«Вранці море заростає ковилою...»

МОРЕ

Вранці море заростає ковилою.

Я по ній табун коней пастись пускаю,

Стисши гриву стригунця, до водопою

Я від спеки десь опівдні утікаю.

Летимо…

Гей! Аж стеляться по хвилях мої коні,

Копитами ковилу та й приминають.

Вже і в милі, вже і піт стіка солоний –

Водопою все немає і немає.

О цей біг нестримний!

О цей - в лице – солоний вітер!

Куди і доки?

Розтатакались копита до нечуть,

Щось непевне, неритмічне тчуть і тчуть,

Простелились – аж невидко з ковили…

Сиві гриви…

Сині коні… 

***

Якісь дощі пішли сором’язливі –

що вдень не ходять – тільки уночі.