«Все зберігає земля, а найбільше — кулі гарячі», вірші

***

 

Щось не те… з нами щось і насправді не те…

По сходинках скотилось життя, та ніхто не жаліє.

Починається дощ — це трава, що із неба росте.

Ніч упала й лежить, наче п’яна повія.

 

Пакувати валізи не треба — ми вдома тепер,

І скуйовджене сонце свій править набридливий звичай,

І освітлює промінь невибагливий наш інтер’єр —

Цей покоцаний розпач, задрипаний відчай.

 

Ми лишились на цій позаштатній ганебній війні,

Що, неначе під’їзд, пахне сечею, кров’ю, мишами,

Наші душі поховано там у закритій труні,

Ми спізнились туди, де ніколи на нас не чекали.

 

Ця грипозна пташинка — наш час, його небо сумне,

Над країною ми пролетіли, як риби летючі,

Від повітря бацильного треба нам тільки одне —

Аби іграшки зламані якось зібрати до кучі

 

І покласти у шафу, і виростуть з них кістяки —

Височенні, веселі, закутані в рвану білизну,

Хай живуть в наших шафах чужі та бездомні жахи —

Ми вростаємо серцем у землю, чужу і залізну.  

 

 

КОЛИСКОВА

…позабули — не згадали,

а згадали — то дарма…

вийшов місяць із туману:

де подітися — не зна,

тут усюди штучні квіти,

сни, нудотою повиті,

і здалеку чути спів…

спи, мій незнайомий сину,

у покинутій країні,

у містечку з сірників.

Чи тобі потрібно знати,

хто насправді твоя мати,

чи лишається нехай?

Блудний син прийшов додому,

а від дому — тільки втома,

спи, дитинко, засинай.

Розпливлися букви сині,

і листи летять у вирій,

і життя летить на дно,

і не страшно більше жити,

каву з пилу вранці пити,

спи, дитинко, все одно…