«Ми єдині й неповторні на світі» (Розмова з Павлом Загребельним)

На доріжці, яка біліє до скромної дачі видатного українського прозаїка Павла  Загребельного (1924–2009),  мене зустрічають три коти й проводжають  до ганку.  А там уже стоїть дружина письменника – пані Елла.  Коти лягають до її ніг і ревниво дивляться, як  дарую господині квіти.  Так було нещодавно, так було й на схилі двадцятого століття,  коли  з оселі виходив відомий романіст, знімав окуляри й дивився  на мене  та світ добрими, мудрими, здається, всезнаючими очима, –  самою своєю душею зорів.  Після короткого чоловічого привітання заводив до вітальні,  пригощав кавою. Нині кавою пригощає господиня. Та в пам’яті збереглися всі зустрічі з письменником, зокрема й  у столичному Будинку кіно, де 2000 року відбувалася презентація ошатно перевиданого роману «Роксолана». Тоді  я підійшов до респектабельного прозаїка й зронив  після теплого взаємовітання: «Павле Архиповичу, ось у мене трохи запитань є, може,  колись відповісте на них». Знаний романіст узяв аркуші й поклав їх до внутрішньої кишені святкового піджака. Щось підказало:  там вони й пожовкнуть.  Та душа чомусь  не погодилася з цим, тим-то я терпляче очікував звістки.  Автор багатьох популярних творів  зателефонував десь через тиждень: «Я письмово відповів на всі запитання, навіть пронумерував їх».   Рукопис зберігаю й нині. 
 
«Мої молитви – це мої книжки»

– Павле Архиповичу! Коли ви вперше помолилися Богу,  попросили в нього допомоги  чи просто перехрестилися?
 – Малим водила мене мати  до церкви. Там я хрестився разом з усіма, а молився
за нас сільський піп Самосвят.  Мабуть, тоді я підсвідомо збагнув, що молитва
 – це професія. Сказано ж бо: молися й трудися.  Мої молитви – це мої 
книжки.
 – Перед ким або чим ви схиляєте свою горду голову й непокірну душу?
 – Перед вічністю.
 – Ви самі себе ведете в минуле, «відмикаєте»  пам’ять чи вона поза вашою 
волею відкриває свої безодні?
– Буддисти вважають: людина, яка хоче осягнути істину, повинна уподібнитися  миші, що прогризає труну.  До минулого, як і до  істини,  треба прогризатися.
  – У романі «Тисячолітній Миколай» ви сягаєте уявою мало не до часів, коли жила наша родоначальниця Лель. Як ви ставитеся  до твердження деяких учених,   що Ісус Христос був  сином галілеянського роду, від якого й пішли в світи праукраїнці?
   – Історію не можна вибудовувати на лінгвістичних збігах. Бо тоді італійський
борець за свободу Гарібальді стане запорозьким козаком  Загрібальді, тобто  Загребельним, який,  до речі,  народився 1924  року.
   – Існують три світи:  духовний ( Бог),  матеріальний ( природа),  астральний (небеса).  А який же він,  світ українців?
    – Це світ  вічно обдурюваних.  Допоки ми задирали голови й виспівували:
«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю»,  біля наших  ніг метушилися меткі
людці,  які постійно нас обдурювали.  В незалежній Україні  це набуло воістину катастрофічних масштабів.
    – Що для вас слово взагалі  й українське зокрема?
   – Моя природна сутність.
   – Чи замислювалися ви над тим,  чому англійські словники зафіксували 500 тисяч слів,  а наш одинадцятитомний – лише 134 тисячі?
   – Англійська мова  ( так само як і китайська, яка зберігає понад мільйон  ієрогліфів)  за всю свою історію  не втратила  жодного  слова.  Вона  не знає отих
дискримінаційних словникових  позначок:  «застаріле»,  «діалектизм»,   у ній  ніколи не порядкували  ні влада,  ні церква,   ні  фальшива цнота, ні  скороминуща мода, вона жила й  розвивалася вільно, як сам народ.   А нашу мову,  як і наш народ,  у всі  віки   «вкорочували».  Тому в нас стільки покинутих слів,  як ота радіоактивна   Прип’ять.
    – Ви самі стали творцем  не одного  неологізму. Які з них найдорожчі  для 
вас?
    –Здається,  в романі  «Диво» я    вперше  вжив  слово  «пильновані» за аналогією  з російським  «охраняемые». Коли згадати царську охранку, славно-сумно-горезвісні радянські  «органи», які нас пильно охороняли, тоді  можна зрозуміти глибинний сенс цього  неологізму.
 – Вас уважають енциклопедистом,  одним  із  найінтелектуальніших  українських   інтелігентів.  Що вписало   вас  у реєстри      духовної еліти – жага знань, чудова пам’ять, бажання довести світові,  що сільський хлопчина  може сягнути вершин  освіченості?
    – Звісно,  я в дитинстві не чув про Платона,  але,   й не знаючи його творів, сповідував   знамените твердження: в основі філософії, всіх  людських  знань лежить цікавість. 
   – Ви,  гадається, спершу  прочитали    Біблію, а вже потім – Коран. Чи стоять вони поруч у вашій бібліотеці?  І що  це за феномен, книгозбірня Загребельного?
     – Біблію  я читав  ще в  дитинстві.  Звичайно, не все,  а тільки  «пригодницьке». Коран вивчав  (і захоплювався  його поетичністю), коли писав  «Роксолану».  А книжки збирав,  як бджола  збирає  нектар, –  крапелька за крапелькою,   
книжка за книжкою.  Сто,  тисяча,  десять,  двадцять тисяч… Не  знаю,  скільки  в мене  книжок і на скількох  мовах читаю (на  п’ятнадцяти. – М. С.), але  все, що треба, завжди знаходжу в своїх звалищах,  лише  зрідка вдаючись до послуг  великих національних бібліотек.
   – Які книжки  ви клали під подушку в дитинстві?   Які твори ви нині  читаєте на сон грядущий?
   – У цьому   відношенні я типовий   українець. Народився   й ріс в глухому
полтавському селі,  де книжка була  рідкістю.  Тому читав тоді все, що міг
«дістати».  Закінчую життя  в    «суперцивілізованій» державі,  яка має навіть
Інтернет, але  якось  «забула» про книжки.   І тепер, щоб читати щось  нове,
мені знову,  як  у дитинстві, доводиться  «діставати» книжки.