«Свідки історії»

ПАТРІАРХ

Життя його склададалося непросто.
Зі спогадів односельця, члена ОУН-УПА, політв’язня Петра Підлетейчука: “Першими членами ОУН в селі були Андрій Стефурак, Василь Романюк та Петро Сеник. Вступили вони до лав ОУН десь у 1942-1943 роках”. Василеві Романюку тоді йшов вісімнадцятий рік.
У липні 1944 року його заарештовують. “Моє дитинство було настільки пролетарським і архібідняцьким, що ніяким мікроскопом не побачиш в ньому найменшої рисочки буржуазних ознак. І от мене, сина селян-бідняків, що не мав на той час навіть середньої освіти, не був ознайомлений зовсім з радянським законом, арештовують 12 липня 1944 року як буржуазного націоналіста", - писав він пізніше.
Суд відміряв юнакові 10 років каторги. Через “антирадянську” діяльність, а фактично через правдиві розповіді в’язням про безчинства, які творила радянська влада на західноукраїнських землях і, зокрема, з його родиною, та за заклики до непокори та опору комуністичному режимові, проти Василя Романюка було знову відкрите судове провадження. Прокурор вимагав розстрілу, але суд "лише" додав ще 10 років ув'язнення.
Не без впливу ув’язненого духовенства Василь Романюк повністю простудіював Біблію, перечитав таємно багато релігійної літератури, яку вберегли духовні отці. Перебуваючи у концтабірних умовах, Романюк приймає доленосне рішення: на волі стати священиком. 
Після довгих митарств по звільненню 1964 року таки висвячений, а коли став парохом у Хімчині на Косівщині, був кісткою в горлі для місцевого партійного начальства. Досить лише того, що в отця гостювали Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий та інші дисиденти. Тому 1972 року, цілком прогнозовано, знову опинився на лаві підсудних.
Далі була участь у заснуванні Гельсінської спілки, півторарічне, невдовзі після виходу на волю, перебування за кордоном, де він виступає на з’їздах Світового Конгресу Вільних Українців, на форумах Комітету Українців Канади з докладами про національно-культурне та релігійне становище українців в Радянському Союзі, про стан політичних свобод і прав взагалі. У всіх своїх зверненнях в діаспорі (а особливо у виступах, що передавались по радіо на Україну) Василь Романюк наголошував на нагальній потребі відновлення Української незалежної Православної Церкви, закликаючи до цього, перш за все, духовенство в Україні. 
Повернення в Україну, єпископська хіротонія і врешті 21 жовтня 1993 року на Всеукраїнському Православному Соборі Романюк Володимир обраний Митрополитом Київським і всієї Руси-України.
14 липня 1995 року під час вечірньої прогулянки у Ботанічному саду в Києві перестало битися серце цього великого патріота. Причиною смерті, як констатували медики, стала хронічна ішемічна хвороба серця. Врятувати Патріарха Романюка не змоги. Чомусь “швидка” їхала 40 хвилин, хоч до лікарні було пішки йти хвилин десять…
18 липня зібралася велелюдна траурна процесія. Проте поховання Патріарха Володимира перетворилося у велике побоїще. Загони “Беркута” оскаженіло, по-звірячому били людей, які хотіли віддати Василю Романюку останню шану. Ті події увійшли в новітню історію України під назвою “чорний вівторок”.