«Я той, який я є…» (переклади сонетів Вільяма Шекспіра)

Сонет 35


No more be grieved at that which thou hast done:
Roses have thorns, and silver fountains mud:
Clouds and eclipses stain both moon and sun,
And loathsome canker lives in sweetest bud.
All men make faults, and even I in this,
Authorizing thy trespass with compare,
Myself corrupting, salving thy amiss,
Excusing thy sins more than thy sins are;
For to thy sensual fault I bring in sense,
Thy adverse party is thy advocate,
And ‘gainst myself a lawful plea commence:
Such civil war is in my love and hate,
That I an accessary needs must be,
To that sweet thief which sourly robs from me.


*

Ты не горюй – мутятся родники,

Луну и солнце закрывают тучи.

Когда теряет роза лепестки,

Прекрасное становится колючим.

Мы, к сожаленью, все не без греха,

А я – вдвойне, придумав эти строки

И мнимою изящностью стиха

Прикрыв твои проступки и пороки.

Враждебной угождая стороне,

Провинность на себя готов взвалить я.

Вершат любовь и ненависть во мне

Междоусобные кровопролитья.

Я так любимым вором дорожу,

Что потакаю молча грабежу.

 
*


Ти не сумуй – мутяться джерела, 

Шипи троянд колючi та жорсткi,

На ясне сонце напливає мла,

І їсть черв’як тендiтні пелюстки.


З живих нiкого не минає гріх.

І роблячи несамовитий крок, 

Я – може, найгрiшнiший від усіх –

Приховую у вірші твій порок,


Ворожiй догоджаю стороні, 

Беру на себе будь-яку вину. 

Ведуть любов з ненавистю в мені 

Кривавої усобиці війну.         


Я злодієм настiльки дорожу,         

Що потураю мовчки грабiжу.


 

Сонет 66


Tired with all these, for restful death I cry,
As to behold desert a beggar born,
And needy nothing trimm’d in jollity,
And purest faith unhappily forsworn,
And gilded honour shamefully misplac’d,
And maiden virtue rudely strumpeted,
And right perfection wrongfully disgrac’d,
And strength by limping sway disabled
And art made tongue-tied by authority,
And folly, doctor-like, controlling skill,
And simple truth miscall’d simplicity,
And captive good attending captain ill:
Tir’d with all these, from these would I be gone,
Save that, to die, I leave my love alone.


*

 
Измученная, смерть душа зовет.  

Коль за заслуги платят нищетой,

И в роскоши ничтожество живет,

И верность оскорбляют клеветой,


И позолотой осквернили честь,

И добродетель развратил порок,

И мощи немощь прививает лесть,

И глупость мастерству дает урок,


И совершенство стонет от острот,

И прямота безумьем прослыла,

И зажимает власть искусству рот,

И сделалось добро холопом зла.


Измученный, я смерти был бы рад,

Но как один ты стерпишь этот ад? 

 
*


Знесилений, я смерть до себе кличу –

Коли я бачу гідність у нужді,

Нікчемність під личиною величчя,

I вірність в безпробудній самоті,


І те, як вольній думці ріжуть крила, 

І чистоту розбещує порок,

I сила перед неміччю безсила, 

І дур дає майстерності урок,


І досконалість не знаходить ладу,

І правди притупляється перо, 

І затикає рот мистецтву влада, 

І перед злом холопствує добро.


Знесилений, не став би жити й митi,

Та як тебе залишу в цьому свiтi?


 

Сонет 71

 
No longer mourn for me when I am dead

Than you shall hear the surly sullen bell

Give warning to the world that I am fled

From this vile world with vilest worms to dwell:

Nay, if you read this line, remember not

The hand that writ it, for I love you so,

That I in your sweet thoughts would be forgot,

If thinking on me then should make you woe.

O! if, I say, you look upon this verse,

When I perhaps compounded am with clay,

Do not so much as my poor name rehearse;

But let your love even with my life decay;

Lest the wise world should look into your moan,

And mock you with me after I am gone.

 
*

 
Когда умру я, погрусти немного,

Пока твердят колокола церквей,

Что я из мира низкого земного

Ушел в подземный низший мир червей.


И обратясь случайно к этим строкам,

Забудь о написавшей их руке.

Я не хочу, хотя бы ненароком,

Тебе напомнить о твоей тоске.


Когда ты попрощаешься со мною,

Умолкнувшее имя не зови.

Пусть будут смертью прерваны одною

И жизнь моя, и жизнь твоей любви.


Я не хочу, чтобы в твоей печали

Клеветники забаву отыскали.


*


Сумуй не довш, коли мене не стане,

Ніж сповіщає похоронний дзвін,

Що вiд земної згубної омани

Пішов я в край підземний домовин.


Якщо цей вiрш проглянеш випадково,

Хай тихе серце не збентежить жаль –

Я не бажаю нагадати знову

Тобі про давню тугу і печаль.


Коли мій прах сховається під твердю, 

Відправ моє ім’я до небуття.

Хай обірвуться однією смертю

Твоє кохання і моє життя.  


Менi не хочеться, щоб зубоскали

В твоїй журбі забаву відшукали.

Сонет 74

 
But be contented when that fell arrest

Without all bail shall carry me away,

My life hath in this line some interest,

Which for memorial still with thee shall stay.

When thou reviewest this, thou dost review

The very part was consecrate to thee:

The earth can have but earth, which is his due;

My spirit is thine, the better part of me:

So then thou hast but lost the dregs of life,

The prey of worms, my body being dead;

The coward conquest of a wretch’s knife,

Too base of thee to be remembered.

The worth of that is that which it contains,

And that is this, and this with thee remains.

 
*

 
Но если смерть на вечные века

Меня в острог подземный поместит,

Мой рукописный памятник – строка –

Тебе потерю эту возместит.


Ты ей без сожаления внемли,

И ты поймешь неравность дележа.

Земле досталась только горсть земли.

Тебе – моя бессмертная душа.


Пусть черви мною кормятся гуртом,

Но для тебя я в главном не исчез.

И стоит ли печалиться о том,

Что мог отнять любой головорез?


Пусть тешит смерть мой неприглядный тлен.

А я – с тобой. И тем благословен.


*


Але якщо все виявиться гірш,

І заховає смерть мене за ґрати,

Мій рукописний пам’ятник – мій вірш –

Зуміє втамувати горе втрати.


Читай його без смутку на чолі,

Бо серце усвідомити повинно: 

Земля придбає пригорщу землі,

А ти – мою безсмертну половину.


Ти головне, що є в мені, зберіг.

Втішайся ним без болю і тривоги.

Нехай черв’як ласує тим, що міг

Украсти тать з великої дороги.


Мій тлінний прах розвіється, як дим.

А я – з тобою. І безсмертний тим.

Сонет 121

 
‘Tis better to be vile than vile esteemed,

When not to be receives reproach of being,

And the just pleasure lost which is so deemed

Not by our feeling but by others’ seeing.

For why should others’ false adulterate eyes

Give salutation to my sportive blood?

Or on my frailties why are frailer spies,

Which in their wills count bad what I think good?

No, I am that I am, and they that level

At my abuses reckon up their own;

I may be straight, they they themselves be bevel.

By their rank thoughts my deeds must not be shown,

Unless this general evil they maintain:

All men are bad, and in their badness reign.

 
*

 
Злословие страшней, чем злодеянье,

Напраслина не может быть права,

И радость превращается в страданье,

Когда живешь, как требует молва.


Как чей-то взгляд, порочный и предвзятый,

Поймет мою беспечность, не браня?

Пусть я неправ, но тайный соглядатай

Во много раз неправедней меня.


Я тот, каков я есть, а словоблудье

Меня стремится подогнать под всех.

Но прям, быть может, я, а сами судьи

Кривым аршином измеряют грех,


Поскольку тот, кто святостью не блещет,

Мирясь с собой, на ближнего клевещет.

*


Злослів’я тяжеліш за злодіяння,

Підступніші обмови від зневір,

І радість обертається в страждання,

Коли живеш, як хоче поговір.


Як може погляд вдачі неживої

В мені щадити гру гарячих вдач?

Хай грішний я, але за мене вдвоє

Грішніш таємний мій спостерігач.


Я той, який я є, а словоблуддя

Багне мене підладити до всіх.      

Але прямий, можливо, я. А судді

Вимірюють кривим аршином гріх.


Тому що той, хто святість не являє,

Себе простивши, ближніх обмовляє.