04 квітня 2025 год
п'ятниця
п'ятниця
«Двi парасолькi», рецензия
Рецензія на книгу Анни та Клауса Ґагеруп «У страху великі очі»
Анна Ґагеруп, Клаус Ґагеруп. У страху великі очі: Повість / Пер. з норв. Г. Кирпи. ? Тернопіль: Навчальна книга ? Богдан, 2009. ? 144 с.
Усім нам не завадило б почати все спочатку ? бажано з дитячого садка.
Курт Воннегут
У кожного є хвилини, коли в душу закрадається страх: покарання, смерті, тварин, висоти… Усіляких страхів у людей безліч. У психології вони називаються фобіями. Якщо замислитися, то доросла людина, яка нічого не боїться, є глупуватою. Адже страх ? це своєрідний регулятор життя, це специфічна емоція, пов’язана з виживанням і безпекою, і людина отримала в онтогенезі комплекс емоцій для того, щоб адаптуватися до оточуючого середовища.
Емоції, притаманні людині, можна умовно поділити на дві групи. Перша – емоції позитивні, які сприяють внутрішній психологічній гармонії (врівноваженості як приємному для суб’єкта стану). Друга група – негативні, які призводять до психологічної дезорганізації, тому хворобливо переживаються людиною. Однією з важливих емоцій другої групи є страх.
Мене часто запитують батьки або підлітки: «Що робити зі страхом?» Я насамперед завжди відповідаю, що свого страху не варто соромитися. Це нормальний стан для кожної людини, особливо коли вона усвідомлює небезпеку певної ситуації.
Варто зазначити, що страх може виникати у будь-якому віці. Та все ж найбільш вразливою категорією є діти. Тож коли йдеться про дитячі страхи, найважливіше зрозуміти причину їх виникнення. Чому? Тому що роль емоцій надзвичайно важлива при формуванні особистості, адже саме вони утворюють основну мотиваційну систему людини будь-якого віку. Припустимо, дитина постійно чогось боїться, щось її тривожить. Це привід бути невпевненою в собі й нещасливою. До того ж емоційно неблагополучна дитина може відчувати страх з будь-якого приводу, причому виявити його батькам чи іншим дорослим зазвичай дуже складно.
Дитину, яка нічого не боїться, просто неможливо зустріти, тому що світ сучасного дитинства зазнає надмірних психоемоційних та соціальних навантажень, і дитина просто розгублена перед кількістю викликів, з якими їй наодинці доводиться боротися. До того ж їй ще складно відкрито заявити про свої страхи, особливо якщо ці емоції мають ненормований характер, чи не схвалюються суспільством, чи суперечать гендерним стереотипам, нав’язуваним батьками і соціумом загалом.
Хтось із відомих письменників писав, що у цьому світі стільки любові, що вистачить на всіх, ? треба тільки вміти шукати її і давати дітям, яким так лячно пізнавати та йти по життю без нашої допомоги та безкорисливої любові. Тому для кожної дитини неоціненно важливі люблячі батьки та організований і зрозумілий світ. Але як зробити, щоб дитина все це отримувала? Як перетворити світ на дружній, зрозумілий і логічно організований?
Дитяча література наразі і є тією чарівною рятівною паличкою, здатною допомогти дорослим в нелегкому процесі ознайомлення дитини з дійсністю. Художнє слово не лише розвиває естетичну свідомість та образне мислення дитини як реципієнта, але й виконує роль віртуального психотерапевта, оскільки впливає на рівень рефлексії та емпатії читача, який тільки формується як особистість. Але в даному контексті особливо важливо приділяти увагу якості дитячої художньої літератури як продукту. Зупинімось на такій категоріальній одиниці психології творчості, як художній метод впливу на реципієнта-дитину.
Що таке художній метод? По-перше, це сукупність художніх прийомів та засобів; по-друге – принцип естетичного ставлення до дійсності; по-третє ? певна система світогляду. Тобто коли письменник зі своїм літературним продуктом виходить на ринок дитячої літератури, він виступає таким собі Оле Лукойє. Нагадаю, що цей персонаж носить під пахвою дві парасольки і розкриває їх над дітьми, які сплять. Лукойє й перекладається з датської як «закрий очка». Для дітей, які поводилися добре, призначена парасолька з красивими малюночками – і вони бачать чудові приємні сни. Неслухняним дітям Оле Лукойє відкриває парасольку без малюнків – і ці діти проводять ніч без сновидінь.
Ось так і дитячий письменник. Він приходить у своїх текстах до маленьких читачів з двома парасольками, на яких відображені не звичайні малюнки, а його, письменника, світосприйняття та емпірика. І часто-густо буває так, що над усіма дітьми письменник відкриває одну-однісіньку парасолю, на якій відтворена його особиста філософія буття. Це пов’язано із багатьма факторами. Наприклад, незнання вікових особливостей пізнання світу, особистий травматичний досвід, який навіщось відбивається саме в дитячих книгах, сублімація власних проблем творчістю тощо. Список досить довгий, але ми не будемо сьогодні перелічувати усі можливі характеристики дитячих письменників, а долучимося до читання однієї дуже цікавої книги авторів Анни та Клауса Ґагеруп «У страху великі очі». Книги, з одного боку, необхідної, оскільки вона говорить про те, як боротися зі страхами дитини, а з іншого – такої, що викликає у мене декілька запитань і як у психолога, і як у матусі, що багато-багато годин провела переживаючи зі своєю маленькою донькою казкові пригоди улюблених героїв.
Спершу хочу відзначити вдалу структуру книги: тактика попередніх об’яв, пригод і сцен, які окремо обговорюються в кожній главі, має закінчений сенс в опосередкованому обговоренні. Тобто кожна глава має певну структуру, що зберігається до кінця книги і дає змогу читачеві зосередитися на розв’язанні проблеми страхів.
Також позитивним, на мою думку, є використання місця дії – цирк. Адже цирк для дітей – значуще явище, з великими можливостями для пізнання світу й формування особистої свободи, як і мандрівний спосіб життя циркових артистів у фургоні на колесах. О, як діти люблять цирк! Як вони довіряють циркачам, обожнюють клоунів, захоплюються дресирувальниками левів, слонів і песиків! А повітряні акробати та жонглери? Це ж для дітей пісня для сюжету у вправних руках автора!
Прийнятним у книзі є й прийом антропоморфізму, коли тварині – основному персонажу присвоюються риси людини. Цим полегшується ідентифікація дитини з персонажем і його проблемами. Це дуже виправданий прийом, тому-то він застосовується майже в усіх казкових сюжетах.
Разом з тим є й серйозні зауваження.
Так, у вихідних даних книги вказано все, що тільки можна побажати, окрім вікових обмежень. Сучасні горе-видавці часто ігнорують навіть визначення типу видання і зазначення вікової групи. Не часто надають рекомендації щодо читання: чи можливе самостійне читання книги дітьми або ж книга призначена для спільного прочитання з дорослими? Це великий недогляд видавництв і авторів, оскільки проблематика творів та методи роботи зі страхами безпосередньо залежать від віку дитини. Неможливо працювати однаково зі страхами дошкільнят, дітей молодшої і середньої школи. Це нонсенс. Бо у них і страхи різні, і психологічні особливості їх сприйняття.
Друга проблема саме пов’язана з урахуванням цих особливостей. Робота зі страхами не передбачає візуалізації всього списку проблем-жахів, причому таким жорстоким чином, як оголошення. Це не може перегукуватися з цікавими для дітей об'явами про програму циркової вистави, з якою автори намагаються запаралелити сюжетні ходи. Абсолютно дике враження справляють старанно складені списки страхів, які характерні для головних героїв-дітей, де хтось із них боїться вдавитися крихтою або бути втопленим у морі м'ячів. Таким чином ми можемо нав’язати реципієнтові нові страхи, досі йому невластиві.
У обговорюваному виданні читачеві пропонують ознайомитися з таким переліком на с. 81:
СПИСОК СТРАХІВ
Вдавитися крихтами печива.
Бути задушеним.
Гупання в спину.
Влучити паням у щоку мокрими крихтами печива.
Перестати дихати.
Методу рот у рота.
Потраплянням у рот чужих крихт печива.
Утішання та розважання 12 пань.
Бути використаним замість пробного манекена.
Бути загримованим.
Щоб тебе цілували племінниці.
Щоб 12 пань гупали у спину.
Щоб Інгебігта задушили.
Щоб тебе цілували племінниці і тітки.
Танцювати.
Вчитавшись у список, можна помітити неузгодженість речень, відмінків і дієслів, що категорично недопустимо, особливо у виданнях, призначених для дітей. Адже діти через текст освоюють мову, і вона має бути чистою. Квінтесенція мови – це дитяча література тону вищого ґатунку. Щодо підтексту зазначених страхів, то мене особисто збентежили кілька, які можуть бути притаманні чоловікові з комплексами по Фройду, але ніяк не дитині: «Утішання та розважання 12 пань», «Щоб тебе цілували племінниці». І… перепрошую… про племінниць двічі! У посиленому повторі ще й з тітками!
І найважливіше наступне зауваження – щодо слова як методу впливу. Не можу не відзначити про складність сприйняття тексту дорослим читачем. Що вже й говорити про дитину. Не спонукаю наближати текст до дитячого белькотання, але співзвуччя слів, структура фраз у книзі не викликають відчуття плавності, а мають опосередкований образ каменів, яких не дуже швидка вода з важким грюкотом тягне дном ріки. Жоден дорослий (експерт чи батьки) не сказав, що дочитав книгу до кінця. Мені довелося. Скажу чесно ? враження різні, що й було відображено в рецензії.
Довго міркувала, чому ж так сталося? Це рідкісний випадок, коли мені доводиться писати текст, у якому є відверта критика, хоча й мінімізована. Висновок такий: необхідно пам’ятати, що типи пізнання у дітей бувають різні, і все ж найефективнішим щодо справжнього, але не хворобливого пізнання, є читання, коли дитина вбирає в себе нові факти, нові погляди з тим щоб згодом застосувати їх у житті. Але автор книги з «корекційним текстом» не може допустити, щоб дитина після прочитаного своїх страхів не позбулася, натомість нових набула. Інакше батьки у розпачі розводитимуть руками: хто поставив цю книгу на дитячі полиці магазинів?
І наприкінці, у контексті творчості дитячих письменників, згадаємо вищенаведеного персонажа-казкаря Оле Лукойє. Пам’ятаєте? У нього було дві парасольки ? для хороших і поганих дітей. І два імені. Що стосується парасольки: шановні автори, не лінуйтеся частіше розкривати добру та пізнавально-різнокольорову в своїх дитячих книгах. А щодо імені ? будьте обережні, адже з доброго казкаря можна перетворитися на зловісного провідника.