«Варіятка», оповідання

«А може?..» — Любко скосив погляд на сидіння навпроти, де на плечі колишньої його пасії куняв ініціатор цієї фантасмагоричної поїздки, і ледве встиг відвернутися, вдаючи, що очей із вагонного скла не зводив. Бо той злидень якимось побитом відчув його позирк, розклепив повіки й глипнув підозріло спершу на нього, потім — на блідуватий профіль коханки. «Диви, й досі ревнує!» — кольнуло водночас під серцем і в скронях, які й без того тріскалися. А спитай, від чого? Пити ж майже не пив. Не досипав хіба…

Ним схитнуло. Він притис чоло до скла, від якого налякано кинулась убік і вгору стрічка вибоїстого асфальту. Напевне, тунель близько. Але до чого тут переляк? І в чому ти його бачиш? Розбіглися дві різних дороги, та й усе. До того ж ненадовго: от-от спаруються знову. Не те, що ти.

У тунельній темряві, що враз затопила вагон, вибухнула непримиренна сварка заліза із каменем, яка за мить щезла, наче її не було. А, може, направду нічого не було? Не тут, а там. Любко заплющив очі, аби невідчепне «там» саме засвідчило свою примарність, однак уява брехати відмовилася — поновлювала один за одним епізоди, де, хоч би як того прагнулося, пристойного було мало: то він тягне з весільного подвір’я підпилу кобіту з Луцька, прилюдно тримаючи курс на ліс, то по якомусь часі не знає, як її скараскатися — розпашіле дівчисько вгрузло пазурами в сідницю і зі стогоном шепче: «Не виймай… чуєш… я хочу ще…». Довелося силувати себе іще на одне гицання, а потім під сміх паруботи й дядьків, що не їхали з приданим до молодого, зачаїтися за огорожкою пасіки, поки та навіжена перевірить усі автобуси й машини, вислуховуючи скрізь одне і те ж: «Ти його в корчах забула. Там і шукай». Проте й це не допомогло: розлючена дівка (він на той час вже довідався, що привезло її з собою обласне начальство, якому батько молодої догоджав окремо) плюнула на своїх опікунів і поїхала чортизна-куди, де її ніхто не знав, і вона — нікого. І де замість Любка нею, кажуть, усю ніч цікавилась місцева парубота, що збилась у тічку і таки приїжджу втихомирила: в білу «Волгу», що над ранок за нею пригналася, вона сідала абсолютно тверезою і навдивовиж спокійною. Хоч не все, видно, з учорашнього пам’ятала, бо ковзнула по Любковому обличчі так само байдуже, як і по інших. Хіба потім, коли машина рушила, насупила раптом чоло і вдарила його поглядом, од якого він зблід. Бо замість образи та злості в нім сльозилася провина. Господи, перед ким?! У Любкових великих, завбільшки з достиглу ожину і таких самих темних зіницях спалахнула непідробна мука, яка, втім, швидко минула…

А поїзд знову пірнув у тунель, на цей раз набагато довший і через те — крикливіший: од ляскоту під крем’яним його склепінням у вухах відкрились величезні діри, крізь які разом з весільним гамором прорвалося інше:

— Хлопче! Забула знов, як тебе звати.

— Любко… По-вашому — Любомир.

— Того й забула, що не сходиться… Йди за ту оно хату на розі. Там на тебе чекають.

— Хто?

— Йди-йди. Ще й перепитує, безвстидник, стару. Вини твеї, правда, в тому ніякої: сама сказилася… Скажи, щоб зараз же їхала з села, поки чоловік не заявився. Спитає, хто тебе послав, скажеш — рідна тітка.

— А, може, не треба мені туди йти? Люди ж кругом.

— Ти себе, а не людей бійся…

 

* * *

 

Себе… Що я, нечиста сила якась? На виході з тунелю хмари, що наростили над горами ще одні гори, сипонули на поїзд снігом, який розчинив усе в каламутнім мерехтінні. У тім числі й Любка з головною поварихою весілля, котра зовсім вже зваріювала: сама серед ночі прийшла до його кімнати та лягла поруч.

Любко очманіло (у вагоні ставало так само незатишно й темно, як тої ночі у грудях) внишпився в снігову круговерть і згадував далі, вже не дивуючись упертості, з якою тодішні почуття й настрої оживають, аби він роздививсь їх по-справжньому. Навіщо? Щоб себе в них побачити, дурню! Він ледве не сказав це вголос, натомість кашлянув ледь чутно в кулак, понюхав його і кволо всміхнувся: з нього все ще не вивітрилися парфуми… Французькі. Цілий флакон, видно, на себе вилила, бо таких концентрованих пахощів йому ще нюхати не випадало. Але то пусте: паскудніше було з серединою, куди від непорушного того тіла стало проникати могильне зимно, котре ошпарило невдовзі й пальці…

Аби не змерзнути од разюче зримих спогадів, він сховав руки попід пахви, зігнувся, щоб не відволікатися на гори, і просидів так, доки злодійкуваті його пучки не зачепились за гумку колготок і не почали її зсовувати вниз. Намарно — завмерли на твердому, як дзвін, жіночому животі, який разом з господинею чекав… Любко схилився ще нижче і наче пірнув у давку напругу нічного того чекання, якому передувало… зітхання. Він розпрямив спину і кинув її до колін знову. Зітхання свідчило, що згадувати перебіг залицяння до поварихи йому зараз ніяково.

А тоді як було? Весело?.. А й справді, як він виглядав того дня, коли знайомився із чоловіками, що натягували над подвір’ям намет, брався їм помагати, поки не знайшов справу цікавішу — цілу гору соснових кругляків, котру від обіду до вечора поперетворював на дрова? А наступного ранку виклав з них пару десятків веж, що жовтіли на кусючому весняному сонці пам’ятником чомусь давньому-давньому. Та й сам він після того, як їх поскладав, почувався кимось іншим. Принаймні, не бас-гітаристом ансамблю, що навряд чи стане колись на ноги з отаким от керівником і солісткою.

Щоби не збиватися з настрою, який починав у ньому моститись, Любко навіть не підвів голови на того, хто взяв його з собою на весілля для прикриття, натякнувши родичам, буцім молода ця пара не лише разом співає, а й збирається ближчим часом побратися.

Цікаво, де він мою «наречену» порав? Теж, видно, плюнув на встид і спав з нею відкрито. Тоді Любкові в селі ще й можуть співчувати: як же — не знає, бідний, яке добро поведе до шлюбу. А що, рік тому, може, й повів би.

В уяві промайнуло і згасло світле, як недоторкана кульбабка, видиво: сива від диму й задухи сцена, у центрі якої хилитається стебельце чистоголосої пісні про чотирьох волів і Йванка, котрим у занімілому залі почувався кожен, зроджений горами, де та пісня колись знайшлася. Як знаходиться дитина… Так тоді подумалося і про пісню, і про ту, що після гала-концерту відрекомендувалася Дзвінкою. Для початку він назвав лише банду, в якій грав, але можна було обійтись і без того: дівча, виявляється, знало і його ім’я, і те, як кличуть Любка між собою бебехи міста, що за низький нутряний бас охрестили його Биком. В її устах це прозвучало аж надто двозначно, що вмить розвіяло недавнє зачудування, вернуло його з гір на асфальт, а з нього — до звичного: «То може?..». Відтоді й тримаються купи: вже й гурт цікавий збили. Лишилося потрапити на велике збіговисько і, як каже Андрій, «всьо буде чьотко». А ні — поновиться в університеті й стане хіміком. Дотравить те, чого в рідних краях не дотравили… Якого дідька він уступав на той факультет? Грамоти спокусили. І гітаристом зробили теж вони. Правда, після скрипки. А решту доробляла природа. І в душі, і в тілі… Невже вона одна?..

Йому, що донедавна вважав себе заледве не генієм (правда, не виконавства, а аранжування: з коломийки міг зробити таке, що хлопці заходилися в корчах), подібні запитання спадали на думку не раз. Схильний, як оце зараз, длубатися в собі, бува, до ляди над прірвою, куди й зазирати страшно, він уже з’ясував, що енергія, яка наелектризовує його й чужі струни, йде звідти, з-під ляди. Підсвідоме там є, а чи то свідоме, його не обходило — головне, щоб енергія не вичахала. Тоді від його аранжувань здуріє не один Львів чи Київ, а весь світ. І ось — на тобі, маєш: дуріє він сам. І якби ж то від захвату — від огиди! До себе…

Аби не катуватися наосліп, Любко ще раз повернувся у перший день приїзду на батьківщину шефа і бродив у тім дні доти, доки не почув збуджений жіночий зойк і буркотливе старече:

— Не руш, я сама зніму. Куди його ставити?

— Надвір несіть.

Вони з Дзвінкою (Роман зник у хаті з подарунками молодому — сорочкою з жабо, блоком «Орбіти» і ядуче-червоним шовковим шаликом) побачили, як з прибудови, що правила за літню кухню, та, що назвалася потім тіткою поварихи, винесла відро з чимось сріблястим і страшенно пахучим. А за нею з’явилася… Любко й зараз відчув терпкість у тілі од видива обгорнутих синьо-білим, як вранішній сніг, халатом стегон молодиці, під чиєю вагою поріг прибудови ледь прогнувся, а волога земля подвір’я ще довго стріляла бульбашками. Стара з відром попрямувала до вкопаного в мураву стола для пригощання тих, хто порався з брезентом намету, і спробувала поставити відро на лаву, але сил у неї вже не було. Зробив це Любко, і то так хвацько та легко, наче брав з її рук і ставив, куди треба, кружку з водою.

— Дякую. — Стара зміряла його з голови до ніг і здивовано витріщилась на хрустку одяганку молодиці, що пройшла повз. — Чий ти такий будеш? Часом, — вона підозріло вмовкла, помітивши, що племінниця встигла поміняти суконні капці на туфлі, — не з району?

— Зі Львова, тітко. Зі мною приїхали. — З ґанку на подвір’я ступили Роман із високим заспаним хлопцем, що назвався Славком і зашарівся, коли Дзвінка затримала в його шкарубкій руці пальці та з млосною усмішкою не сказала, а виспівала:

— Ромцьо жениха привів! Який файний легінь!

— Був женихом. А тепер — наречений. — Роман за кожної нагоди демонстрував правильний український слововжиток і вимову, готуючи не стільки їх, скільки себе до майбутніх інтерв’ю, задля яких, власне, й поміняв посаду звукорежисера обласної телестудії на звання художнього керівника їхнього фольк-гурту. Звісно ж, з обов’язками секс-патрона єдиної поки що співачки, на що Любко дав згоду одразу і без вагань. Як, власне, і Дзвінка, котру влаштувало б інше порозуміння між чоловіками, однак добре було і так, як є: спить з нею один, зате старається за двох.

— А ти чого одвертаєшся від гостей? Місцева наша гордість — дипломований шеф-кухар. — Роман вхопив за лікоть і, впираючись у нього, як у крило вантажівки, спробував підштовхнути до гурту спаленілу від обличчя до п’ят жінку, яка, коли ступила врешті-решт пару кроків уперед, виявилась набагато молодшою, ніж здавалася здалеку: мала років двадцять, від сили двадцять два. На більше не тягнули очі, від збудженого блиску яких світилася навіть глибока ямка на ледь випнутому підборідді, яке Любко з насолодою надкусив би: такою звабною та ямка на розгубленому обличчі поварихи виглядала. — Директор місцевого кафе…

— Бери вище, — виручив Романа Славко, відчувши, що своякові вилетіло з голови справжнє ім’я сусідки, а вуличне (Любко чув його потім не раз: Каська) чимось не влаштовувало. — Катруся вже порядкує в районі. В ресторан перебралася.

— Он як… — Допомога Романові прийшлася не до шмиги: він, давно запримітив Любко, був абсолютно глухим до того, про що з ним заводили балачку, реагував тільки на інтонації та не терпів панібратства чи, не приведи господи, поблажливості, вчував її навіть у звичайному «Здоров!» — треба було казати «Добрий день» або чекати, яку форму звертання вибере він сам, і тоді чемно її повторити. А тут його взяли й виправили. Та ще й з підказкою, як вестися з колишньою сусідкою далі. Так і повівся, щоб не задирала носа:

— В офіціантки, виходить, перейшла? — Романів голос з веселого став

насмішкуватим.

— Ще чого! — висмикнула з його жмені лікоть повариха і відступила вбік, не помітивши, що опинилася в кількох сантиметрах від Любка. Той з несподіванки втягнув живіт і задер лице, щоб чутися бодай трохи від неї вищим. — Що в мене, спеціальності нема?

Вона озирнулася до Славка по підтримку та наштрикнулася на очиська хлопа, про якого в ці секунди й забула, — так допекло її запитання Романа. Хто б її під’юджував! Сам на крамарських грошах вивчився — думає, що всі до них ласі.

— Влаштувалась, виходить, за фахом. Молодець. — Роман зверхньо трусонув крутим плечем і тією ж рукою підхопив лікоть Дзвінки. — Ходімо, покажу тобі школу. Не повіриш — я два роки був у ній комсоргом.

— Чому не повірю? — в Дзвінчиному голосі з’явилася конче потрібна Романові захопленість. — Тут у вас так гарно. Стілько хат нових.

— Будуються… Мої, правда, свою звели давно. Але й досі за кілометр видно. Он за тим будинком сільради… бачиш ясени? То вздовж нашого городу. Батько насадив.

— А хто він у тебе?

— Пенсіонер…

Зарожевілі з новою силою щоки Катерини на цьому слові кумедно смикнулися, і те саме відбулося з неголеними Любковими, після чого обоє трішки відступили одне від одного, але не відвернулися: Любко пробіг блискучими зіницями від вилиць жінки до розкрилених брів, тоді обпік поглядом напіввідкриті її губи. Повариха тим часом кілька разів налякано глипнула на важку підкову його вусів і заспокоїлася: зблизька вуса не здавалися ні такими чорнющими, ні твердими, їх закортіло навіть погладити. Мовчання обірвав Славко, в якого, як у молодого, всі клопоти ніби й скінчилися; у що вдягнутися до шлюбу вже є, а все решта — не його тепер діло, хай крутиться рідня. А він після сну (замучився з тими дядьками: за кожний забитий цвях чаркуються й обов’язково кличуть його для тосту) щось перекусив би:

— Як там, Катрусю, нащот кишки? Ще не виймала?

— Стигне. Почекайте, я розкидаю м’ясо. Юшки не хочеш? — повариха забрала з рук старої черпак, черкнула ним по поверхні рідини у відрі й протягнула Славкові. — Попробуй, чи не пересолила. В мене вже язик обліз… Може, й ви б кружку випили? Рідкого більше нема, всьо з перепою вихлебтали…

— То на драґлі? Самий раз. — Славко віддав черпак й теж обернувся до Любка, що стояв ні в тих ні в сих: без Романа і Дзвінки він перетворився хай з непрошеного, але гостя, на нікому не потрібного чужака. Однак неприємне це відчуття щезло, як тільки він почув: — Послухай!.. Я не розібрав, як тебе звати… Ти ж на весілля приїхав?

— На весілля.

— То як?.. Ага, Любко. Не з наших, виходить, країв. Не сердишся, що я одразу на «ти»? — наречений вмовк, дав пройти старій з гіркою мисок для холодцю й аж тоді поручкався з приїжджим. Обоє вони були майже одного зросту і чимось навіть схожі; якби Любко вкоротив свої патли та зголив підковисті вуса, ніхто б не сказав, що життя у них різне. Славко в замурзаних своїх джинсах і шкіряній куртці навіть більше скидався на міського, ніж приїжджий, хіба, коли усміхався, у кутиках очей густіше висипало дочасними зморшками. Але зуби обидва шкірили однаково охоче, і взагалі промінилися здоров’ям, яке важить часом більше від краси. А в парі з нею — б’є навідліг, що, судячи зі всього, й сталося з поварихою: пропонуючи гостеві з дороги гаряче, вона в чеканні його відповіді ковтала слину так, наче її мали ось-ось або скатувати, або впустити до раю.

— Ти збираєшся вибирати м’ясо, чи ні? — стара вирвала з її рук черпак і не втрималася — дорікнула: — Тебе для чого сюди найняли? На парубків дивитися?

— Хіба на нас вже й подивитися не можна? — Славко підморгнув Любкові і спробував обняти Катерину. — Де мої очі до армії були? Таке добро проґавив…

— Ти проґавив би… Скільком дівкам голову крутив, а женився на чужій. — Стара почала бовтати у відрі, підсунула ближче одну з мисок, кинула в неї розварене куряче гузно і, штрикаючи його, аби розлізлося, змилостивилася над племінницею, що стала покірно хилитись у її бік: — Йди вже, дай їм тої кишки. Сама впораюся. А ви, — вона ковзнула по Любкові замирено-мудрим поглядом, — не дуже розсідайтеся. Ті пияки знов до вас приліпляться.

— Не приліпляться: ми сховаємося.

По дорозі до хати (Катерина відразу зникла у прибудові) Любко спитав Славка, чи не знайдеться в нього запасних чобіт і якогось лахміття.

— Нащо?

— Поможу їм. — Любко кивнув на дядьків, що з землі командували товаришем, котрий ніяк не міг врівноважити тіло на верхній крокві тимчасової шопи.

— Знайдемо. Ти де будеш ночувати?

— Не знаю. Де Роман скаже.

У передпокої, куди вони ступили після того, як молодий витяг з-під зваленого в кутку взуття новісінькі кирзаки, громадились ящики з горілкою і водою, а відсунутий до вікна стіл був заставлений короваями.

— Тут ніц не вийде. — Славко пройшов далі, напіввідкрив свіжопофарбовані у ясно-синій колір двері та кивнув Любкові вже як людині своїй, якою той став, очевидно, після прохання про чоботи. — Ходи сюди.

Через повну дівчат і молодих жінок залу, де допліталися букети для гостей, вони прослизнули у бічну кімнатку, що належала виключно Славкові та в якій Любко, ще не особливо роздивляючись, одразу почувся як вдома: на обліплених цупкими сіруватими шпалерами стінах висіли яскраві афіші. Правда, не рок-зірок, а хору Вірьовки, «Явора», плакати фестивалю «Червона рута», куди Славко, як сам потім розповідав, проривався на своєму «Запорожці» з боєм — від міліціонерів, що зупиняли їх на в’їзді до Чернівців, він відмахнувся, а коли ті кинулись за ними на службовому «бобику», звернув на першу-ліпшу з приміських вулиць, сховався за чиїмись воротами, хутенько їх зачинив і загнав машину за хату. А бабці, що на все те з вікна дивилася, вони гукнули «Слава Україні!» — і діло було зроблено; в неї на веранді потім і спали. А на стадіон водив їх зять. До речі, теж міліціонер, проте хлопець свій…

 

* * *

 

Дивлячись на ясні зсередини вали мокрого снігу, що накочувалися все рідше й рідше, аж поки за ними не зблиснула геть мокра стрічка приліпленого до колії асфальту, Любко гіркувато усміхнувся на те улюблене Славкове «свій»: ним молодий наділяв далеко не всіх, із ким невдовзі знайомив новоявленого друга. Цікаво, що те саме думав про кожного, хто з ним після подібної атестації ручкався, й Любко: це були здебільшого веселоокі та на диво мовчкуваті молоді чоловіки, що, як і він, у тонкощах зведення намету мало тямили. Як, зрештою, й мало, на відміну од професійних столярів, пили; ті, видно по всьому, намет цей збирали та розбирали вже всоте й одержували за це якусь платню, бо вже зараз домовлялися про те, коли прийдуть його розбирати, щоб перевозити на інше подвір’я. Тому-то наїдалися і чаркували на кілька днів уперед. А молодші — ті капітальне чаркування відкладали на завтра, а поки що прийшли просто для помочі та дипломатично в зумисну колотнечу старших не втручалися. Але в душі з неї кепкували. Любко це відчував з того, як вони перезирнулися на його пропозицію лізти замість п’яненького власника намету на крокви самим. Майстер на ту пропозицію подивився вовком, а чоловіки, щоб той не бовкнув чогось непотрібного, відступили назад і нагнулися по брезент, із яким стояли доти, доки Любко не вгледів біля стодоли величезну гору нарізаних соснових кругляків і пошкандибав до них: треба ж було чимось своє перевдягання виправдати. Та й повариха, яку його кирзаки й ладненький комбінезон зробили смілішою, страх як хотіла побачити гостя за якоюсь роботою і з подвір’я практично не щезала. Задля неї та ще смачніших майбутніх пригощень (а кишки вони зі Славком впорали до метра, не менше) він і почав цюкати на дровітні кругляки. Захопився, і близько десятої вечора, коли електрики закінчили проводку світла під бантини намету, і воно в його череві спалахнуло, теж розколов останнє поліно і пішов прямо до накритого під виносною лампою столу. Вже як повноправний робітник, а не зальотний гість. Майстри й електрики так з ним і повелися, звільнили у центрі свого гурту місце, налили стограмовий гранчак, без зайвих слів задерли уверх бороди й тієї ж миті їх, не кривлячись, опустили.

Те саме зробив і Любко, втямивши, що поводитися якось інакше, пояснювати, як рідко він вдається до чарки й чому, в цьому комбінезоні та ще й після всього в нім зробленого, не годилось. Як не годилось згодом відмовлятися і від протягнутої через стіл цигарки, з якою у роті він знову відчув себе наче на сцені, але в ролі, котрої ще ніколи не грав — звичайного сільського парубка, при якому ніхто з дядьків не церемонився, не вважав за потрібне затівати окрему розмову, бо цікавішою була своя. Про все на світі, крім самого світу, яким він для тих, хто ним аж надто опікується, є. Тут, при звично ситних наїдках і щедрій випивці, бодай у весняний цей вечір нікому не здавалося (а, може, так воно серед простолюду завжди було?), що їхня нація ледь животіє і, може статися, скоро виродиться зовсім. Чого б їй ото вироджуватися, коли вже й зі своїми прапорами хто хоче бавиться, службу божу по телевізору показують? А що начальство й далі не хоче поступатися владою, то яка їм різниця, хто над ними буде — комуністи чи ще якась партія: і ті, й інші їм більшої, ніж своя, платні не дадуть. А поженуть угору ціни, то знову ж таки на їхню картоплю і сало: потрібнішого дефіциту в голодній країні не з’явиться. Хіба бензин: з ним, коли колгоспи розваляться, доведеться важко: вже й зараз деруть за нього, як за горілку. Але й не таке село переживало. Переживе і перебудову.

Якою вона побутувала тут, Любко побачив того ж вечора. А точніше — під північ, коли Славків батько вийняв і поклав перед майстрами дві сотні так, наче то були два карбованці. А ті на них і не глянули — вели балачку далі. Про Рижкова: скинуть його чи ні.

— Нащо його скидати? Хай собі засідає. — Розмову у своїх руках, як і перед тим роботу, тримав власник намету, що пити — пив, але замість п’яніти — тверезів буквально на очах.

— Толку з тих засідань, — кинув хтось з електриків і почув:

— То тобі здається, що толку нема. А я з них вчуся.

— Як то?

— А так: дивлюся на їхні президії і парламент і запам’ятовую всі нові закони. Щоб знати, хто дурніший — я чи вони.

— І хто ж, по-вашому, дурніший?

— Поки що вони. Приміром — з податками. Ще років з десять вони будуть рости на грошах. А не на товарі.

— Ви маєте на увазі своїх корів зі свинями?

— І їх. Чого смієшся? Мені зараз що вигідніше — жити з базару чи

з магазину? Ти скажеш — з магазину, якби він був не порожнім. А я тобі скажу — ні. Поки місто торгує всім бракованим, а те, що не браковане, везе за границю, я, може, чогось і не маю. Проте голодним не сиджу і не буду сидіти доти, доки завод не стане кращим від мого хліва. А в хліві що треба? Рук і голови, а не телевізора, за яким ти ганяєшся до Луцька, а з ним — до Польщі. І що з того маєш? Машину? А де до неї бензин? У держави, яка з твоїх поїздок не багатіє, але й не зостається в програші, бо дере з тебе ще й за запчасті. Разом з торгашами, які тою державою на нинішній день і є.

— Так і ви ж торгуєте.

— Своїм. І заради свого, яке, доки держава не навчиться виробляти його дешевше, я збільшувати не буду.

— Не розумію.

— А що ж тут розуміти? Ферму для податків я відкривати не буду. Обійдуся поки що хлівом, ото й все.

— А хлів чим нагодуєте?

— Базаром. Він, поки з’явиться правдивий ринок, мене не підведе. Ти сам мені на ньому, якщо захочеш японського магнітофона, продаси всю городину до останнього буряка. А я — тільки зайву свиню. А на магнітофона почекаю, доки він буде вартувати стільки ж, скілько свиняча нога.

— Вже вартує. — Електрик скрушно почухався і реготнув. — Ми тут нині «Тойоту» проїли.

— Може, по-вашому й так. А по-моєму — тілько те, що Павло нам виставив з такого ж, як і в мене, хліва. Не мав би його, то й весілля такого б не починав. Ми з ним перебудувалися ще коли ви під стіл пішки ходили.

— То за перебудову?

— Можна й за неї. А лучче — за отаких, як твій сусіда, хлопців. Що даремно хліба їсти не звикли.

Любко, який слухав ту розмову уважніше, ніж, бува, Романові патякання про нові віяння в фольк-музиці, спаленів, як повариха кілька годин тому. Та й вона, непомітно наблизившись, на останніх дядькових словах затамувала подих і присіла край столу, наче іменинниця.

— Що, Касюню, і тобі сподобався Славків гість? Дивися не закохайся. Такі опришки до молодиць ласі. Ти ж гуцул, чи я помиляюся?

— Галичанин.

— То, щитай, те саме. А може й не те — яка різниця? Українець — видно по вусах. Співати вмієш?

— Трохи.

— Тоді, хлопці, починайте, а ми послухаємо. Всьо їдно ніч пропала.

І хлопці, яким теж кидати передвесільний стіл не дуже хотілося, охоче збилися хрипкуватими голосами в традиційний двоголосий хор із репертуаром, що його по старих українських селах знає кожен: спробували для початку найлегшу — «Розпрягайте, хлопці, коні», а потім — «Ой, у полі криниченька», «Хмелю ж мій, хмелю», «Ой, за лугом…», а коли запримітили глибокі Любкові низи, оддали йому право починати ту, що до вподоби самому. Він і почав, і сам же в абсолютній тиші закінчив «Взяв би я бандуру», спершу кепкуючи в душі з себе за зумисне соло, а під кінець ним, як і всі, засмутившись. Наче співав не він, а хтось у ньому, і про те, чим єство давно жило й оце зараз себе виказало.

— Да-а… Сильний голос маєш. Часом не артист? — Дядько, якого він допіру так уважно слухав, подивився на нього з підозрою і за нього ж відповів: — А яке кому діло, — важко звівся. — Ходімте, хлопці. Їм тут своє, нам — своє.

Він узяв зі стола гроші, вийняв гаманець, а з нього — дрібними більше, ніж йому заплатили, і роздав кожному з підручних те, що той заробив. Все це робилося діловито й мовчки, поклавши для Любка кінець селу уявному і ще не народивши бодай приблизних знань про нього справжнє. Зате він спізнав у ту ніч невідомого себе — львів’янина від народження, якому, коли Славко прийшов по нього, аби повести спати, раптом здалося, що в місті він ніколи не жив, і що ота он багряна зірка, яка світить, напевне, й над Львовом, до людей тут ближча. А вони — до неї. Не як речниці неба, а як щоденному співбесідникові, мовчазна розмова з яким колись зродила чиюсь тугу, котрою й досі повниться увесь цей розбуджений не лише весною, а й душею простір. Душею його народу…

* * *

 

— Як вам у нас спалося? — Повариха наблизилась до сходів не дуже впевнено, і Любко розумів чому: він, покусуючи вуса, погляду з неї не зводив ні на секунду. Вдавалося це йому важко, бо очі ледве не полізли на чоло з відкриття, що в такої могутньої кобіти є ще й талія. Нижче він дивитися остерігався: мав страх, що не втримається і втече назад до сіней.

—Файно. Чим сьогодні доб’єте? Мені ваша кишка снилася.

— Лучче б я.

Жінка бовкнула те, що не встиг зупинити мозок, а коли сказане до нього дійшло, сіпнулася грудьми, ніби випила окропу. Взялася плямами, а довкола носа чомусь побіліла.

— І ви теж. Ви коротеньких сорочок не носите?

— Ні.

— А мені снилися в короткій. Як в отих, — він кивнув у бік хлопчаків з електрогітарами, — светри. Що за одні?

— З Ковеля. Грають там на танцях. — Повариха сказала це до суконних капців, перечікуючи, поки з туману в голові зникне червона сорочка, що вона її носила в училищі.

—На цвинтарі їм би грати, а не на танцях. Мрець сам би в могилу скочив. Не знаєте, скільки їм платять?

— Ні.

— Я батогами платив би… — Любко сів до неприбраного з ночі столу і не озивався до поварихи, доки вона не поставила перед ним миску з холодцем, чисту склянку, а по хвильці — пательню з висмаженою на шкварках зі свіжини картоплею.

— Не для мене часом підсмажили?

— Для вас.

— Ну тоді діло в нас піде… Чого відвертаєтеся?

— А чого ви смієтеся?

— Над ким? — він вдав здивування, але глянувши на зблідлу й погарнілу жінку, змінив, коли відмовлявся від горілки, голос на той, що її розрадив. Під кінець вона навіть присіла неподалік, питаючись очима, чи не принести чого-небудь іще, але він заперечно хитнув кучмою — мовляв, більше з’їсти не годен — і сказав, аби сказати, лиш одне: — Кави б зараз, і всьо: був би готовий.

— Якої?

— Що — якої?

— Ви ж каву просили.

— То я так. А що, може, є?

— А чого б їй не бути? Цілий ящик оно стоїть. Індійська.

— Ти диви — індійська… Пробачте! — він вхопив молодицю за лікоть, аби та знову не блідла, і вимовив чітко й абсолютно переконливо: — Я паскудніший, ніж видаюся. Але виправлюся. Зробіть цілу гальбу. Ну, найбільшу, яка є, кружку.

Після кави, яку вони пили вдвох, спричиняючи глумливі позирки Катерининих підсобниць, йому закортіло виправитись негайно, і він, погладивши замість подяки Катеринину щоку, пішов складати порубані вчора дрова. Прововтузився там до затишку на подвір’ї, що передував повільному, пара за парою, збиранню гостей; наближалася дванадцята година, і все для початку весілля було готовим. Крім, хіба, нього: Дзвінка з Романом досі не з’являлися, і з ким він буде сідати за стіл і де, знав хіба що вифранчений Славко, що довго стовбичив біля помосту музикантів, потім зник і з вікна комори, де сортував з батьком напої, виглянув, щоб гукнути:

  — Кінчай! На тебе дівчата чекають.

Де і які, знову було неясно, але спершу треба було поголитись. В торбі, з якою Любко приїхав, лежав мішечок з голяркою, проте без миски з гарячою водою до його щетини не підступишся. Виручив молодий, який забрав з рук гостя станок і дав електробритву:

— Давай швидше, бо мене вже замучили.

— Хто?

— Я ж казав, — дружки. Букета тобі приготовили. Трояка маєш?

— Є. А нащо?

— Викупляти. Натягуй скорше штани, бо вже йдуть, — він загородив вхід до кімнати двійці молоденьких дівчат, витіснив їх до зали й там чекав, доки Любко при краватці, як і він, стане поруч і дасть пришпилити до грудей шовкову квітку з довжелезним бантом.

Любко спокійно, наче робив це не вперше, протягнув вищій з дружок гроші, а нижчу чмокнув у вилицю, після чого взяв у жмені голову її подруги і теж поцілував, аж виляск пішов.

— Молоток.

Славко щез, дівчата повтікали, а новоспечений дружба вибрів на світ божий вже тим, про кого поголос у селі вщухне, напевне, не скоро…

 

* * *

 

Укотре буцнувши вагонне скло, Любко втягнув голову глибше у плечі та приречено згадував бахурські свої витівки далі. Найлегша була з оркестром, якому, не втерпівши, він перестроїв гітари на чверть октави нижче, послабив барабан і наочно продемонстрував, як у першій-ліпшій польці розкручувати темп так, щоб народ про заставлені пляшками й наїдками столи забув. Коли ж до нього приєдналася Дзвінка, довкола помосту зібралися старі й малі, а молодь подуріла. Найбільше — від пісень, його власних, тут ніколи не чутих, але сприйнятих із веселим дядьківським спльовуванням і ще веселішим виском тих, хто під них танцював…

До мікроавтобуса з музикантами (оркестр на весілля наймався один і теж їхав до молодої) він ледве пропхався. Вже як персона серед приїжджих львів’ян номер один, оскільки Дзвінку шеф забрав і не з’являвся з нею до наступного полудня. Проте Любко мав що робити й без Дзвінки, тож на виїзді без діла не був...

Віддавши врешті-решт бас-гітару знудьгованому її власникові, він сплигнув у геть збаламучений натовп і став шукати когось із «своїх», аби з ним на пару посмакувати місцевими ковбасами, але справа до цього не дійшла: дорогу перегородила добряче захмелена декольтована дівка, що войовниче спитала:

— Ти куди?

— А куди треба? — Він зміряв її з голови до ніг і ворухнув вусами: запахло містом.

— Нікуди, а що?

— Нічого.

Від мисливського азарту і псячого хвилювання йому, як завжди, перехопило подих: стріляти і тягти з вулиці здобич треба було негайно. А тут і тягти не обов’язково — дівка сама підступила ближче і облизала губи:

— Потанцюєм?

— Потанцюєм. — Він притяг її до себе і повів у хилитливе коло, звідки почав одразу роздивлятися, куди вести потім. З цим проблем не було: за обійстям починався сосняк. До того ж йшло вже до вечора, через пару танців подвір’я залило світлом, а темрява довкола стала іще звабливішою і для нього, і для наелектризованої штовханиною та випитим Люби (себе він, щоб не викликати зайвого здивування збігом їхнім імен, назвав Славком і опустив долоні ще нижче).

А далі все пішло, як і належить: він вивів Любу з кола, взяв на її прохання в когось цигарку і попрямував туди, звідки з’явився не через сподіваних півгодини, а через дві з гаком, сказав дівчині, що загляне до хлопців з оркестру, а сам непомітно ступив знову в темряву. Люба, чекаючи на нього, випила ще, і то добре, бо ходила потім між автобусами й машинами розхитаним чортом. А він, як злодій, ховався між вуликами і якби перед тим не співав, хтозна, чи мав би всіх, що його там бачили, за спільників. Зрештою, не надовго: якщо до них дійшло продовження тієї історії, то дивляться вони на нього тепер інакше. І правильно роблять — поводився як свинота.

Втім, якщо копати глибше, все було не зовсім так: він боявся, аби хто-небудь не розповів про той його вибрик поварисі. Тоді чого перся до лісу? Того й перся, що думав постійно про одне: як після повернення від молодої почне підступатись до Катерини й той підступ завершить. Бодай борюканням. А вийшло…

Те й вийшло, що по приїзді він прошмигнув з автобуса не абикуди, а на кухню, збрехав зраділій молодиці про нібито простуджене в дорозі горло, і поки вона готовила окріп для кави, впорав тарілку салтісона і відповів згодою на її пропозицію підігріти ковбаси. І аж тоді почав помічати непоправне: не дуже досвідчена в психологічних тонкощах жінка його приховуваний од неї гріх відчула, але витлумачила по-своєму — вбачала за ним добре знайоме їй зніяковіння статі перед статтю, коли хлоп говорить одне, а ховає за словами інше. Грішне чи безгрішне — не так вже й важливо, коли це робиться так просто, за кухонним столом, без грубих натяків та лестощів, якщо не вважати за такі щирі Любкові зітхання після з’їденого:

— Смакота!.. Ти сама їх робила?

— А то хто ж? Мене для ковбас сюди й покликали.

— А решту страв?

— Дещо я, дещо тітка з сусідками… Дивлячись, що: всьо солодке тоже пекла я.

— Яке солодке?

— Ну, торти всілякі, печиво.

— Торти? Ану покажи… Давай отой кусок сюди… Здуріти можна. Невже в селі таке готують? Треба ж спеціальних продуктів! — здивувався Любко.

— Які там продукти? Тісто, цукор, масло. Хіба шоколад з собою привезла — тут його не дістанеш.

— А шоколад для чого?

— Для заварного.

— То ще й заварний є?

— Повних три миски. Принести?

— Давай…

Повечеряв він справді по-царськи. Не пішов надвір навіть тоді, коли там заверещали тутешні його колеги: Катерину це і здивувало, і розчулило: вона б послухала його з радістю ще раз, але можна й так, без співу…

— А ви там, в Львові, що робите — тоже співаєте?

— Ніби… — Любко зауважив, що йому все ще викають і насварився на жінку: — Кажи мені «ти»! А то я, виходить, грубий, а ти — вихована.

— Ви не грубий… Ще чогось дати?

— Сам не знаю. Коли зайшов сюди, то й тебе з’їв би, а тепер не можу. Перебрав.

— Кави випийте.

— Ти знов за своє! А кави давай. Заснути не засну, зате буде що згадати. Погано хіба, що знов не приснишся.

— Чого?

— Кажу ж — переїв. Після того чорти тільки сняться. Або чортихи.

— В тебе… — повариха зупинилася, щоб звикнути до «ти». — Маєш їх там, певне, багато?

— Водяться. — Любко смачно, як допіру їв, потягнувся і прикусив язика тільки тоді, коли з нього злетіло: — А ти б від мене відмовилася?

— Я замужем.

— Давно?

— П’ятий рік.

— Виглядаєш на молодшу. Видно, тодішня зі мною. Скільки тобі зараз?

— Двадцять сім.

— Мені на рік менше. Але всьо їдно з тобою поборовся б. Но-но, я пожартував.

Йому й самому стало марудно. Мабуть, од надміру солодкого, а може й від розхитаного останніми словами місточка між ним і молодицею, яку, втім, зачепила тільки різниця їхнього віку і те «всьо їдно». Ніби сам він — хлопчик. На вульгарність Любкової інтонації в ній не запротестувало ніщо; вона й слова такого не знала. Як і не знала, боролася б вона з таким гарним і свійським парубком чи ні. До вчорашнього дня — так, а після гори нарубаних дров щось і в ній надкололося, а стулити його вона вже не годна. Согрішити, правда, теж — це треба вміти. Вона ж вміла тільки його нагодувати.

З тим Любко і пішов до своєї, як ще вдень сказав йому Славко, кімнати, анітрохи не переймаючись, що десь поруч крутиться збита ним з пантелику дівка, яку, коли стояв на сходах, бачив у колі хлопчаків біля оркестру: був то вже фрукт з’їдений. І червивий — з таким добром він не церемонився.

Любко й сам не чекав, що її від’їзд так його вдарить. Почув він про нього від Славкової матері, коли деркотів бритвою, а та, шукаючи в шафі свіжу сорочку для сина, через плече кинула:

— Там за твоєю приїхали. «Волгою».

— Якою моєю? А-а… Вона ще й досі тут?

— А де ж її бути? Цілу ніч протовклася.

— З ким?

— Зі шмаркачами. Тебе ж не було, а горілка требує свого.

— В кожної?

— Тепер, видно, так. Підеш проводжати?

— Вийду… Скажіть, а чого ви мені її приписуєте?

— Ти ж з нею почав.

— По-різному можна починати.

— Твоя справа, що ти там робив… Поможеш нині хлопцям?

— Аякже. Для Славка, якби знаття, я б наш оркестр привіз. Шикарний хлопець.

— Всі ви їднакові. Думала, що не ожениться. А ти — не оженений?

— Бог милував.

— Воно й видно…

Що саме село в ньому розгледіло й витлумачило (серед молодшої принаймні верстви) без надміру осуду, Любко відчував увесь наступний весільний день. Але, замість піднесення від захоплених дівочих посмішок, дедалі частіше хмурився. Коли ж зауважував, що знову героїчно жує вуса, зле спльовував. Брався зрідка до гри — теж без настрою. Хіба під вечір, коли помітив, що над городами починає гуснути синява, в яку чомусь закортіло  піти. Тоді й вернувся на поміст, перевірив стрій соло-гітари і трохи себе розрадив вінком стрілецьких пісень, під які ніхто не танцював, хоч ритм він тримав ніби бадьорий. Опісля дав знак ударникові перейти на щітки, шепнув решті оркестру назву пісні й рокітливо почав «Ой, чий то кінь стоїть?», «Гей, браття-опришки!», Шевченкову «Тополю», дивуючись з акустики сутінків, що поглинали все, крім його голосу, і від нього тепліли.

А що вже казати про Катерину, чия робота на весіллі цього вечора закінчувалася, а життя — тільки починалося. Стояла вона впродовж Любкового співу в гурті старших жінок і молодиць, вбраних без жодного смаку (а хто ті гарні смаки має? Хіба дерева і небо), і то темнішала, то ясніла. А коли він запросив її до танку — зраділа, мов школярка. Вона ж бачила, як цілий день пасли очима її кавалера дівки, і тепер не лише їм, а й собі доводила, що її заміжжя — то пусте: в неї ще так багато гарного попереду…

Любко, якого та радість по-своєму збунтувала, гадаючи, що з поварихою прощається, розперезався зовсім: притискав жінку коли треба й не треба, лоскотав при кружлянні розгарячілий її лоб своїми патлами, сміявся на всі боки й головне — танцював також з іншими. Що збунтувало молодицю теж: вона за один-єдиний вечір спізнала і ще не усвідомлену любов, і ревнощі, і навіть ненависть до парубка, який зникав у рикливому наметі, бува, на цілу вічність, а коли з’являвся — йшов не до неї, а до когось з молодших. А потім до неї знов.

Насамкінець ні з того ні з сього прибрав з лоба патли, окинув прощально подвір’я і хрипко пробасив:

— Всьо, амба: йду спати.

— Рано ше. Нині сидіти будуть довго.

— З мене досить. Ти ж додому не покличеш.

— В мене батьки вдома.

— То прощавай.

Вогниста якась зірка, на яку він звів почужілі враз очі, здавалось, підтримала цю одвічну чоловічу хижість в стосунках із жінками, яка ранить і лікує воднораз. Так було на цій козацькій землі віддавна — так чинилось і зараз. Незалежно від них обох, що стояли на видноті та нікого не бачили, борючись кожне за себе. Любкові було легше: він нічого не втрачав, крім хіба летючого, як поглинутий зарічковою далиною вечір, злиття з душею власних пісень. Але й це не розтопило його серця, невдовзі розбитого приреченістю, з якою Катерина, простоявши хтозна-скільки на подвір’ї, рушила  до хати на очах недавніх своїх помічниць. І там, не відаючи, в який іще спосіб можна зачепитися за увагу таких, як він, прийняла самострату: лягла поруч з парубком і покірно, вся захолонувши, чекала, коли він прокинеться і зробить з нею те, без чого обходитися не звик.

Любко саме так її й зрозумів. Не одразу, а після того, як на його поцілунок сухі жіночі губи навіть не ворухнулись. Руку з її живота він тоді прийняв, поправив зсунуте доверху плаття і теж занімів, дослухаючись, як дзвенить у вухах не кров, а могильна тиша з похованим у ній минулим усіх, хто до його і Катерининого народження був причетним. Зневажити їх було, звісно, не важко, але заради чого? І кому опісля адресувати свій спів? Тим, що скачуть, мов навіжені, на просценіумі й між рядами, розмахуючи прапорами землі, остання, можливо, грудка якої лежить із ним поруч і жде? І якби ж то любові — наруги. Невже нічого іншого такі, як він, їй вділити не здатні? Видно, так: лише користуємося її скарбами, і то — для гріха. Тоді ким він є в національних своїх строях на сцені? Лірником? Ті водились колись між сліпими. І ми всі сліпі. Тільки — серединою. Через те й ця жінка страждає.

Наскільки страждає — Любко побачив наступного ранку. Вгледівши, як повільно він до неї йде, повариха, що стояла за рогом сусідської хати з наготовленою в дорогу сіткою, переступила з ноги на ногу з виглядом смертельно пораненої істоти, котра звикла себе сама лікувати. Не зараз, а потім. А зараз…

— Що, Катрусю, важко?

— Ага.

— Повір, що й мені не краще. Віриш?

— Ага.

Любко витер з посірілих її щік сльози, притулився до них вусами:

— Їдь. І — пробач.

Вона кивнула, взяла з трави сітку і пішла від нього, раз по раз озираючись, поки не зникла в якомусь провулку. Зник після того з весілля і він: пригледів за деревами руїни польського палацу і просидів в них аж до полудня, потім відв’язав на Стирі чийогось човна, дістався на ньому до гайка, де нарвав ніколи не бачених дрібусіньких квіток, подарував їх надвечір молодій і з тим пішов спати.

За північ його розбудив Роман, сказав, що є місця в машині до Івано-Франківська.

— А туди чого пертися?

— Я розумію, що не по дорозі, зате в автобусах не будемо стояти. Поїдемо поїздом.

—Поїздом то поїздом…

* * *

 

…Тут справді ліпше: ніхто не дихає тобі в карк, боячись, що не встигне до звільненого раптом місця. Та й зупинок менше… Зате більше муки. Мінливої, як і погода в горах. А спитай, від чого — не второпаєш; все ж було, як завжди. За винятком хіба втечі Катерини. Пішла, як в домовину. А він — у свою. Щогодини болючішу. Коли б усі батяри отак корчилися, якесь пояснення цьому можна було б знайти. Але ж він по собі знав, що ні — не корчаться. Виходить, тут інше. І ячить воно не в тому, що оце переглянув, а в ньому самому. Обидві ж мали його за кращого: і та, і та…

Поставивши Любу з Катериною поруч, Любко вперше за дорогу розпрямився і закам’янів. Точно — живі ж люди. Однієї долі. Не його — це ясно: він козакував. А їм розплачуватися. Особливо — Катерині: село їй такого не забуде, донесе чоловікові. І той теж, якщо має душу, почне мучитися…

Он воно що! Він товкся по душах. Як ото товчеться на сцені, де фіґлює найсвятішим — їхньою піснею.

Любко зіщулився, зачувши збоку шамотіння Дзвінчиної куртки й невдоволене Романове:

— Ти куди?

— Нікуди. Плече затерпло… Боже, яка краса! Сніг у Карпатах. Любку, ти спиш?

— Ні.

— Згадуєш ту варіятку?

— Яку варіятку?

— З-під Ковеля. Нам все донесли.

— Було б що згадувати.

— То чого ж такий смутний?

— В Каську закохався… — Роман обірвав широкий позіх глумливою посмішкою.— Хіба не бачила, як він її цілував? Цирк.

— Чому цирк? — Любко відкинув з брів чуба і сів рівніше. — Попрощалися, як люди.

— То ти так вважаєш. Моя мати казала, що її з села нагнали.

— Хто?

— Рідня. Їсти будеш? — Роман висунув з-під ніг сумку, з якої не одразу, але вирвав темний целофановий мішок, перев’язаний цупкою ниткою.

— То на всіх нас.

— Браво! А що там?

— Ковбаси. Чекай, та тут і кишка. А це? Фантастика — слоїк заварного.

— То мені! — Дзвінка поставила слоїк на коліна, а потім підняла його на світло. — Сім… вісім… одинадцять. Тоді й вам вистачить. Яке чудо!.. Любцю, це теж Катерина пекла?

— Звідки я знаю? — Він не хотів дивитися і дивився, як рівні дівочі зуби без участі широко розведених губ відтинають весільне частування, яке він клав позавчора до рота цілим. Щоб виглядати простішим. І тільки тепер ним насправді став, рвонувши до туалету, аби разом зі спогадами про солодке виблювати собою. Який і про кишку вже думати не хотів. Зате хотів вмерти. В оцьому смороді, куди враз пробилися Катеринині парфуми. Стійкі, як і світ, куди він їхав, мов у чужину. Для духу, що тільки починав у ньому народжуватись. Подарувавши прозріння, що собою на рідній землі він ще не був. Але неминуче стане… Вона ж он яка велика і різна. І співає давно. І буде співати. Усім ним. Як те небо над Стиром, що зростило Катерину. І не її одну — зглянулось також і над ним. Інакше б у грудях так не пекло. Від сліз. За увесь свій народ, що не знає, яким він є. І він ще не відає, бо зрозумів лише, яким бути не можна. Досить поки й цього. Для роботи. Скорше б той Львів. Там стане легше…

Всі ми — там. Де до нас давно вже побували. І досі живуть… Хто саме  — він щойно спізнав. І цим трохи заспокоївся й побрів назад у купе, де без нього, здається, цілувалися. Кому що…