«Світло горної любові або дещо про малу прозу Арсенії Великої», рецензія

Звичайно, кожна прийдешня епоха вимагає побудови нових взаємовідносин і свіжих підходів, й авторка закликає нас не відставати від часу, а бути, що називається, на рівні нових викликів.

«Жінка – це Земля в мініатюрі. За місяць з нею відбувається те, що з природою за рік», – наголошує авторка, і ця афористична сентенція, здається, постійно звучить в її свідомості й пам’яті, зримо проглядається в кожному новому розділі. А назви їх говорять, що називається, самі за себе: «Він і Вона під одним небом», «Чого бажає Жінка», «Дитинство Жінки», «На святі молодості. Розкіш та вади зрілості», «У країні нарцисизму», «Біохімія кохання», «Про жіночу тиранію», «Жінка й мистецтво», «Жінка та світ технологій»…

А. Велику хочеться цитувати, тому що в неї немає пустопорожніх думок і банальних сентенцій, вона глибокий психолог і тонкий спостерігач.

«Вся справа в енергії. Енергії світла. Жінка щаслива лише тоді, коли світиться у відбитому від неї світлі. Вона, як місяць, що сяє сонячним світлом. І найкращий, найвірніший спосіб змусити її сяяти – це постійний зацікавлений чоловічий погляд».

Переказувати зміст цього твору не варто – він поліфонічний, багатоаспектний, з численними прихованими підтекстами.  Його треба читати, вивчати, бажано з олівцем в руках, повертаючись до прочитаного знову і знову. Це письмо, що збагачує і відкриває вабливі таємниці психології і душі, але без містичних нашарувань і проривів у трансцендентне, усе на міцній науковій основі, мовою фактів і цікавих відкриттів, але також з глибоким розумінням того, що пізнати до кінця душу людини – як жінки, так і чоловіка – немислимо, невловне залишиться невловимим, неохопне неохопним. Бо: вічна загадка серця, як і загадка любові.

Другу частину цієї книги складають одробини, оповідання і нариси. Їх можна сприйняти як цілком автономні твори, не залежні один від одного, однак об’єднує їх невситиме прагнення авторки пізнати людину в її земній і  божественній сутності. Оригінальні художні тексти тут щедро збагачені виражальними засобами і сприймаються як своєрідне доповнення до наукових студій.

Тяжіння до лаконічності, ощадності й стислості – визначальна риса письма Арсенії Великої. Це, звичайно, прозраджує в ній науковця. Але в доброму сенсі, бо відомо не від сьогодні: чим менше слів у новелі, тим більшого таланту вона вимагає. Це знають письменники і знає естетично підготовлений читач.

Що характерне для малої прози Арсенії Великої?

В одробинах це вміння помітити найпосутніше і виділити його, вмістити у невеликій мініатюрі так багато, щоб у ній, як у краплі роси, відбився цілий світ. В оповіданнях – драматизм, глибока психологічна напруга, виняткова цікавість до колоритних людських характерів, а ще динамічне розгортання сюжету, ясність і простота оповіді, краса лексичних форм.

Одробини письменниці – «червоні шипшинки» – віддалено нагадують «Оббиті пелюстки» Валерія Герасимчука, тільки в нього все зводиться до літератури, а в її полі зору – широка панорама життя у всіх його проявах і виявах. З цього приводу варто навести такий уступ: «Як тверді червоні шипшинки, розкидані наші думки серед українського соціуму. Вони малопомітні, ще не дієві, не смачні. Ще не сприятлива атмосфера для їх широкого споживання. Та прийде час і кращі з них самі зберуться в червоне яскраве гроно, яке й буде обличчям нашої доби».

 Малу прозу А. Велика будує здебільшого за класичними законами, але уникає традиційних зав’язок, кульмінацій і розв’язок. Більше тяжіє до мозаїки з її розмитою і вільною структурою. Залюблена у щоденниковий дискурс, вона охоче експериментує зі змістом, наповнюючи його цікавими психологічними деталями, нестандартними поворотами подій, рясно розсипаючи афоризми, які можна означити і як крилаті вислови, і як «пригоду думки».

«Боже, поганий смак – це діагноз. Ні – це вирок!» «Старість – це в першу чергу саморевізія». «Симетрія – основа божественної речі на землі – гармонії».

Однак чи не найприкметніше, як уже мовилося, це вміння подати небуденну історію як приключку, життєву бувальщину, що трапилася саме з нею, авторкою, і має сприйнятися як сторінка з жіночого денника. Тут усе свідчить про тяжіння писати в руслі суто жіночої прози і насамперед для жінок.

«Нарешті я вдома! Я солодко потягуюсь у своєму ліжку. Як же я за ним скучила! За цими полицями, з щільно заставленими книгами, за комп’ютером, за своїм дзеркалом. Я муркочу, як кішечка, куштраючись улюбленою пухкою ковдрою. І мені подобається це життя! Життя, де безліч речей можуть надати мені щось цінне і важливе. І речей зовсім свіжих, малознайомих. Тих, що обіцяють зустріч з новим і невідомим».