«Вічна історія»

Поверталась війна 

Підступав під немиті вікна густий туман,
Хтось дорогою, певно, зайвого перебрав.
Поверталась війна за воїном крадькома, 
Мов коханка чи дуже віддана медсестра.
І співала йому, співала: «Біда-біда,
Хто, мій соколе, ті набої тобі подасть.
Хто вкраде тебе, хто вкладе тебе на нічліг,
Хто із них?»

Теревеніли аж до півночі картярі,
Телефони напіврозряджені тень-телень…
Заговорювала невидимий оберіг, 
Водночас і прокляття чорне, і привілей, 
І на грудях його, чи дівчина, чи змія,
Не давала вона заснути йому ніяк.
Картярі запивали острах, і сум, і лють,
І гортали книжки психологів і падлюк.
Від стіни пробігали відблиски до стіни…
Поверталась війна за воїном із війни.

1944

Не співає під небом смерть, не співає лихо,
Замість того усі кошмари звучать, як шини.
Спорожнілі домівки плачуть, та тихо-тихо,
Спорожнілі життя покотяться – горошини.
І вони ж не самі такі, скільки їх таких?
Це століття смертей і зрад – і далось взнаки.
Ті часи, коли вже не плачуть, а тільки квилять,
Ті примари, що тут гуляли колись веселі, – 
Хто згадає про них – пісок, кіпариси, хвилі,
Безпритульні порожні чайники чи оселі?
Чи, можливо, старі сусіди – та де вони?
Похоронки, листи внікуди
І сто
го
ни.

**
Кому не щастило сильно, кому накаркали…
Вокзальні собаки, хижі, немов шакали.
Він просить її, щоб не бачилась із пліткарками
Й чужим ні у якому разі не відмикала.
Ні душу, ні гаманець, ні тим паче паніку,
Оскільки від паніки можна усе забути.
По звичному курсу на північ ідуть титаніки,
Бійці — під Крути.
Нехай собі там летять, як завгодно, ворони,
Нехай там собі затьмарять сльозливе небо.
Чи ж він від дурної кулі не заговорений?
Хіба не при ньому все, що в дорозі треба?
Цей світ затісний, крихкий, наче та цукерниця.
Цей світ – мілина світів, тут плавучі міни.
Та каже він, що повернеться – і повернеться
Неодмінно.