«Ти стала Екватором ДО і НІЯК»

1. запалив свічку навпроти твоєї, 
щоб оберігати її сонце, 
називаючи це моєю вірою.

 …вона дихала приземлено,
немов семирічна дитина з будинку піклування

дихала так…
 як світяться ребра на чорному фоні
після радіації.

дихала… ..-..-..-..
хотіла існувати
бодай  в малій  п’ятикутній  квартирі,
яку люди називали церквою.

віра – не згасати.
щораз невідворотно скрапуючи воском.

віра –  рятувати
прилегле сонце  свічки…
хоча б  в цю 
писану  воском
молоду осінь.

віра  в твоє світло!!!
в безлюдних містах!!!
в заїжджених  тролейбусах!!!
в прокурених залізничних вагонах!!!

 віра в тебе, 
яка врятувала мою поминальну  релігію.

10.10.2015 

2. любити італію означає грати в карти коли ти певен що програв
коли козир – серпень в колоді малої ведмедиці і зайвих шісток
коли кожна дама яка відбиває – більше ніж жінка вона сестра
яка приховує валетів – як італія римський куток

любити італію це коли між вами може бути більше ніж шлюб
це коли всі карти биті, а до римського форуму ніхто не дійшов
коли остання гра складається з блефів як венеція із підземних труб
а ти розумієш що ти граєш на легені і національну кров

любити італію – це коли в болоньї зникають всі обличчя, крім Джезу
який відростив бороду філософії як Умберто Еко свою смерть
любити цю країну – це щоразу відпускати пречисту сльозу
як Мама Санта відпускала від себе Ісуса
не на життя а на його чверть.

любити її як любить "tuscendidallestelle "* національний бог
який щоночі перед молитвою хреститься в Адріатиці
любити італію – це любити біль який домінує в обох
це відчувати жінку,
з якою 
заборонено кохатися.

* “tuscendidallestelle” – найвідоміша італійська колядка в період святкування Епіфанії.
14. 08.2016

3.  Хотів дістатися моря і обжити його берег як старий і мокрий підвал
де час від часу з нічної стелі викрапує газ  і цемент 
біля будинку де паралізовані авта градом з високого рукава 
де спершу поетизуєш  кайф  
а за добу –  дихаєш на смерть

хотів дістатися  підводного човна і заселити повітря для двох
де назовні – з пісків і скель цілковито однакова морська глибінь
яка перевертається – як диявол – коли прибувають кораблі на Різдво
зачекаймо Різдва
в цьому морі з інтимних стін

щоб дістатися повітря і чайок в персональному березі три на три 
хай це  зона відчуження,  і ми ставатимемо  чужими лиш раз в добі
на нічному піску я залишив тобі цілунок. 
говори до нього… говори…
– і я відчуватиму море 
в твоїй солоній губі. 

23.09.2016   

4. життя як червона гілка київського метрополітену.
щоб не в’їхати  в  підземну темінь, необхідно вийти на останній станції перед рухом в тунель*,
але навіть якщо ти проїдеш станцію з виходом на праву платформу –  
знай: попереду 12 можливостей вийти до світла
12  назв  зупинок де можна сховатися
12  спроб підземного самогубства
…і тисячі секунд ЗМІНИТИ ВСЕ
перед оголошенням: 
«Кінцева станція Академмістечко. Звільніть будь ласка вагони».

* Остання станція перед рухом в тунель – ст. м. Дніпро, єдина станція з виходом на праву платформу. 

5. Ти так  бинтувала кров на околиці  – як віск  тіло свічі
вздовж  холодних естерів вилитих  з цистерни світла
 і на палець нанизувала небо,
як єврейські   втікачі 
які звикли тримати втечу  за цельсієм  вітру.

ти так бинтувала кров на околиці  – як дощі вересневу траву 
вздовж дороги де цвяхів більше ніж живих людей 
на дорозі де Пантелеймон тицяв зеленку в Ісусову брову
за спиною тримаючи для Марії  вінок з орхідей.

ти так бинтувала кров що я  слухав – як цокотить пульс
і бачив як втомлюються жінки що ходять по крові як сходах
ти  просто була тією яка слухала  внутрішній блюз
в лікарні…
на кухні…
…і в брудних переходах.

09.07.2016

6. Розвідка звуків збирала хрипи крізь бетонні стіни 13-ти поверхівок
коли на одному з поверхів вона дихала йому у південне вухо
тоді їхні погляди розбивалися, як апельсини, падаючи з вантажівок
і вони цілувалися – подекуди стабільно
 але якось скупо.

між ними був ендосимбіоз – іноді звуковий, назовні – біологічний
де співжиття в’язало цілу урбаністику на кінчиках між  пальцями
де кожна споруда притулена до неба  –  телефонічна 
наче на дроті музиканти, 
які не стануть коханцями. 

вони вигадували босоногі звуки наосліп як спудеї незнаних консерваторій
і кожен шанс  померти від музики не закінчувався по-англійськи
коли їхні погляди розбивалися, як апельсини фантасмагорій 
 він її цілував
 з витримкою
 ірландського віскі…

7. перев’язував пам'ять  як  кровотечу в будинку де століття не було бинтів
і ґудзував паростки ласки на покірних  збитих  колінах 
я хотів оберігати твою кров  – як ґрунти  темряву для кротів
мовчки  маскуючи світло на чорних стінах. 

я хотів оберігати твої вії від напруги  яка висихала на вітрах
як цятки вологи  під шапкою  силабо-тоніки спеки 
коли ти усміхалася сонцю – промені ховалися на стовпах
відчуваючи ревнощі і небезпеку. 

коли ти падала в зайве тіло – як  вірус чужих реакцій  в кров 
хоч  знала що на тебе чекає сто восьмий удар
я перев’язував пам'ять  як кровотечу німих побудов 
коли  ти слухала  голос судини, 
як  Сімону де Бовуар.

8. Вона відчувала мільйони звуків серед мільярдів букв 
як будівники – цигарку під вологим тонким цементом 
дівчинко в арт-просторі акустики і розлук 
ти як море втомилась від звуків 
в своїй  плаценті. 

і скільки б ти не мовчала – в арт-хаузі чужих дощів 
і скільки б не тримала цигарку – як небіжчика в останню північ 
я чутиму твій голос ТАМ де бозя везе калачі 
я чекатиму на твій голос 
де ще не померли півні 

дівчинко в арт-просторі часу де непритомні цифри мовчать 
в технічних саркофагах двадцять першої епохи 
ти продовжуєш вірити звуку 
як в пастернака ще вірить свіча 
напередодні інтуїтивно вивчивши його кроки. 

дівчинко мила дівчинко цей вечір – музичний маршрут 
незмонтований необрізаний де звуки твої і нічийні 
і кожен фрагмент –  унісон усіх спокут 
і кожна ілюзія – рух на дев’ятій хвилі.

9.  Його залишають клапани. Аорта гримить  без крові
серце ж моє замулене  ритми твої  випадкові 
 імпульси заміновані кроками у судинах
вибухни діафрагмою  – ревністю у клітинах. 
вибухни ендокардом з ніжністю у бетоні
просто злякайся падай – лиш не в її долоні
 з будь-ким і де. не прагни в власність її волосся
 це лиш набута вада! легеням її довелося
…потребувати вчасно – тиснути  горло від диму
тікати у капіляри від погляду як карантину
де віра  лише аналіз коли все життя здиміло.
ставлю в сповіді кому –  і поруч  тіло Аттіла
і скільки б не сповідався на цьому глухому папері
засинатиму псом під місяцем.
що дивиться в її двері.

10.  вона навчено дихала і  стріляла  в  морози
одним дублікатом пульсу  наче  вцілілим жестом
і кожен подих між нами –  вривався анабіозом
як звуки між аритмією – як слово між палімпсестом 

між нами  немає напрямку і колії заміновано 
і хоч я щодня босоніж не хочу іти з вокзалу
зостанусь (навіть як виженуть) АЛЕ реабілітований
як той  хто чекав відвертості і  зазнавав провалу

вона  навчено дихала , а я  – ще слухав  морози
як кардіо-лікар серце записане на диктофон
де кожне биття –  голос переслуханий під  наркозом
де кожне биття – голос не записаний на мікрофон