«Ти різнобарвніший за біль...»

Наталка Бельченко
* * *
Ти різнобарвніший за біль,
Що ним охоплені вигнанці,
Твої слова – Фомині пальці –
Іще чіпляють мимовіль.

Хоч шал купальських божевіль
Ще відчувається і вранці,
Та хміль не втримався в карафці – 
Непередбачуваний хміль.
 
Вже від’єдналась пуповина
І висохла священна глина
У ластів’їному гнізді
 
І в нірці у водомороза.
І не розмочать глину сльози,
Які ліпили нас тоді.
 
* * *
Ворожити на травах, на листі земнім
І на кроках коханих, що ходять по нім,
На нестерпних очах ворожити,
Відпускати на волю магніти.
 
Ми у темній ріці безвідмовних шляхів,
Наче риби, скидаємось – хто як зумів
Знак подати, дістатися світла: 
Глибиною вподобані свідки...
 
* * *
Ой, що то воно за ріка?
Немає у ній каламуті.
Водиця настільки тонка,
Що всі покоління – почуті.
Купатися в ній – голяка.
 
Століттями на берегах
То юшку варили, то довго
Шукали, де всядеться птах
Звістити щасливую долю,
Шляхи – по піснях і зірках.
 
У лоно нічної води
Вдивляючись, мусим вгадати,
Чи йдуть вже по нас прадіди,
Чи справді зарано до хати,
І як нам біди уникати,
Коли не уникнеш біди.
 
* * *
Чи плаче поштова скринька,
Як плаче гітара в Лорки…
Чи вміє ховати скрипка
Заблукані похоронки...
В осіннім тіснім сувої
Лежить бандероллю літо.
Поштар у зимовім строї
Читає листи відкрито.
 
* * *
Десь кров тече: від злаку і до знаку
Відкритий шлях між степових річок.
Душа-блукачка вимовить подяку,
А той, що греблі рве, пришвидшить крок.
О гребелько, ma belle, закрийся, люба,
Хай випнеться вагітна глибина.
Зупинить кров один цілунок в губи,
На другому закінчиться війна.
 
* * *                                                
Вкраїна-мама мила рану,
Поволі вимивала гній.
Цілуй хатиночку саманну,
Але пиши буквар новий.
 
Те, що здавалось неможливим, –
Тепер в буденності подій.
Чи сподіватися на диво?
Лишень в біді не збайдужій...
 
 
ДРОГОБИЧ
             …час із других рук
                           Бруно Шульц
 
Долоня міста досконала
Чи втримає зболілий цвях: 
Людину, що в собі гуляла –
Як той сновида по дахах?
Все обірвалось. Чорні сходи
Намацує воєнна лють,
І невідтворені пригоди
У горлі руба їй стають.
 
Є другі руки – щоб вловити,
Відкритися на спогад слів.
Зникомі пальці-белемніти
З навколошульцевих часів –
Чиї долоні їм стискати
В міжріччі вулиць, в ліхтарях,
У місті, де такі стигмати
Лишає безпритульний цвях?
 
ЧЕРНІВЦІ
 
на вулиці Василькоґассе
де Пауль Целан народивсь
щасливці надибують фрази
які допоможуть колись
відбутись на вітрі нічному 
на всіх споконвічних мостах
бо з ними мандрує потому
в пір’їнці захований птах
 
* * *
               Сорок – це морок…
                              Ігор Римарук
 
Сорок – це клямка.  Як не хоронись – 
Вулиця зайде до тебе колись,
Чи то в намет, чи в фортецю;
Сутність з обох відчиняти боків
Можна в річниці дозорів і жнив,
Отже, й тобі не минеться.
 
Клямка така є у мене в селі.
Риби у небі та кроки в землі
Там загусають поволі.
Тільки б із мороку вчасно прийти,
Щоб схаменулись коти і хати
Зорями у видноколі.
 
Дихає місто в легені одній,
В другій – село: задихнутись не смій.
В сорок віршовані звіти –
Наче переклад із втрачених мов,
Тільки перелюб і недолюбов
Ще залишилось вчинити
 
З тою двоїстою, що не приспав
І на яку не шукатимеш прав.
Тоне зоря, виринає…
Щоби благенькі хати і коти
В полі, якого ти перекоти,
З вирію вийшли до раю.
 
 
 

МІЖ ЛУК’ЯНІВКОЮ І ПОДОЛОМ
 
Татарка весняна – бузкова,
Осіння – в іржавій траві.
Узимку ж вона – снігурова 
І люди її – снігові.
 
Там є Загоровка і Шмідта,
Макар’ївська церква стара.
Татарка завіям відкрита
І брату Подолу – сестра.
 
А з братом своїм я ходила
По пагорбах диких її.
На тих старокиївських схилах
В дитинстві були снігурі.
 
Наш батько тримав на балконі
У кліточці їх до весни.
Пухнастії грудки червоні
В мороз випинали вони.
 
Хоча від заводу Артема
Дорога, як хорда, блищить,
Animula ходить окремо
І рветься туди мимохіть. 
 
Нема вже ні батька, ні брата,
Татарку давно не впізнать,
Та не припиняю чекати,
Коли снігурі прилетять.
 
* * *
Ой, піду я на Татарку
Та до дуба-хитруна.
Хитруна, 
Хитруна
Не побачиш із вікна.
 
Поруч з дубом я дріада, 
Пригорну друїда-брата!
Дуб-хитрун,
Дуб-хитрун,
Я кирилиця між рун.
 
І козак Мамай під ним – 
Під тим дубом весняним,
Хитрунові,
Хитрунові
Втішні гості пречудові!
 
На душі шурум-бурум,
А від дуба – наче струм.
Вічний шістсотлітній дубе,
Ти врятуєш місто любе!
 
РІЧКА СИРЕЦЬ
 
Де річка Сирець у діброві
Підлестилась до цвіркунів,
Там трави ростуть кольорові
І знайдеш усе, що хотів.
 
Там безліч струмочків по схилах,
Сховав іван-чай береги,
А птаство казкове обсіло
Столітні дуби навкруги.
 
Шістнадцять млинів працювало
Та кілька було хуторів,
Рибалило люду чимало,
І мавчин доносився спів.
 
На річку Сирець повернися – 
Міцніше в обійми візьми.
Вже птаха-віщун на узліссі
Над нею тріпоче крильми.
 
 
РІЧКА ВІТА
 
Побачиш, як горіх чилим
Готичним пазуром своїм
З поверхні річки Віти
Різьбить дереворити.
 
Ріка міняє течію
І заростає на Іллю,
Та все ж прямує днями
І відмиває плями.
 
Хто навпростець між люди йде,
Того судомить де-не-де.
Та прихились до Віти – 
Не буде так боліти.
 
 

 

 

РІЧКА СТРИПА
 
Ріка відсіче пуповину,
Виходячи з нетрів струмка.
У мізках розчистить стежину,
Лінивому дасть копняка.
 
І серце, затягнуте туго,
Стріпочеться рибкою в ній.
Губами вихоплюєш друга
І всотуєш простір тугий.
 
Рухомі надводні рослини,
Столітні тривкі гробівці
Дзеркально підкоряться плину,
Щоб збитися на манівці.
 
Непевні місточки змією
Проковзуються при ході.
Біліють печери над нею – 
Рукомиша схили круті.
 
Рибалки, млини, перехожі   
Купають свій погляд у ній,
Та раптом прокинутись може
І сам водяник навісний.
 
А потім на греблі зустріне
Загублених серед стихій
Якоїсь погожої днини
Пригожий Антоній святий.
 
* * *
Кричать русалки, наче кішки,
У темряві нічних заток.
Котрась із них потрапить нишком
В рясний русанівський садок –
 
Квітучу гілку у волоссі
На ранок принесе вона.
В нас бавляться русалки й досі,
Де осока і мілина.
 
І на Труханових озерах,
Аж поки не з’явився міст,
Бува, із верболозу – шерех,
І промайне русалчин хвіст.
 
Пливи, русалочко цнотлива,
У вірші – не у верші – втрап.
Як для рибалки ти не диво,
Будь для поета ним хоча б!
 
* * *
Напівпритомним ротом розчинити
Таємну млість, пуститись берегів.
Чи почуття так зберегти зумів,
Як мармур підземелля – амоніти?
 
Чимдуж до травня підступає літо.
Схлип до губів, до серця й поготів – 
Подібне щось до невситимих злив,
До річки, що змиває Геракліта.
 
Чужинко, краще не ходи туди,
Де папороть почне в тобі цвісти,
Та тільки не зірвеш – з якого дива?
 
Чужинцю, там, де серце – шкереберть,
Його заскочити не встигне смерть – 
Лиш натренована травнева злива.
 
СОФІЯ КИЇВСЬКА
 
Відбити липневу атаку,
У листя пірнути мерщій,
Вгадати по вірному знаку
Обіцяне справдження мрій.
Дістатись підвалин Софії,
Тих вуст небуденних її,
Чиї обереги святії
Ще й досі лежать у землі.
І знов пережити пологи,
Чи верхнім, чи нижнім шляхом
Потрапити в ті діалоги,
Де Мудрість – одна з хромосом.
Мовлям народитись одразу,
Бо віще промовити зміг,
Людську пуповину до часу
Тримаючи, мов оберіг.
Выпуск №3 2015 (5)