Уривок з роману Степана Процюка «Травам не можна помирати»

Розділ 42

Крилатий, Крислатий, Ужинок і ще кілька "робітників літератури" недавно повернулися із подорожі. До США і Канади.
Крилатий потім багато думав. Звісно, що люди гинуть за метал. Були такі, що ховали очі, але співали їм дифірамби (особливо у Канаді, нащадки перших емігрантів, які встеляли тут добробут своїми кістками і кров′ю), мовляв, з України письменники приїхали, пишуть по-нашому, ще не вмерла Україна, коли є такі красені!...
– А в Україні ще росте жито? Ще смакує людям хліб?
– Ще хтось говорить по-нашому?
– Ще не вимерли всі, хто любив?
– Коли вже ви перетворите на ганчірки кумачеві опудала?
Таке іноді витало в повітрі. Але, здається, із складом аудиторій також працювали, настільки це було можливо у вільних країнах.
На одній зустрічі у США невисокий сухорлявий чоловік із гострим поглядом раптом спитав:
– А скільки ви, наприклад, заробляєте, добродію Крислатий, за свої агітки про Леніна?
У залі настала тиша. Дехто зашурхотів на сухорлявого. Але більшість із цікавістю спостерігали, що скажуть товариші з України.
Крислатий, наче не чуючи конкретики запитання, говорив багато і натхненно. Про віковічну мрію об′єднання розшарпаної України, яка стала можливою аж сімнадцятого, золотого вересня 1939-ого року. Про криваві злочини українських буржуазних націоналістів та їх приспішників на західноукраїнських землях. Про спільну боротьбу чутливої партії і літератури за нову радянську людину, яка постала з колін і втілила споконвічну українську мрію про возз’єднання двох частин Збруча.
Крислатий запалювався сам від себе і від подорожі.
Крилатий вирішив читати вірші, вибираючи загальнолюдські теми. Ужинок балакав про сільські стерні і ранкові роси босоногого дитинства, щоправда, без особливого ентузіазму народного мольфара. Ця аудиторія не надто пасувала Ужинку для поетичної романтики випасання корів під червоною зорею та кумачевим стягом.