Уривок з роману Степана Процюка «Травам не можна помирати»

Вони кинулися одне до одного. Звісно, не в обійми :) Коли почалася штовханина, комусь із делегації, що був поряд, прийшла до голови думка, що чудово заспокоювала назовні:
– Товариші, ви що, сказилися? Більше нікуди не поїдемо і скажуть, що це якісь ідеологічні баталії! Ще тягатимуть, куди не слід…
Крила Крилатого почали поволі вростати у телуричну сутність, звідки не вилазили думки Ужинка. (Насправді думки Ужинка блукали біля землі і села не набагато частіше від думок Крилатого, але про те ніхто не знав, крім Ужинкової половини. Роль повинна бути бездоганною і трохи по-малоросійському безневинно-пришелепкуватою).
Дві сутності, де було так багато подібного і так багато відмінного, дивилися одне на одного поглядами кровних ворогів.
Невблаганно наближалося повернення у рідні пенати.