«Варіятка», оповідання

Григорій Штонь

«А може?..» — Любко скосив погляд на сидіння навпроти, де на плечі колишньої його пасії куняв ініціатор цієї фантасмагоричної поїздки, і ледве встиг відвернутися, вдаючи, що очей із вагонного скла не зводив. Бо той злидень якимось побитом відчув його позирк, розклепив повіки й глипнув підозріло спершу на нього, потім — на блідуватий профіль коханки. «Диви, й досі ревнує!» — кольнуло водночас під серцем і в скронях, які й без того тріскалися. А спитай, від чого? Пити ж майже не пив. Не досипав хіба…

Ним схитнуло. Він притис чоло до скла, від якого налякано кинулась убік і вгору стрічка вибоїстого асфальту. Напевне, тунель близько. Але до чого тут переляк? І в чому ти його бачиш? Розбіглися дві різних дороги, та й усе. До того ж ненадовго: от-от спаруються знову. Не те, що ти.

У тунельній темряві, що враз затопила вагон, вибухнула непримиренна сварка заліза із каменем, яка за мить щезла, наче її не було. А, може, направду нічого не було? Не тут, а там. Любко заплющив очі, аби невідчепне «там» саме засвідчило свою примарність, однак уява брехати відмовилася — поновлювала один за одним епізоди, де, хоч би як того прагнулося, пристойного було мало: то він тягне з весільного подвір’я підпилу кобіту з Луцька, прилюдно тримаючи курс на ліс, то по якомусь часі не знає, як її скараскатися — розпашіле дівчисько вгрузло пазурами в сідницю і зі стогоном шепче: «Не виймай… чуєш… я хочу ще…». Довелося силувати себе іще на одне гицання, а потім під сміх паруботи й дядьків, що не їхали з приданим до молодого, зачаїтися за огорожкою пасіки, поки та навіжена перевірить усі автобуси й машини, вислуховуючи скрізь одне і те ж: «Ти його в корчах забула. Там і шукай». Проте й це не допомогло: розлючена дівка (він на той час вже довідався, що привезло її з собою обласне начальство, якому батько молодої догоджав окремо) плюнула на своїх опікунів і поїхала чортизна-куди, де її ніхто не знав, і вона — нікого. І де замість Любка нею, кажуть, усю ніч цікавилась місцева парубота, що збилась у тічку і таки приїжджу втихомирила: в білу «Волгу», що над ранок за нею пригналася, вона сідала абсолютно тверезою і навдивовиж спокійною. Хоч не все, видно, з учорашнього пам’ятала, бо ковзнула по Любковому обличчі так само байдуже, як і по інших. Хіба потім, коли машина рушила, насупила раптом чоло і вдарила його поглядом, од якого він зблід. Бо замість образи та злості в нім сльозилася провина. Господи, перед ким?! У Любкових великих, завбільшки з достиглу ожину і таких самих темних зіницях спалахнула непідробна мука, яка, втім, швидко минула…

А поїзд знову пірнув у тунель, на цей раз набагато довший і через те — крикливіший: од ляскоту під крем’яним його склепінням у вухах відкрились величезні діри, крізь які разом з весільним гамором прорвалося інше:

— Хлопче! Забула знов, як тебе звати.

— Любко… По-вашому — Любомир.

— Того й забула, що не сходиться… Йди за ту оно хату на розі. Там на тебе чекають.

— Хто?

— Йди-йди. Ще й перепитує, безвстидник, стару. Вини твеї, правда, в тому ніякої: сама сказилася… Скажи, щоб зараз же їхала з села, поки чоловік не заявився. Спитає, хто тебе послав, скажеш — рідна тітка.

— А, може, не треба мені туди йти? Люди ж кругом.

— Ти себе, а не людей бійся…

 

* * *

 

Себе… Що я, нечиста сила якась? На виході з тунелю хмари, що наростили над горами ще одні гори, сипонули на поїзд снігом, який розчинив усе в каламутнім мерехтінні. У тім числі й Любка з головною поварихою весілля, котра зовсім вже зваріювала: сама серед ночі прийшла до його кімнати та лягла поруч.

Любко очманіло (у вагоні ставало так само незатишно й темно, як тої ночі у грудях) внишпився в снігову круговерть і згадував далі, вже не дивуючись упертості, з якою тодішні почуття й настрої оживають, аби він роздививсь їх по-справжньому. Навіщо? Щоб себе в них побачити, дурню! Він ледве не сказав це вголос, натомість кашлянув ледь чутно в кулак, понюхав його і кволо всміхнувся: з нього все ще не вивітрилися парфуми… Французькі. Цілий флакон, видно, на себе вилила, бо таких концентрованих пахощів йому ще нюхати не випадало. Але то пусте: паскудніше було з серединою, куди від непорушного того тіла стало проникати могильне зимно, котре ошпарило невдовзі й пальці…

Аби не змерзнути од разюче зримих спогадів, він сховав руки попід пахви, зігнувся, щоб не відволікатися на гори, і просидів так, доки злодійкуваті його пучки не зачепились за гумку колготок і не почали її зсовувати вниз. Намарно — завмерли на твердому, як дзвін, жіночому животі, який разом з господинею чекав… Любко схилився ще нижче і наче пірнув у давку напругу нічного того чекання, якому передувало… зітхання. Він розпрямив спину і кинув її до колін знову. Зітхання свідчило, що згадувати перебіг залицяння до поварихи йому зараз ніяково.

А тоді як було? Весело?.. А й справді, як він виглядав того дня, коли знайомився із чоловіками, що натягували над подвір’ям намет, брався їм помагати, поки не знайшов справу цікавішу — цілу гору соснових кругляків, котру від обіду до вечора поперетворював на дрова? А наступного ранку виклав з них пару десятків веж, що жовтіли на кусючому весняному сонці пам’ятником чомусь давньому-давньому. Та й сам він після того, як їх поскладав, почувався кимось іншим. Принаймні, не бас-гітаристом ансамблю, що навряд чи стане колись на ноги з отаким от керівником і солісткою.

Щоби не збиватися з настрою, який починав у ньому моститись, Любко навіть не підвів голови на того, хто взяв його з собою на весілля для прикриття, натякнувши родичам, буцім молода ця пара не лише разом співає, а й збирається ближчим часом побратися.

Цікаво, де він мою «наречену» порав? Теж, видно, плюнув на встид і спав з нею відкрито. Тоді Любкові в селі ще й можуть співчувати: як же — не знає, бідний, яке добро поведе до шлюбу. А що, рік тому, може, й повів би.

В уяві промайнуло і згасло світле, як недоторкана кульбабка, видиво: сива від диму й задухи сцена, у центрі якої хилитається стебельце чистоголосої пісні про чотирьох волів і Йванка, котрим у занімілому залі почувався кожен, зроджений горами, де та пісня колись знайшлася. Як знаходиться дитина… Так тоді подумалося і про пісню, і про ту, що після гала-концерту відрекомендувалася Дзвінкою. Для початку він назвав лише банду, в якій грав, але можна було обійтись і без того: дівча, виявляється, знало і його ім’я, і те, як кличуть Любка між собою бебехи міста, що за низький нутряний бас охрестили його Биком. В її устах це прозвучало аж надто двозначно, що вмить розвіяло недавнє зачудування, вернуло його з гір на асфальт, а з нього — до звичного: «То може?..». Відтоді й тримаються купи: вже й гурт цікавий збили. Лишилося потрапити на велике збіговисько і, як каже Андрій, «всьо буде чьотко». А ні — поновиться в університеті й стане хіміком. Дотравить те, чого в рідних краях не дотравили… Якого дідька він уступав на той факультет? Грамоти спокусили. І гітаристом зробили теж вони. Правда, після скрипки. А решту доробляла природа. І в душі, і в тілі… Невже вона одна?..

Йому, що донедавна вважав себе заледве не генієм (правда, не виконавства, а аранжування: з коломийки міг зробити таке, що хлопці заходилися в корчах), подібні запитання спадали на думку не раз. Схильний, як оце зараз, длубатися в собі, бува, до ляди над прірвою, куди й зазирати страшно, він уже з’ясував, що енергія, яка наелектризовує його й чужі струни, йде звідти, з-під ляди. Підсвідоме там є, а чи то свідоме, його не обходило — головне, щоб енергія не вичахала. Тоді від його аранжувань здуріє не один Львів чи Київ, а весь світ. І ось — на тобі, маєш: дуріє він сам. І якби ж то від захвату — від огиди! До себе…

Аби не катуватися наосліп, Любко ще раз повернувся у перший день приїзду на батьківщину шефа і бродив у тім дні доти, доки не почув збуджений жіночий зойк і буркотливе старече:

— Не руш, я сама зніму. Куди його ставити?

— Надвір несіть.

Вони з Дзвінкою (Роман зник у хаті з подарунками молодому — сорочкою з жабо, блоком «Орбіти» і ядуче-червоним шовковим шаликом) побачили, як з прибудови, що правила за літню кухню, та, що назвалася потім тіткою поварихи, винесла відро з чимось сріблястим і страшенно пахучим. А за нею з’явилася… Любко й зараз відчув терпкість у тілі од видива обгорнутих синьо-білим, як вранішній сніг, халатом стегон молодиці, під чиєю вагою поріг прибудови ледь прогнувся, а волога земля подвір’я ще довго стріляла бульбашками. Стара з відром попрямувала до вкопаного в мураву стола для пригощання тих, хто порався з брезентом намету, і спробувала поставити відро на лаву, але сил у неї вже не було. Зробив це Любко, і то так хвацько та легко, наче брав з її рук і ставив, куди треба, кружку з водою.

— Дякую. — Стара зміряла його з голови до ніг і здивовано витріщилась на хрустку одяганку молодиці, що пройшла повз. — Чий ти такий будеш? Часом, — вона підозріло вмовкла, помітивши, що племінниця встигла поміняти суконні капці на туфлі, — не з району?

— Зі Львова, тітко. Зі мною приїхали. — З ґанку на подвір’я ступили Роман із високим заспаним хлопцем, що назвався Славком і зашарівся, коли Дзвінка затримала в його шкарубкій руці пальці та з млосною усмішкою не сказала, а виспівала:

— Ромцьо жениха привів! Який файний легінь!

— Був женихом. А тепер — наречений. — Роман за кожної нагоди демонстрував правильний український слововжиток і вимову, готуючи не стільки їх, скільки себе до майбутніх інтерв’ю, задля яких, власне, й поміняв посаду звукорежисера обласної телестудії на звання художнього керівника їхнього фольк-гурту. Звісно ж, з обов’язками секс-патрона єдиної поки що співачки, на що Любко дав згоду одразу і без вагань. Як, власне, і Дзвінка, котру влаштувало б інше порозуміння між чоловіками, однак добре було і так, як є: спить з нею один, зате старається за двох.

— А ти чого одвертаєшся від гостей? Місцева наша гордість — дипломований шеф-кухар. — Роман вхопив за лікоть і, впираючись у нього, як у крило вантажівки, спробував підштовхнути до гурту спаленілу від обличчя до п’ят жінку, яка, коли ступила врешті-решт пару кроків уперед, виявилась набагато молодшою, ніж здавалася здалеку: мала років двадцять, від сили двадцять два. На більше не тягнули очі, від збудженого блиску яких світилася навіть глибока ямка на ледь випнутому підборідді, яке Любко з насолодою надкусив би: такою звабною та ямка на розгубленому обличчі поварихи виглядала. — Директор місцевого кафе…

— Бери вище, — виручив Романа Славко, відчувши, що своякові вилетіло з голови справжнє ім’я сусідки, а вуличне (Любко чув його потім не раз: Каська) чимось не влаштовувало. — Катруся вже порядкує в районі. В ресторан перебралася.

— Он як… — Допомога Романові прийшлася не до шмиги: він, давно запримітив Любко, був абсолютно глухим до того, про що з ним заводили балачку, реагував тільки на інтонації та не терпів панібратства чи, не приведи господи, поблажливості, вчував її навіть у звичайному «Здоров!» — треба було казати «Добрий день» або чекати, яку форму звертання вибере він сам, і тоді чемно її повторити. А тут його взяли й виправили. Та ще й з підказкою, як вестися з колишньою сусідкою далі. Так і повівся, щоб не задирала носа:

— В офіціантки, виходить, перейшла? — Романів голос з веселого став

насмішкуватим.

— Ще чого! — висмикнула з його жмені лікоть повариха і відступила вбік, не помітивши, що опинилася в кількох сантиметрах від Любка. Той з несподіванки втягнув живіт і задер лице, щоб чутися бодай трохи від неї вищим. — Що в мене, спеціальності нема?

Вона озирнулася до Славка по підтримку та наштрикнулася на очиська хлопа, про якого в ці секунди й забула, — так допекло її запитання Романа. Хто б її під’юджував! Сам на крамарських грошах вивчився — думає, що всі до них ласі.

— Влаштувалась, виходить, за фахом. Молодець. — Роман зверхньо трусонув крутим плечем і тією ж рукою підхопив лікоть Дзвінки. — Ходімо, покажу тобі школу. Не повіриш — я два роки був у ній комсоргом.

— Чому не повірю? — в Дзвінчиному голосі з’явилася конче потрібна Романові захопленість. — Тут у вас так гарно. Стілько хат нових.

— Будуються… Мої, правда, свою звели давно. Але й досі за кілометр видно. Он за тим будинком сільради… бачиш ясени? То вздовж нашого городу. Батько насадив.

— А хто він у тебе?

— Пенсіонер…

Зарожевілі з новою силою щоки Катерини на цьому слові кумедно смикнулися, і те саме відбулося з неголеними Любковими, після чого обоє трішки відступили одне від одного, але не відвернулися: Любко пробіг блискучими зіницями від вилиць жінки до розкрилених брів, тоді обпік поглядом напіввідкриті її губи. Повариха тим часом кілька разів налякано глипнула на важку підкову його вусів і заспокоїлася: зблизька вуса не здавалися ні такими чорнющими, ні твердими, їх закортіло навіть погладити. Мовчання обірвав Славко, в якого, як у молодого, всі клопоти ніби й скінчилися; у що вдягнутися до шлюбу вже є, а все решта — не його тепер діло, хай крутиться рідня. А він після сну (замучився з тими дядьками: за кожний забитий цвях чаркуються й обов’язково кличуть його для тосту) щось перекусив би:

— Як там, Катрусю, нащот кишки? Ще не виймала?

— Стигне. Почекайте, я розкидаю м’ясо. Юшки не хочеш? — повариха забрала з рук старої черпак, черкнула ним по поверхні рідини у відрі й протягнула Славкові. — Попробуй, чи не пересолила. В мене вже язик обліз… Може, й ви б кружку випили? Рідкого більше нема, всьо з перепою вихлебтали…

— То на драґлі? Самий раз. — Славко віддав черпак й теж обернувся до Любка, що стояв ні в тих ні в сих: без Романа і Дзвінки він перетворився хай з непрошеного, але гостя, на нікому не потрібного чужака. Однак неприємне це відчуття щезло, як тільки він почув: — Послухай!.. Я не розібрав, як тебе звати… Ти ж на весілля приїхав?

— На весілля.

— То як?.. Ага, Любко. Не з наших, виходить, країв. Не сердишся, що я одразу на «ти»? — наречений вмовк, дав пройти старій з гіркою мисок для холодцю й аж тоді поручкався з приїжджим. Обоє вони були майже одного зросту і чимось навіть схожі; якби Любко вкоротив свої патли та зголив підковисті вуса, ніхто б не сказав, що життя у них різне. Славко в замурзаних своїх джинсах і шкіряній куртці навіть більше скидався на міського, ніж приїжджий, хіба, коли усміхався, у кутиках очей густіше висипало дочасними зморшками. Але зуби обидва шкірили однаково охоче, і взагалі промінилися здоров’ям, яке важить часом більше від краси. А в парі з нею — б’є навідліг, що, судячи зі всього, й сталося з поварихою: пропонуючи гостеві з дороги гаряче, вона в чеканні його відповіді ковтала слину так, наче її мали ось-ось або скатувати, або впустити до раю.

— Ти збираєшся вибирати м’ясо, чи ні? — стара вирвала з її рук черпак і не втрималася — дорікнула: — Тебе для чого сюди найняли? На парубків дивитися?

— Хіба на нас вже й подивитися не можна? — Славко підморгнув Любкові і спробував обняти Катерину. — Де мої очі до армії були? Таке добро проґавив…

— Ти проґавив би… Скільком дівкам голову крутив, а женився на чужій. — Стара почала бовтати у відрі, підсунула ближче одну з мисок, кинула в неї розварене куряче гузно і, штрикаючи його, аби розлізлося, змилостивилася над племінницею, що стала покірно хилитись у її бік: — Йди вже, дай їм тої кишки. Сама впораюся. А ви, — вона ковзнула по Любкові замирено-мудрим поглядом, — не дуже розсідайтеся. Ті пияки знов до вас приліпляться.

— Не приліпляться: ми сховаємося.

По дорозі до хати (Катерина відразу зникла у прибудові) Любко спитав Славка, чи не знайдеться в нього запасних чобіт і якогось лахміття.

— Нащо?

— Поможу їм. — Любко кивнув на дядьків, що з землі командували товаришем, котрий ніяк не міг врівноважити тіло на верхній крокві тимчасової шопи.

— Знайдемо. Ти де будеш ночувати?

— Не знаю. Де Роман скаже.

У передпокої, куди вони ступили після того, як молодий витяг з-під зваленого в кутку взуття новісінькі кирзаки, громадились ящики з горілкою і водою, а відсунутий до вікна стіл був заставлений короваями.

— Тут ніц не вийде. — Славко пройшов далі, напіввідкрив свіжопофарбовані у ясно-синій колір двері та кивнув Любкові вже як людині своїй, якою той став, очевидно, після прохання про чоботи. — Ходи сюди.

Через повну дівчат і молодих жінок залу, де допліталися букети для гостей, вони прослизнули у бічну кімнатку, що належала виключно Славкові та в якій Любко, ще не особливо роздивляючись, одразу почувся як вдома: на обліплених цупкими сіруватими шпалерами стінах висіли яскраві афіші. Правда, не рок-зірок, а хору Вірьовки, «Явора», плакати фестивалю «Червона рута», куди Славко, як сам потім розповідав, проривався на своєму «Запорожці» з боєм — від міліціонерів, що зупиняли їх на в’їзді до Чернівців, він відмахнувся, а коли ті кинулись за ними на службовому «бобику», звернув на першу-ліпшу з приміських вулиць, сховався за чиїмись воротами, хутенько їх зачинив і загнав машину за хату. А бабці, що на все те з вікна дивилася, вони гукнули «Слава Україні!» — і діло було зроблено; в неї на веранді потім і спали. А на стадіон водив їх зять. До речі, теж міліціонер, проте хлопець свій…