Уривок з роману Степана Процюка «Травам не можна помирати»

Крилатий не мав так багато псевдоюнацького радянського пафосу Крислатого і так багато пасторалей селославія в запасі, як Ужинок.
Йому було неприємно, навіть мерзенно, у глибині душі розуміти, як тут іронічно або співчутливо чимало слухачів можуть сприймати панегірики СРСР. Він подумав, що деякі відповіді Крислатого чи Ужинка звучали як виправдання.
Раптом захотілося сказать щось різке, навіть контроверсійне. Захотілося епатувать цю, розбещену матеріальним достатком, аудиторію. Крилатий відчував водночас заздрість і презирство до цих рум′яних старечих щічок, до цих, як раптом допустив, незмірно далеких від високої літератури, напарфумлених лиць, що говорили якимось старосвітським галицьким діалектом.
Він згадав свою маму і її руки, роз’їдені вічними ранами від мотики. Зараз, правда, він допомагає батькам грішми, але раніше багато літ не було кому… Нещасна мама. Крилатому захотілося поплакати. Відчував кілька шарів неприязні до цих слухачів, у яких із українського залишився лише галицький волапюк.
– Прошу ласкаво пана, наразі ми мусимо вас покинути, бо-смо заангажовані на їдну вечірку!...
– «Йобана холера!» – подумав Крилатий.
– О, прошу уклінно, як вам зручно, – спеціально натискаючи на слові «уклінно», мовби взятому, як костюм напрокат, із якихось середньовічних церемоніалів української шляхти, іронізував вже визначний поет.
…Крилатий таки відчував себе за океаном вільніше. Тут нема:
ні генерала на Володимирській, із його ввічливими холодними вказівками, перед яким поет чує лише крижаний жах, що паралізує душу;
ні спілчанських графоманів, ницих здеградованих істот, що готові запродати за вихід своєї книжки і скромний гонорар, будь-кого запродати, чуєте, звісно, на умовах анонімності;
ні набридливості сімейних обов’язків.
Крилатий раптом подумав, що було би непогано за цих півтора-два тижні мати тут якусь швидкоплинну романтичну історію. Бо час, знаєте, тече швидко, а він, вже визначний український радянський поет, достеменно не знає, що таке любов.
Сімейний обов’язок – це страшенна рутина. Людям колись здавалося, що вони люблять одне одного. Та мало що може, знаєте, здаватися юнакові із гормональним дисбалансом(?)! А потім треба навічно входить у якісь одні шори, пристосовуваться до певної людини… А він хоче не любові, сталої як чавунний молот, а такої… швидкоплинної… із різними жінками і враженнями. Він хоче віднаходить нового або іншого себе у цих жіночих мерехтіннях облич! Він хоче столиць європейських міст, дорожезних магазинів і пабів, де можна солодко і радісно хмеліти, похитуючись, як тростина, вогкими європейськими ночами, попід руку із своєю новою красунею!
Ось уже кілька днів він думав про молодичку, що тут народилася. Вона займається організаційними питаннями їхнього перебування, тому…Така вона, знаєте, якась витончена, красива, знає його вірші. Сказала, що він дуже талановитий. І Крилатому стало жаль себе, бо швидко повертаться… Але… Хтозна, чому саме вона до них приставлена. Хтозна, як його інтрижку могли би витрактувать певні товариші…
…Уявив, що він із нею опинилися далеко від делегації, десь у Голландії чи Данії… Вони мають чотири дні. Винаймають невеличкий готельчик, де цілу добу тримається сонце і світло. Вони цілуються, п′ють вино, а ночами. Ох, ті ночі! Він уявив всю щирість і безсоромність швидкоплинного кохання… Але потім уявив, що ті чотири дні завершилися – і він… просить притулку у Копенгагені, мовляв, не можу жити в СРСР, душать, знаєте, все живе… А тоді його кохана показує посвідчення радянської агентки… Крилатого затримують, етапуючи до СРСР…
Трохи заспокоювався. Мріяти – шкідливо, особливо поету. Але як згадає спілку, генерала, сірі київські будинки, то одразу, знаєте, стає зле. А тут ще і українську мову чутно. Нехай якусь потурнакувату, архаїчну, таку, що добряче дратує, але таки українську!
В Києві її майже ніде нема, навіть такої. Нема жодної. «Русифікація справді йде шаленими темпами, знаєте, шаленими темпами», – шепотів Крилатий одними лише губами, мовби хотів тут висловити те, що у Києві і подумати б не посмів.
Урбанізована краса канадських міст, у яких так незатишно почувався Ужинок, роздвоєно хвилювала Крилатого, як те біле і чорне крило, що хочуть злітати у різні боки. Одного разу Ужинок випалив:
– Оце би вже під грушею посидіть. Набридла ця дистильована краса – тут можна задихнуться.
– Ти щось нечасто у Києві сидів під грушею, – зіронізував Крилатий. – Навпаки, колись казав, пригадую, що більше року не провідував батьків. Хіба що груші ростуть біля Спілки і там можна легко всістися, щоб грати на дудочці.
– А для чого я би мав грать на дудочці? – по-хлібодарськи згрупувався Ужинок, що не любив Крилатого, подумки називаючи його «снобом».
– А щоб за селом ностальгувать, а потім повернутися на Чкалова і, користуючись певними благами цивілізації, знову безконечно сумувать за селом, не плануючи його відвідувать!
Ужинок скипів. Кров, прихлинута до лиця, якому висміяли пасторальні спогади, здавалося, зараз рознесе Крилатого:
– Ніби ти народився у Києві! Як можна буть вихідцем із села і так його не любить?
– А як можна безвилазно жити у Києві, вічно думаючи про село? – парирував Крилатий, що допіру купив собі піжонського шкіряного піджака.
– Та ти що, з глузду із′їхав ото? Ще будеш мені вказувать, що я маю думати? Може, ще на Володимирську мене потягнеш! – Ужинок кипів, як смола на сковорідці.
– Що?! – тепер хтось незримий вкинув на невидиму сковорідку Крилатого, який скипів так, що ледь не випарувався. – Що ти собі дозволяєш, селюче?
– А ти що собі дозволяєш, селюче і дідьку рогатий?!