, але навіть не вітаєшся. Є ті, кому кажеш «Привіт!» автоматично. То ж що тут тоді вважати за знайомство?

Дівчина нарешті промовляє:

— Ні.

Комендантка гримить щось проміжне — чи то слово, чи то звук, чи то взагалі ціле речення. Ймовірно, вона розраховувала на іншу відповідь, і візерунок із певних закономірностей, що вже виписався вилами по воді в її розумі, після цього «ні» розплився дрібненькими хвильками.

— Добре!.. — недобре прикрикує комендантка.

— Чи в тебе теж сусідку після крадіжки допитували? — вивідую я у Насті, користуючись паузою. На мій глибокий жаль, дівчина знизує плечима і каже:

— Так, було. Допитом це, може, і не назвеш, але питання їй ставили.

Далі з Настею спілкується комендантка. У дівчини цікавляться схожістю Аліниною та її ситуацій. Вочевидь, згадувати про пограбування їй усе ще вкрай неприємно: її й без того не надто гарне обличчя кривиться на кожному новому питанні.

Я нетерпляче зиркаю на телефон. От-от північ.

Коли Настю відпускають, рейв уже п’ять хвилин як почався. В контексті ситуації ця круговерть нової доби, вочевидь, знаменує новий початок, бо комендантка потягується і примирливо промовляє:

— Ну що? Починаємо обшук?

Я давлюся повітрям, втетеріла з такого неприкритого нахабства.