«Вранці море заростає ковилою...»

МОРЕ

Вранці море заростає ковилою.

Я по ній табун коней пастись пускаю,

Стисши гриву стригунця, до водопою

Я від спеки десь опівдні утікаю.

Летимо…

Гей! Аж стеляться по хвилях мої коні,

Копитами ковилу та й приминають.

Вже і в милі, вже і піт стіка солоний –

Водопою все немає і немає.

О цей біг нестримний!

О цей - в лице – солоний вітер!

Куди і доки?

Розтатакались копита до нечуть,

Щось непевне, неритмічне тчуть і тчуть,

Простелились – аж невидко з ковили…

Сиві гриви…

Сині коні… 

 

***

Якісь дощі пішли сором’язливі –

що вдень не ходять – тільки уночі.

***

Браму городища цього

Охоронці зачинили

Перед носом, незворушно

Списи схилені схрестили.

 

Я із нього і до нього

Ви напевне помилились

Гляньте

на спині у мене

Герб його зів’яле листя

Я вам розповім напам’ять

Його вулиці й майдани

І людей його і навіть

Вас пихаті

Вас німове

 

В мене горло пересохло

Біля брами

 

ОДЕСА

 

Одісея Одеси

починається десь

одесную Бога

під огудою турків-татар-яничарів

під егідою греків античних

 і антів гречних гяурів.

Віяв рвійний Борвій,

 вії звівши до віку,

сонний сопів

 і нерівне дихання було у Борвія…

Довго носило Одесу

у просторах часу, як в морі,

скільки привеснень було

 і відзимнень-відпливів,

скільки зростало халуп,

зацвітало і цвіллю ставало,

 скільки чаринь і сирен

намагались її чарувати!

Віяв Борвій –

одісеї Одеси не час був кінчатись.

Далі біг Біг…

Горе богам і ганьба –

перегризлися межи собою:

неба горбата горба

 здобитись може ганьбою.

Хай собі!

Хлюпає Біг…

А одесную – Одеса,

зморена, орана,

торгами торгана,

зливами зливана,

плине вродливо-юно-зелена…  

Зараз Одесу прибило до мене...

 

 

Це не могила, це – вершина,

куди всім космосам на зло

з лівобережної Вкраїни

каміння верглось і повзло.

 

Куди оці спішили брили

одна на другу, мов щити,

щоб щось таємне і незриме

у надрах наших зберегти!

 

Які торсійні чи космічні

магічні сили тут стялись,

щоб каменюки предковічні

з довкілля сонного стяглись?

 

Чому, мов сироти підтяті,

ті, що не встигли доповзти,

лежать довкола винувато,

загрузлі між очерети?

 

Що під камінням, під склепінням,

Утаємничене, лежить?

Вкраїни серце? Чи коріння

її блакитної душі?

 

А що, як там Вкраїни Доля,

Колись притлумлена, кона?

Й не змігши вирватись на волю,

каталептично спить вона?

 

Я б‘ю, я гупаю в каміння:

Агов, ти хто? чи що? – озвись!

Мовчить усе – лише проміння

енергетичне рветься ввись.

         с. Терпіння Мелітопольського району.

 

 

 

                        ПРИТЧА

 

Він твердо й рішучо іде на Дамаск,

Душа його зимна, мов криця,

В ній жалости ані краплини нема

До тих, що повірили в ІНЦІ*.

   І йде до Дамаску Савло, щоби там

   Вбивати прихильників того Христа.

 

Він їх запирав, замикав до в’язниць,

Давав проти вбиваних голос,

Був несамовитий, мов вовк до ягниць,

і знищував люто їх згола –

   залізний, запеклий Савло-фарисей

   шляхом кам’яним свою злобу несе.

 

І раптом! зненацька! неждано! як грім –

Із неба ясного пломіння

Таке неймовірне, що поруч із ним

І сонця померкло проміння.

   Пропечені Світлом до денця зіниць,

   Савло і супутники падають ниць.

 

І голос, Божественний Голос  луна:

«О Савле,  о Савле, чому ти

Мене переслідуєш? Проти рожна

Ногою осмілився пнути?!»

   Питає Савло: «Хто ти, Господи? Хто??»

   І чує: «Я – гнаний тобою Христос!

 

Але підведись, стань на ноги твої.

Тобі я з’явився для того,

Щоб вибрать слугою і свідком своїм –

Віднині служитимеш Богу.

   Іди до народів усіх, до поган,

   Творитимеш з них відтепер християн».

Супроти Господнього сина,

Зробився Павлом, погасивши свій гнів

Любов’ю до Бога й людини.

   Так з гусіні світлий метелик зліта,  

   Так зерно з землі колоском пророста.

 

Це диво із див, що Господь сотворив, –

Із ворога стався апостол!

О Господи, на Україну воззри:

На ній ворогів –  мов корости.

   Коли ж  де зберігся синок хоч один –

  Та  й той не при Матері, блудний то син.

 

Сьогодні не ІНЦІ вмира на хресті –

Не можуть воскреснуть вкраїнці!

Навколо Савли скаженіють круті,

Наповнені люттю по вінця.

   Пломінним вогнем Україна пала.

   Савли! На коліна!! Нам треба Павла!

 

*ІНЦІ – на хресті розіп’ятого Христа були написані перші літери чотирьох слів: «Ісус Назарянин Цар Іудейський».

 

 

Ми уявляємо чомусь

Прадавню нашу давнину

Немов одсунуту од нас

В якусь космічну далину.

 

Але чому?? Та ж саме тут,

Де стоїмо, де сидимо,

Над скіфським вогнищем до хмар

Здіймався голубий димок.

 

Віки минули – саме тут

Могутній ант поїв коня.

Іще століття – вже русин

підкову зронену підняв.

 

Мільйони ніг ступали тут,

мільйони мрій згоріли тут.

В добрі і злі пройшли вони,

про нас плекаючи мету.

 

Зі стін будівель, із дерев,

із грудок чорних борозен

Уважно дивляться на нас

Всіх предків очі день у день.

 

Бажають знати: якщо ми

Розтанем в мареві століть,

Чи їхню силу збережем –

Нащадків пізніх наділить??

 

Бо не кінець ми й не вінець,

Бо вічний з джерела струмок:

Нащадки йдуть,

Крізь нас грядуть –

Де живемо, де стоїмо!

 

 

 

НИЩЕННЯ ЗЛА

 

               Є таке повір‘я – коли виносити яйце під пахвою,

               то з нього вилупиться нечистий і буде вірним слугою господареві.

 

 

Виношувати сім чи дев‘ять днів

Яйце хрумке під власною пахвою,

Остерігатися, сахатися у сні –

Чи не розбив, не розкришив, не скоїв??

 

За ліктем пантрувати день у день,

Терпіти ляк, чи скруту, а чи скруху –

Чи не піддує холодом ніде,

Чи не дай Бог розхристаного руху.

 

І ось, коли

               вже виносив його,

Коли воно

              готове

                          в світ явитись –

Узяти –

         і  жбурнути у вогонь!

Або під колесом машини розчавити.

 

 

 

В Лузанівку з‘їздить, чи шо?

Там, кажуть, море бачили учора.

Воно об камінь билося із горя,

Що я до нього так і не дійшов.

 

 

 

 

 ***

 

 

У того коханнячка тоскнії очі,

І ночі пустельні у того кохання.

У серці від мене зачався синочок,

У горлі від мене зачався синочок –

Останнє бажання, надія остання.

 

Та лячно йому обійнять мої плечі

І лячно торкнутись до мене душею,

Бо плечі в цей вечір зінакшені дещо,

Обнімані нею , пропахлені нею,

Отою другою, мені дорогою,

Щасливою, Боже! – щасливой якою!

 

У того коханнячка добре серце,

Й душа, як кохання, велично-велика.

При дверях наважиться, плеч доторкнеться

І двері зачинить надломлено-тихо.

 

Хитнеться і ляже.

Поширшають очі,

Подовшають ночі у того кохання,

Й даремно волатиме в серці синочок,

           Безплідна надія…

 

 

 

 

Контакт разючим був і дужим —

вона, мов куля, мов огонь,

вразила очі, тіло, душу

аж до глибин єства мого.

Вона розклала, опалила

Чи аж не атоми мої,

омила їх, омолодила

 і — злютувала знову їх!

І планетарні біоструми

з моїми власними злились.

Мої надії власні й думи

в мережу зоряну вплелись.

Стою оновлений і чистий,

іще космічніший, ніж був,

вдивляюсь в очі променисті,

в її космічну ворожбу.

0 Боже, як ця жінка схожа

на співпланетниць на моїх —

як і вони, заклично-гожа

троянда з грядок неземних.

Як і вони, вона невинна,

як і вони, вона з гріха,

неспинна, рвійна, невловима —

 то вибуха, то знов стиха.

Вона сама, як таємниця,

Вона у Космос кладка, міст .

Не зір у неї — а зірниці,

Не мова в неї — благовіст.

І як вона підвладна Слову!
І як їй служить слово-раб!
І як чужа їй тимчасова
чужопланетна машкара!

Тепер в боргу я неоплатнім

за те, що казка ця була,

за Божу здатність на контактність,

яку вона в мені знайшла...

Контакт скінчився. Щезла фата

моргана, мов би й не було.

І мушу я тепер шукати

сліди пришелки з НЛО.

Коли у зорі співпланетниць

побачу зблиск знайомий я —

так серце й тьохне — це шляхетна

Та інозірниця моя!

Та де... Метеоритним приском

вона, напевне, в них лежить.

А зблиски ті — то тільки іскри

її космічної душі.