«Червоне танго...», рассказ

А музика гримала, червоною зіркою спалахувала вночі, рвала струни-волосся, застрягала ниткою в зубах, барабанила по вухах, по тілу, в мозку. Звідки вона йде? З надр землі, із самого пекла?

Щоночі ми зачиняли двері, прислухаючись, боялися поворухнутися. Грає?! Не грає?! Грає!!! Сьогодні знову  однією людиною поменшає...

У неділю ввечері все місто зібралося в оселі круглого чоловічка. Я бачив, що він збентежений, і що багато говорить, і що сильно пітніє, і що багряніє, коли звертається до сусідів, і що захлинається власною слиною, і що дружина його тремтить від хвилювання, і що хлопчики стоять коло неї і не сваряться, і що Майя не відпускає моєї руки.

— Треба зібратися, — кричав круглий чоловічок, залізши, мов дитина, на стілець. — Треба зібратися! Великою групою! І піти проти цієї проклятої музики! Ґрати не допомогли! Але ми все одно зупинимо це!

— Зупинимо! Зупинимо! — підтримали його чоловіки, а жінки заплакали.

Зупинимо... але як?!

Знову почулася музика, тепер вже чіткий ритм, чіткі ноти. Це було танго. Воно грало швидше й голосніше. У всіх присутніх затремтіли підборіддя.

В’ясик і Самійло підійшли до вікна. Вони прилипли до шибки, пороззявлявши дзьобики. На холодній землі босоніж танцювала жінка з розплетеним волоссям. Під її червоною спідницею полум’яніли вогники. А волосся лавою стікало з грудей. Груди. Груди набухлі й соковито зворушливі. Жінка танцювала. Жінка наближувалася разом із музикою. Разом із важкою темрявою. Разом із ротвелером і густим туманом. Вона була гарною, занадто гарною, щоб убивати. Жінка легенько, немовби знімала з себе одежу, відрізала шматочки своєї калинової шкіри, шматочки розплавленого на сонці помаранча, і кидала в пащу туману. Я побачив, що вона без носа, і що її губи палають, і що у неї довгі руки, і що голова стає занадто великою, і що вона зовсім не схожа на жінку, а схожа на...

— Відійдіть від вікна! — закричала мати і схопила мене за руку. Почала мене бити, при всіх, не соромлячись, сильно, бездумно, наче хотіла виправдатися за те, що дозволила мені споглядати цей жах.

— Стерво! — заволали хлопчики і вибігли з будинку назустріч невідомій жінці, назустріч музиці й танго. Жінка шулікою накинулась на дітей, топтала ногами їхні маленькі голівки.

На допомогу їм вибігли круглий чоловічок і декілька дядьків. На землю впала ніч.

Пані Кора... вона збожеволіла. Вона забрала у Майї ляльку і розмовляла з нею. Годувала її. А ще  вдягнула хустку, чорну хустку в білий горошок. Навіть спала у тій хустці. Майя сказала, що мати повиривала волосся на голові у себе й у ляльки. Тому на ляльку теж начепила хустку. А потім пані Кора зникла, але то вже нікого не здивувало.

Ми жили.

Чекали...

Мати благала батька не ходити на службу. Але він не зважав. Мусив ходити. Негарне передчуття огортало нас із мамою. Мовчки, самими очима, ми домовилися врятувати батька і самих себе. Врятувати! Захистити!

Приходила ніч. Лунало танго. І щось штовхало батька до дверей, туди, де босоніж танцювала жінка, яка була занадто гарною, щоб убивати.

— Не пущу! — кричала мати. — Заради Бога! Не пущу!

— Ви не розумієте! — кричав він. — Я повинен! Повинен подивитися!

Я кидався батькові на руки і висів, як скіпка:

— Татку, таточку! Не йди!

Але в його очах був червоний туман, тіло билося у ритмі музики. Жар. Біль у скронях.

Минала ще одна ніч. Уві сні я бачив злого ротвелера. Він дивився на мене, скалячись, і я знав, що наступного разу не втримаю батька.

Вранці мати напекла пиріжків. Розклала чисті рушники по столу. Вдягнула мене у чисту білизну. Сама вбралася в біле.

Батько прокинувся пізно.

Мовчки поснідали.

— Татку, ти допоможеш мені? У школі задали написати твір. Ти допоможеш мені, татку?

Воронячі крила ледь ворухнулися, і я почув глухе:

— Так.

— А задачу розв’язати допоможеш?!

— Так.

— А намалювати?

— Так.

Мати встала й поцілувала татка у тім’ячко.

— Нічого, — каже, — нічого. Ми все переживемо. Правда?! Нам нестрашно. Правда?! І все це не так… як здається... Все ж буде добре?

Воронячі крила ледь ворухнулися, і я почув глухе:

— Так.

Коли прийшла ніч, ми зачинилися в холодному й темному підвалі. Хоча чули, як по будинку брьохає вітер-восьминіг.

— Де ви?! Де ви поховалися?! — співав він. — Де ви?!

Захід сонця розлився по батьковому тілу.

— Ні, головне не вийти, не відгукнутися! — кричала мати. — Не відгукнутися! Не вийти!

— Де ви?! Де ви поховалися?! — у шпарку дихав восьминіг. — Де ви?! Я заберу ваші очі!

— Я повинен подивитися! Мушу!

Батько з люттю вибив двері й вибіг надвір, де його чекала жінка. Його чекало танго. Червоне. І восьминіг.

— Татку, таточку! Постривай!

Я побіг за ним, не чуючи материного зойку. Я біг за батьком, якого манила жінка, занадто гарна, щоб убивати.

— Не йди! Не зникай! Відгукнись! — я плачу й кличу.

Відлунило. Я побачив на площі її, безносу, у червоній спідниці. Й батька. Вони танцювали танго, вогняне танго на тлі ночі. Танцювали лише вони. Самі на все місто.

Вона зрізала з себе шматочки шкіри, і я знав, що буде далі. Оргія танцю і кров на шиї.

І туман.

Музика перервалася. І це вже був не мій батько...