«Срібна сніжинка», оповідання

– Що ж мені тепер робити? – у відчаї Адель пригорнулася до руки дівчинки, чомусь відчуваючи себе у безпеці і вірячи, що діти її не скривдять.

– Тррреба було ррраніше думати, муррр, – об ноги Петрика потерся чорний кіт, його хутро, притрушене снігом, теж блищало сріблом. – Всі для чогось важливого потрррібні, а ти тільки дзеррркалу. Муррр-мяу!

Петрик присів, щоб погладити кота.

– І ти теж, Мурчику, розмовляти вмієш? – Петрик не дивувався, для нього було забагато чудес для одного дня.

• Я рррозмовляю, а ти слухати, мняв, умієш?

Як мовчазний, так і балакучий, Мурчик мав погану і вередливу вдачу.

– То що ж буде зі сніжинкою? – занепокоїлася Маринка. – Вже вечір. Якщо ми віднесемо її додому, вона розтане, а якщо залишимо тут...

– Не залишайте мене саму! – перебила її налякана сніжинка.

– Мурчику, нахабна пико, ти ж точно щось знаєш, – Петрик чухав коту за вушком і гладив шийку, підлещуючись. – Розкажеш нам?

– Мурру-няв, а що мені за те буде? – кіт прижмурив очі від задоволення.

– Я віддам тобі свій шматочок м’яса, мама на свято приготувала, – пообіцяв хлопчик.

– А я поділюся молочком, – додала Маринка.

– Мряв, молочко, м’яско, – кіт облизнувся, ніби вже смакував святковою вечерею. – Добррре, я вам скажу. Моя бабуся таку сніжинку бачила. Сррібну і теплу. Вони на хмаррррках живуть, чухають хмарринкам боки і пррригладжують, щоб ті гаррні були, – Мурчик уважно подивився на сніжинку. – А ця, бач яка, няв-няв, їй аби тільки за собою доглядати. Мрряв!

– А тобі заздрісно, що я гарна! – обурилася Адель, яка була не менш вередлива, ніж чорний нахабний кіт: згадалося залишене на хмаринці дзеркальце, і місячний гребінець, і перлинки-шпильки...

– Не заздрррісно, – кіт сердито метельнув хвостом. – Тільки всі для чогось потрррібні, мряв. Твої подррружки заколисують землю, щоб вона навесні відпочилою прррокинулась. А ви, срррібні крррасуні, для того є, щоб людям рррадість даррувати і бажання виконувати.

– Як це, бажання виконувати? – зацікавилася Маринка.

– А так, тільки найважливіші, няв, що від самого серрця. Якщо вона твоє бажання виконає, то і її бажання спррравдиться. А якщо твоє бажання не щире буде, то вона рррозтане у твої мур-рруцях. Тільки так, мурр-няв! Ррризикнеш?

Замислилась сніжинка, і діти теж мовчали. Хотіла Адель додому, на свою хмаринку, та ще більше думала про слова кота, що всі для чогось потрібні. А для чого потрібна вона сама? Що вона важливого в житті зробила? Дивилася згори на моря, ліси і гори? Але ж того для життя замало... От і з бажаннями так: захочеш солодощів чи новий гребінець, а бажання оманливе, не від серця воно, і щирої радості не принесе. От і в неї всі бажання завжди оманливими були, тому і вередувала вона, бо справжньої радості не знала...

– Я ризикну, – прошепотіла срібна сніжинка, наважившись. – Чого б вам хотілося понад усе?

І змовкла, лякаючись, що зараз діти захочуть дорогі подарунки під Новий рік або залишитися довше на вулиці, чи й зовсім якусь нісенітницю.

Діти задумливо перезирнулися, і Петрик зняв рукавички, на зап’ясті у нього був плетений з жовтих і блакитних стрічечок браслет. Маринка передала брату сніжинку і теж зняла рукавички.

– Ми хочемо, щоб закінчилася війна, – тихенько сказала Маринка, обіймаючи рученятами сніжинку і зовсім не відчуваючи від неї холоду.

– І щоб батько скоріше повернувся додому, – упевнено, але так само тихо додав Петрик. – Таке наше найбільше бажання.

Дмухнув вітер, обсипавши дітей снігом. Підхопив налякану срібну сніжинку, здіймаючи до неба. Мерехтіли срібними іскрами сукня і корона малої красуні, і відчувала вона, що сьогодні може літати, а ще може дарувати радість усім-усім людям, здатним її побачити. Вона не розтане, а зігріє теплом людське серце, забере втому і подарує надію.