«Ми єдині й неповторні на світі» (Розмова з Павлом Загребельним)

Де був Адам, коли Каїн убив  брата Авеля?

– Чи могли   б ви означити  певне місце  української літератури  якщо не в світовому,  то  бодай в європейському контексті?
 – Вона займає  своє  законне  місце (література  для  свого  народу) й не слід 
запихати  її між  Японією та Патагонією.
– Митець  і  влада – проблема вічна,  за всіх  часів гостра, болюча. Знаю,  ви 
ніколи не прислужували  сильним  світу  цього. Але ж руку подавали…
– Письменник владі руки не подає. Це вона йому подає,  коли  має розум.
Мій вік, усе моє життя, моє  страждання дають мені право дистанціюватися
і від влади,  і від усього сущого.
 – Ви народилися на Полтавщині, але вищу освіту здобули в Дніпропетровському державному університеті, що, очевидно, й дало поштовх для входження в коло могутньої еліти, проклало шлях до спілкування з Володимиром Васильовичем Щербицьким. Як складалися Ваші стосунки?
 – На віку, як на довгій ниві: з ким тільки не випадає зустрічатися! Мої взаємини зі Щербицьким – то окрема розмова. Сьогодні про Володимира Васильовича сказано багато неправедного.  У наших взаєминах він завжди виявляв той рівень благородства, який давав мені змогу виконувати заповіт генія: «Останься прост, беседуя с царями».  Щодо дніпропетровського виховання… Дай, Боже, кожному.
– Вам не показувала нинішня Служба безпеки України (з того чи того приводу) ще кадебістське досьє на таку вільнолюбну, незалежну в усьому, далеко не благонадійну особу, як Павло Загребельний? До речі,  чи бачили ви підвали КДБ, камери в Лук’янівській в’язниці?
– Слово «досьє» для мене ненависне, бо нагадує мені злиденне слово «ськатися», тобто вичісувати воші з голови. Щодо підвалів КДБ і в’язничних камер, то цього б не слід було запитувати в людини, яка провела три роки в гітлерівських і беріївських концтаборах. Невже не досить?
 – Чому, на вашу думку, так дешево цінується неповторне життя, чому так легко людина підіймає на людину камінь, кастет, фінку, користується найновітнішою зброєю?
– Спитайте в нашого праотця Адама. Де він був, коли Каїн (до речі, засновник промисловості) убив рідного брата Авеля (українського аграрія)?
 – Як ви ставитеся до відомого кредо «злодіїв у законі»: «Не вір. Не бійся. Не проси»?
– Такі формули – наслідок столітнього й тисячолітнього досвіду. Так само, як єсенінська поетична: «Не жалею, не зову, не плачу». Людський досвід для мене – над усе.
– Не в одному творі ви таврували зарозумілих, пихатих чиновників, корупціонерів, можновладців. Особливо гостро писали про них у романі «Південний комфорт». І що ж? Сильні світу цього залишилися у своїх кріслах, а ви опинилися в опалі. Скільки коньяку випили з горя?
– Ніяких коньяків. Коли вже й пити, то горілку або віскі. Роман і справді зазнав нещадного погрому. Хто там гавкнув? А отой маленький чоловічок, що ходив коридорами ЦК партії і казав: «Я собачка маленький, але там, де треба, можу гавкнути». Шукайте таких і сьогодні у Верховній Раді України.
– Куди ви свого часу, перебуваючи в зеніті слави, їздили частіше – на рідну Полтавщину чи на Канарські острови?
– Щороку я їздив до свого батька (мама померла 1930-го). Він помер 1974 року, і для мене вмерло півжиття.  А Канари… Хто не знає: ще донедавна це були острови, куди Франція зсилала своїх каторжників. То був французький Сибір.  Так само, як Австралія – Сибір Британської імперії.  Сучасним нуворишам годилося б знати історію. Але що їм Гекуба й що вони Гекубі?
– З 1979 до 1896  року ви очолювали Спілку письменників України, понад десять літ були головою Комітету з державних премій імені Тараса Шевченка. Часто ЦК партії втручався у вашу діяльність? Чи не тоді ви присудили собі Шевченківську премію?
– Премії я собі, звісно, не присуджував і вважаю це запитання… Гм, гм!.. За всі роки головування лише один раз мені сказали: «Давайте премії кому хочете, але обов’язково – оцьому письменникові». Єдине, що я тоді зробив: не дав тому графоманові премію за так званий роман, що був у списку, а дав за книжку так званої публіцистики. Але й досі караюся за цей учинок.