«Вічна історія»

Поверталась війна 

Підступав під немиті вікна густий туман,
Хтось дорогою, певно, зайвого перебрав.
Поверталась війна за воїном крадькома, 
Мов коханка чи дуже віддана медсестра.
І співала йому, співала: «Біда-біда,
Хто, мій соколе, ті набої тобі подасть.
Хто вкраде тебе, хто вкладе тебе на нічліг,
Хто із них?»

Теревеніли аж до півночі картярі,
Телефони напіврозряджені тень-телень…
Заговорювала невидимий оберіг, 
Водночас і прокляття чорне, і привілей, 
І на грудях його, чи дівчина, чи змія,
Не давала вона заснути йому ніяк.
Картярі запивали острах, і сум, і лють,
І гортали книжки психологів і падлюк.
Від стіни пробігали відблиски до стіни…
Поверталась війна за воїном із війни.

1944

Не співає під небом смерть, не співає лихо,
Замість того усі кошмари звучать, як шини.
Спорожнілі домівки плачуть, та тихо-тихо,
Спорожнілі життя покотяться – горошини.
І вони ж не самі такі, скільки їх таких?
Це століття смертей і зрад – і далось взнаки.
Ті часи, коли вже не плачуть, а тільки квилять,
Ті примари, що тут гуляли колись веселі, – 
Хто згадає про них – пісок, кіпариси, хвилі,
Безпритульні порожні чайники чи оселі?
Чи, можливо, старі сусіди – та де вони?
Похоронки, листи внікуди
І сто
го
ни.

**
Кому не щастило сильно, кому накаркали…
Вокзальні собаки, хижі, немов шакали.
Він просить її, щоб не бачилась із пліткарками
Й чужим ні у якому разі не відмикала.
Ні душу, ні гаманець, ні тим паче паніку,
Оскільки від паніки можна усе забути.
По звичному курсу на північ ідуть титаніки,
Бійці — під Крути.
Нехай собі там летять, як завгодно, ворони,
Нехай там собі затьмарять сльозливе небо.
Чи ж він від дурної кулі не заговорений?
Хіба не при ньому все, що в дорозі треба?
Цей світ затісний, крихкий, наче та цукерниця.
Цей світ – мілина світів, тут плавучі міни.
Та каже він, що повернеться – і повернеться
Неодмінно.

**
Що наснилось тобі, коли ніч назавжди спливала,
Як всі ночі на світі, як навіть найдовші ночі?
Напрялися із вітром Рамаяна і Калевала –
І що захочеш.

В нас на сходах живуть коти і рудий собака, ну який нам похід світами, яка Ітака, ну які нам іще потрібні магічні знаки? Тільки навіть якщо я уже не дивлюсь новини, я усюди завжди почуваюся наче винна, і яка цьому може бути іще причина? А ніяка.

Під дощем на світанку мерзнуть червоні клени,
Під дощем підступає довга гірка розлука.
І причин накотила сила така силенна –
Повні руки.

Той, хто місто лишає, всі протяги  і кав’ярні, всі музеї, дахи, хвороби і справи карні, хто іде до усіх вітрів пошукати бою, той повернеться – ненадовго і не собою. То якого потрібно щастя, якого болю і кохання?

Он світанок, і слід уже розмивають зливи,
Щоб тепер виглядала сліду твого даремно.
Тільки світ цей такий безмежний і галасливий
І  буремний.
Тут легенди і пошесті ходять, неначе протяг,
Тут загибель твоя тихенько живе навпроти,
А коли настає їй час розчохлити зброю –
Бог з тобою.

Майже лицарський романс

Це початок. Бере він меч, підіймає щит.
А на щиті намальовано щось таке.
Наче дракон і птах. За вікном дощить,
У центрі міста – хресна хода і пікет
Тих, що за спасіння безпомічних тюленят,
Тих, що кажуть, мовляв, король наш – тупа свиня,
І ще одного такого підстаркуватого пня.
І хтось на вежі яскравий прапор підняв.
Вона йому каже: «Господи, поможи!»
Але він не бог — і навіть близько не бог.
В сусіда є лавка й лампа, а в лампі – джин,
та магія не врятує уже обох.
«Нехай ми будемо прохолодні чи ще нестерпні,
Двадцять років у шлюбі, і я – еталонне стерво,
Нехай у нас іще щось маленьке росте, бо
Я не можу без тебе, ніяк не можу без тебе».
Він усміхається, бо ці слова йому личать.
Він плаче в своєму серці, бо він же лицар.
Ідуть по троє, ідуть за світлом, несуть плакати.
Моя ти доле, чому ти падло, чому така ти?

Вічна історія

Досвітнє вогке тепло затопило стайні,
Ні розвідки, ні навали, ні сну, ні герця.
Він просить її: «Кохай мене, як востаннє,
І я не помру ніколи, бо так ведеться».
Біла земля до могил промерзає – лютий.
Диханням він зігріває її долоні.
В їх поцілунку — темна п’янка отрута,
Та уві сні гонитвою марять коні.
Все, що я хочу, – це падати проти сонця і проти неба, в білі водойми, розчахнуті, як обійми, в шал весняного яблучного розмаю. Тільки жене мене клята оця потреба. Кажуть, жадаєш миру – то меч не вийми. А я виймаю. 
Він каже: «Я не загину, бо так ведеться.
Тільки триматиму небо і оборону».
Його проводжає вона і стара фортеця
Та колотнеча запльованого перону,
Де продають воякам пироги з грибами,
де малюків і старших долає спека.
Що з нами буде? Що з нами було? Хіба ми
Можемо бути поряд і так далеко?
Все, що я чую, – як тонко співає вітер, і все – ні слова, все, що я бачу, – це синє шалене небо, чорне твоє волосся на полотнині.  Все, що я знаю, – що смерть відімкнула браму, іде на лови, все, що я можу вимовити, – про тебе, отак віднині…
Летять лелеки…

**
Хтось подзвонив у двері. Це був не ти.
Це принесли листівку – і не мені.
В місті, над яким санітарні борти,
У якому – жовті вогні,
В місті, в якому шерхне душа, як став,
Але усі ідуть у кіно,
Що мені зробити, щоб перестав
Цей клятий, клятий дзвінок?
А насправді, що не розказуй і не роби,
Скільки ти адрес не малюй,
Всі, кого ти ненавидів і любив, 
Впадуть у кляту ріллю.
Хтось на небі про це історію розпочав,
Як вони проростають крізь тлін і час,
Хтось пресвітлий пера в крилі зхрестив…
Де ти?

Сон про Почайну

Стою – і тече крізь мене забута вода Почайни, за вітром пливуть  знамена, ідуть вояки з мечами, і ті, що не вийшли з бою, і ті, що зазнали болю, зібгавши святкові шати, ідуть і ідуть по полю. 
Мені не озветься жоден, розмелені ми між жорен.
Несуть і несуть знамена, гарчать геральдичні звірі. Дружинно – не поіменно, по кісточки у зневірі. По стегна – у сподіваннях, по пояс – у муках ранніх, тече і тече Почайна, останніх несе і крайніх. 
У зраді – по самі груди. Вода замерзає. Грудень.
Легенди – сумні і прісні, аж поки той лід не трісне.
Ідуть по воді оружні, ідуть по воді затяті, несуть за собою мужність, знесиленість і прокляття, і все, що давно втонуло, і все, про що час забути, засмоктує, наче мулом, і в’яже, неначе пути.
До моря тече Почайна, до чайок і ще – до чайок.
І плеск її заколише того, хто на берег вийшов.
Та підуть чайки у море –
І сон волоцюг не зморить.
Повільні віки – нестерпні..
Прокинься під небом серпня.

**
Чи поранений був, чи поранених брав на борт, 
По розбитій дорозі летів у масній імлі.
Він любив її сильно, бо сильна, як смерть, любов,
А на смерті він знався краще за янголів.
Не казав, як воно пече і коли назад.
Ні півслова їй навіть зайвого – не казав.
І питала вона: «То чому він іде ні з чим?
І чому я стою тут, неначе мене прип’яв? 
Чуй молитву мою, сподівання мої лічи,
Всі, що серце моє труять, що і я – не я». 
Тільки вітер північний чув та червоний схід, 
проливалося небо у очі її сухі.
Так стрічаються часом сонце і темна ніч,
Так стрічаються часом місяць і білий день,
Так ми ходимо, як чудовиська в глибині,
Виринаючи, щоб подихати, де-не-де.
«Не питай у вітрів північних, у чорних злив.
Світ ловив мене, не піймав мене, тільки злив».

**
Ти у світі розбитих доріг і підірваних колій.
Ти у світі, який час від часу хапають судоми.
То не дивно, що ти божеволієш – не божеволій.
Ну, приблизно, як кажуть в швидкій: «Не втрачайте свідомість».
Говори-но до мене
І лайся до мене,
І скрикуй,
Або просто мовчи, бо мовчати не легше – а легше.
Ти у світі, який – дорога, та поламана скрипка,
Ти у світі, де часом співають, та рідко і хрипко,
Ти у світі, де легко – раптово – до смерті у верші.
Ти до мене мовчи,
Не до мене словами відкашляй.
Цей світ – сиротливі руїни, розкришені кахлі.
Поточені шашелем, майстром відомим клеймені…
Мовчи біля мене,
Слова говори біля мене.