«Все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі», вірші

***

 

Щось не те… з нами щось і насправді не те…

По сходинках скотилось життя, та ніхто не жаліє.

Починається дощ — це трава, що із неба росте.

Ніч упала й лежить, наче п’яна повія.

 

Пакувати валізи не треба — ми вдома тепер,

І скуйовджене сонце свій править набридливий звичай,

І освітлює промінь невибагливий наш інтер’єр —

Цей покоцаний розпач, задрипаний відчай.

 

Ми лишились на цій позаштатній ганебній війні,

Що, неначе під’їзд, пахне сечею, кров’ю, мишами,

Наші душі поховано там у закритій труні,

Ми спізнились туди, де ніколи на нас не чекали.

 

Ця грипозна пташинка — наш час, його небо сумне,

Над країною ми пролетіли, як риби летючі,

Від повітря бацильного треба нам тільки одне —

Аби іграшки зламані якось зібрати до кучі

 

І покласти у шафу, і виростуть з них кістяки —

Височенні, веселі, закутані в рвану білизну,

Хай живуть в наших шафах чужі та бездомні жахи —

Ми вростаємо серцем у землю, чужу і залізну.  

 

 

КОЛИСКОВА

…позабули — не згадали,

а згадали — то дарма…

вийшов місяць із туману:

де подітися — не зна,

тут усюди штучні квіти,

сни, нудотою повиті,

і здалеку чути спів…

спи, мій незнайомий сину,

у покинутій країні,

у містечку з сірників.

Чи тобі потрібно знати,

хто насправді твоя мати,

чи лишається нехай?

Блудний син прийшов додому,

а від дому — тільки втома,

спи, дитинко, засинай.

Розпливлися букви сині,

і листи летять у вирій,

і життя летить на дно,

і не страшно більше жити,

каву з пилу вранці пити,

спи, дитинко, все одно…

 

***

Місяцю, мертвий братику,

не треба ніякої пам’яті —

нащо цей кошик дірявий

за мною тягнеться?

Все, що в нього було покладено,

заплелося дротами колючими,

теліпається, настовбурчене,

в повітрі, що нами вкрадене.

Що ви всі тут робите,

люди без облич,

білі шматочки готельного мила,

брязкальце-серце на щастя розбили,

ляльки жовтокосі з забутих горищ?

Чорне черево каракатиці

накриває землю щоночі —

я не хочу такої пам’яті,

я не хочу її, не хочу.

 

***

Серце — обличчя, червоне від сорому,

без очей — бо не можу вже цього бачити,

тут від тебе лише — жменька гордого попелу,

і знову треба копати,

нахилитися і копати.

Ось лопата — пристрій,

щоб наповнити землю собою,

як нам Бог повелів —

ось дахи жерстяні невідомого міста,

і ґудзики, вирвані з м’ясом,

ось папери шарудливі, як змії,

а найбільше слова,

ці метелики-одноденки з мукою на крилах —

отже, руки мої молоді

все оце закопали. 

Тут ми всі копачі —

по шию у рідній землі, наче діти,

Господом добрим побиті…

Ніч — це просто земля,

що ми нею усі оповиті.

 

***

Тут неначебто місто було,

А сьогодні десь з шостої ранку —

птахи налетіли, але

не витримує їх це повітря,

землю вкрито птахами,

недолугими і сліпими,

наше штучне поріддя,

настовбурчене пір’я

безнадійно білого кольору,

наче сніг чи шматки

розірваних наших поем…

…Це поезія, друже, —

народження мертвих птахів.

 

***

Якщо тварина ця не хвора ,

то чому вона не спить?

А якщо вона хвора —

чому хоче кудись заховатись?

Це цілком здорове бажання…

ось вона сидить у кутку

й називається павуком,

у якого всередині шпулька з ниткою сірою,

бо така його доля — він тче павутиння зі слів,

непотрібних нікому,

що летять

над землею, від крові ще теплою,

розквітлою штучними квітами,

над війною глухою, звичайною,

над містами розпластаними.

…невідомо чому

оселилися ножиці в серці моєму.

Хіба нитку відрізати?

 

 

З КНИГИ «РЕЧІ, ЩО ЛИШИЛИСЯ ВІД ДОМУ»

***

Провінція — це світ, і там —

Всі наші сплутані провини,

Які не йдуть в життя глибини…

Хіба все це потрібне нам?

 

Чуття провини знов прийшло,

Дрібним чиновником в мундирі

Рахує стіни — їх чотири,

І дзеленчить розбите скло.

 

Квартири темний коридор.

Зима змагається із нами.

Грудневий дощ. Черговий борг.

Дитина вперто грає гами.

 

І кожна мить — розлита тьма,

І кожен крок — важкий, врочистий…

Як довго тягнеться зима!

Який цей сніг нудний і чистий!

 

Ми по зернині, мов птахи,

Своє життя збирали зрання.

А в серці мідні копійки,

Дзвенять, немов жага кохання.

 

 

***

Минуле насувається здаля,

Торкнуся — поміж пальців вислизає…

Його хвостом рибина хилитає,

Пливе — і відпливає… І не я —

 

А вже чужа рідня сидить в кімнаті,

Прийшла з усіх зруйнованих країн,

Щоб скаржитись, щоб між подертих стін

Про справи недолугі розмовляти.

 

Які вода нашіптує казки!

Про чорних вепрів довжелезні ікла,

Про п’яну бійку й про дитину зниклу…

І збайдужілі дивляться зірки

 

На ту, котра додому, ту дорогу,

Але від дому втрачено ключі…

І падають, і падають вночі

Метелики померлі на підлогу.

 

***

Часе, часе, чому ти стоїш, не відходиш,

Кістяками у шафах чи кісткою в горлі,

Ти замерзлою рибою стукаєш в двері,

Кров у серці міняєш на грудочку солі.

 

Часе, часе, кістки твої стали сухими,

І на коників схожі герої твої,

Не земля під ногами — ведмежа хребтина,

І неправду струмлять у повітря зірки.

 

Часе, часе, не знаєш, скільки спраглих сердець серед листя,

Не години це йдуть, а фінали гучних мелодрам.

О, таланти полатані, що вам з собою робити?

О, порепані генії, що з цим приблудним життям?

 

Просто сталося так, що минуле прийшло.

Вкотре, вкотре нікому воно не потрібне,

Ось і впало додолу,

І скаче воно,

Як на березі риба.

 

***

Так, не потрібні, не потрібні

Слова. У звивинах печер,

Де напівмертві ходять тіні,

Вони іржавіють тепер.

 

Там виростає темник густо,

Сліпий і тихий кожен крок.

А під ногами хрускіт мушель

І часом змелених кісток.

 

З усіх кутків, що спорожніли,

Летять нечутно кажани,

Щоб наші кари метушливі

Нарешті зрозуміли ми.

 

А ми зажурені до краю,

І ллється чорним глеєм час,

І мова нас оповиває,

І мова поглинає нас.

 

***

Що ти ходиш зі світла в пітьму,

Де останні прострочені строки,

Де наспівані співи жорстокі,

Де під небом із пилу і сну

Розляглися літа волоокі?

 

Говори, говори мені, як

Перед смертю обличчя палає,

А дерева — це тіні від древа життя,

Що до неба обійми здіймає.

 

Мертва зірка ніяк не впаде,

 Хилитається в небі поволі…

Не писати б ці вірші, а де

Взяти одяг для голого болю?

 

Ось і ми вже нарешті прийшли,

Аби жити в словах цих піщаних,

А під ранок, в блискучій пітьмі,

До покинутої землі

Приповзати хоч у снах окаянних.

 

На різні голоси

Поети, наче кошенята,

з чужого голосу нявчать,

набігли лагідні, хвостаті — 

малий покоцаний Торквато,

смаглявий вишуканий Дант — 

і, врешті, в кожного талант.

 

 

Хай голос мій — чужий, та все одно

чекає кут глухий, слова колишні,

там будуть квіти горілчані пишні,

і світ, що спорожнів давно.

 

 

І душа кам’яніє незримо,

бо крутий ми обрали маршрут — 

хтось до Польщі, до Риму, до Криму,

а хтось має загнутися тут.

 

 

Талант народжує сміття,

а з нього вірші виростають,

мов синій і масний бур'ян, — 

і пам'ять.

 

 

А пам'ять народжує мишу,

а миша життя жере,

і нещастя сяє, мов зірка,

і відомо все наперед.

 

***

Хто стояв на межі — той відійде з межі.

Де залишився біль — все покриється болем.

І нічого в душі, окрім світла з іржі,

Що стоїть над життям, як над деревом голим.

 

Ми відходимо з меж, як повітря з легень

Виливається, як кров весела й жорстока

Витікає з судин, через сморід і щем,

А там ніч і мерців споконвічна толока.

 

Ми відходимо з меж, ми йдемо під дощем,

І читаємо вірші дурним перехожим.

О мій втомлений друже, о скільки їх вже,

Снів похилених й віщих під небом ворожим!

 

Ми відходимо з меж, і вітчизни чужі.

Ми жаліємо, як не жаліли своєї.

Часе, часе, говорю до тебе — мовчиш,

Твоє тіло розрізали ріки та реї.

 

Ми відходимо з меж, і відходить від нас

Ця порожня межа, й на кордонах нікого,

А над ними цей наскрізь фальшивий романс,

Крики й хрипи веселі життя молодого.

***

І коли це, коли це було?

Та не знаю, коли…

Поступово звільняє Господь

Імена від імли.

 

І ховає в баюрах глухих,

Поки вечір не згас.

Час героїв й кремезних повій

Не минатиме нас.

 

Ось пустеля впритул підійшла

І шукає братів,

Де росте поховальна трава…

Чи цього ти хотів,

 

Часе, часе, насправді хотів?

Йдуть великі й малі —

Перегноєм під плугом твоїм —

Від землі до землі.