«Надто крихка реальність, надто серце вразливе…»

*   *   *

 

Писати листи – значить

оголюватись перед привидами…

Кафка. «Листи до Мілени»

 

Лише ти в старовинному почерку цім розберешся.

Лиш тебе він не втомить рядками в готичнім розльоті…

Я тобі напишу, я наважусь на необережність,

Оголивши до трему свої міражі і самотність.

 

Водяні, немов лілії, світлі, немов одкровення,

На папері, ніжніше від попелу, з’являться знаки.

До очей піднести цей папірчик у літерах древніх…

І забути на хвильку, що мешкають привиди в замках.

 

 

 *   *   *

 Писать письма – значит обнажаться перед призраками…

 Кафка. «Письма к Милене»

 

 Только ты разберешь этот почерк с готическим прошлым.

 Только ты не устанешь от этих взлетающих строчек…

 Я осмелюсь тебе написать, и не быть осторожной

 В обнаженьи своих миражей и своих одиночеств.

 

 На бумаге, нежнее, чем пепел, появятся знаки –

 Водяные, как лилии, светлые, как откровенье.

 Стоит к светлым глазам поднести эту малость бумаги…

 И забыть на минуту, что в замках живут привиденья.

 

 

 

*   *   *

 

У чеканні грози причаїлося прагнення щастя.

Серцевини дерев заболіли в чеканні удару.

Птахолови розставлять блискучі новесенькі снасті,

Блискавиць птеродактилі – краще не вигадать дару!

 

Серце – камінь, звичайно, валун хворобливий базальту.

Вік настав кам’яний, вже не буде ні болю, ні страху.

Якщо тільки шаманка з очима прозоріше смальти

Не одягнеться в пір’я від древності лютого птаха.

 

* * *

Ожиданье грозы переходит в желание счастья.

Сердцевины деревьев болят в ожиданьи ударов.

Птицеловы расставят большие блестящие снасти,

Птеродактили молний — ну чем не прекрасный подарок?

 

Сердце — камень, конечно же, груда больного базальта.

В этом каменном веке уже ничего не случится.

Если только шаманка с глазами прозрачнее смальты

Не оденется в перья свирепой от древности птицы.

 

 

 

*   *   *

 

Демонічні вітри все живе затялись рознести.

Колихнеться в колисці шматок безпритульного світу.

Ні, любов не сліпа, чоловічки в очах золотих, –

Порятована зором оцим і навіки зігріта.

 

Почуттів інкунабула. Страсті п’ятнадцятий вік.

Що висить на ланцях? Та ж безцінна і рідкісна книга.

Почуттів інкунабула – жоден від них би не втік,

Як від крові, що здатна згуститись до барви індиго.

 

* * *

Демонический ветер разносит живое в клочки.

В колыбели качнется кусок бесприютного света.

Нет, любовь не слепа, у нее золотые зрачки,

Этим зреньем она спасена и навеки согрета.

 

Инкунабула чувств. Поклоненья пятнадцатый век.

Что висит на цепях? Да все та же бесценная книга.

Инкунабула чувств, от которых немыслим побег,

Как от крови, готовой сгуститься до цвета индиго.

 

 

*   *   *

 

Так алмази живуть в кімберлітовій млі

Чи коріння дерев у зернистій землі.

Так і райдуга  спить, обернувшись на сніг,

Що людині під кроки притишено ліг.

 

Так і скелі ночують в обіймах вітрів,

А волхви залишають один із дарів

Тому, хто зустрічати іде снігопад

В кімберлітовій млі – й не вертає назад.

 

Так і птахи навік відлітають з землі,

Так малює відхід незрівнянний Далі.

Та дерева все п’ють із підземних глибин,

Й той, хто в сутінь пішов, зостається один.

 

* * *

 Так алмазы живут в кимберлитовой мгле

 Или корни деревьев в зернистой земле.

 Так и радуга спит, обращенная в снег,

 По которому тихо идет человек.

 

 Так и скалы ночуют в объятьях ветров,

 А волхвы оставляют один из даров

 Все тому же, кто вышел встречать снегопад

 В кимберлитовой мгле, поглотившей закат.

 

 Так и птицы навек улетают с земли,

 Так рисует уход несравненный Дали.

 Но деревья все пьют из подземных глубин,

 И ушедший в закат остается один.

 

*   *   *

 

Cum tacent clamant —

Кричать мовчанням (лат.)

 

Шалієм від безсилля німоти,

Тертя півмертвих слів, яких не скажем,

І на губах – о, як права латинь! –

Несамовитість запеклася вражень.

 

Що значить «обернутися на слух»,

Щоб кожний звук врізався, як осколок,

Коли тобі не підкорився дух

Глагола й шлях блука по колу?

 

Де той вогонь, що має відпалать,

Що полум’ям спасе, зігріє, зцілить?..

Та лиш сторінки біла сніжна гладь

Прониже холодами душу й тіло.

 

* * *

                                  Cum tacent clamant —

                                     Кричат молчанием (лат.)

 

 

 И бешенство от чувства немоты,

 И редких слов безжизненное тренье,

 И на губах — о как права латынь! —

 Запекшаяся яркость впечатлений.

 

 Что это значит «превратиться в слух»,

 Чтоб каждый звук впивался, как осколок,

 Когда невыразимо черств и сух

 Глагол и путь его так долог?

 

 Где тот огонь, что должен отпылать,

 Спасти, согреть или целебно выжечь?..

 Но только снежная страницы гладь

 Нездешним холодом тебя пронижет.

 

 

*   *   *

 

В мире бегущих линий…

Н. Гумилев

 

Час настає, і капітаном Немо

Тихо занурююсь в цю кришталеву зиму,

І на Свою Глибину виходжу незримо –

Слухати скрипки підводні, перебирати фонеми,

 

Мов пливучи на льодяній субмарині.

Тисяча льє під льодом – це вам не жарти, мем!

Так утікають від світу біжучих ліній

В власний, навіть нехай недосконалий Едем.

 

Бути – або здаватись? Жити легко й красиво?

Глянцевих манекенів не полічити в вітрині.

Надто крихка реальність, надто серце вразливе…

Все-таки краще пливти на льодяній субмарині.

 

* * *

                                       

                      В мире бегущих линий…

                                                                           Н. Гумилев

 

 Время пришло, и капитаном Немо

 Я погружаюсь в эту хрустальную зиму,

 И на Свою Глубину выхожу незримо –

 Слушать подводные скрипки, перебирать фонемы,

 

Будто плывя на ледяной субмарине.

Тысяча лье подо льдом – это не шутка, мэм!

Так убегают от мира бегущих линий

В собственный, пусть несовершенный, Эдем.

 

Быть или казаться? Жить с легкостью мнимой.

Глянцевых манекенов не сосчитать в витрине.

Слишком хрупка реальность, слишком сердце ранимо…

Нет, лучше все-таки плыть на ледяной субмарине.

                 

 

*   *   *

 

«Життя наборг», але без Ремарка і кальвадосу,

райських яблук і слів, що ошпарюють губи.

Виявляється, все так непросто.

А я думала – просто. Мов, що їй – Гекуба!

 

І парчева сукенка розірветься, звісно,

прямо на округлім стегні Патриції…

Я відчуваю космічний холод сирітства

через те, що тобі не можу присниться

 

цеї ночі. Через те, що все настільки непросто,

це назавжди, хоч дивно, але без обману.

Під рукою нема ні абсенту, ані кальвадосу,

є ще трохи Баккарді, та він не із цього роману.

 

Там нема сирітства, але удосталь піратства,

і острів скарбів, що ледь-ледь намітивсь на карті.

От і все, що могла б розповісти тобі про Баккарді.

Про минуле. Майбутнє… Утім, для чого старатись…

 

* * *

 

"Жизнь взаймы", но без Ремарка и кальвадоса,

райских яблок и слов, обжигающих губы.

Жаль, что все оказалось непросто.

А я думала – просто. Мол, что ей – Гекуба!

 

И парчовое платье, конечно, порвется

прямо на точеном бедре Патриции...

Я ощущаю космическое сиротство

оттого, что тебе не могу присниться

 

этой ночью. Оттого, что все настолько непросто,

и это уже навсегда, как ни странно.

Нет под рукой ни абсента, ни кальвадоса,

есть немного Баккарди, но он из другого романа.

 

Там нет сиротства, а одно сплошное пиратство,

и остров сокровищ, что едва обозначен на карте…

Вот и все, что могу рассказать тебе о Баккарди.

О прошлом. О будущем... Впрочем, к чему так стараться…

 

 

Рига

 

На темному склі парадних

Напівзітерті знаки.

Таємні чиїсь обереги?

Руни юґендстилю?

Кам’яні кораблі везуть безцінний вантаж –

Вітражі з ліліями, дзвінки у вигляді левиних голів,

Прохолодні сходові марші

З відлунням зниклих давно голосів.

Паркети, на яких проступають річні кільця,

Мов розкриті дерев’яні віяла часу.

Бібліотеки з книгами минулого тисячоліття.

Тьмяні трельяжі зі складеними крилами

(Всі відображення до польоту готові…).

Світлини людей із прозорими очима

З альбомів на старовинних застібках –

Усмішки домашніх Джоконд, щасливі обличчя дітей…

Порцелянові філіжанки з павичами й русалками,

Кавова гуща і золото спогадів…

На такому кораблі минуло моє дитинство.

І коли я кажу: «Моє місто…»,

Я мимохіть відчуваю, як розбиваються хвилі

Об яку-небудь Stella di mare,

Об який-небудь сірий фрегат юґендстилю

Чи славну каравелу,

Що з легкої руки Ейжена Лаубе

Відпливла в кругосвітню вічність.

 

РИГА

 

На темных стеклах парадных

Полустершиеся знаки.

Таинственные обереги?

Руны югендстиля?

Каменные корабли везут бесценный груз –

Витражи с лилиями, звонки в виде львиных голов,

Прохладные лестничные пролеты

С эхом давно исчезнувших голосов.

Паркеты с проступающими годичными кольцами,

Словно  раскрытые деревянные веера времени.

Библиотеки с книгами прошлого тысячелетия.

Тусклые трельяжи со сложенными крыльями

(Все отраженья готовы к полету...).

Фотографии людей с прозрачными глазами

Из альбомов, застегнутых на старинные пряжки, –

Улыбки домашних Джоконд, серьезные лица детей...

Фарфоровые чашки с павлинами и русалками,              

Кофейную гущу и золото воспоминаний...

Мое детство прошло на таком корабле.

И когда я говорю: «Мой город...»,

Я невольно чувствую, как разбиваются волны

О какую-нибудь  Stella di mare,

О какой-нибудь серый фрегат югендстиля

Или славную каравеллу,

С легкой руки Эйжена Лаубэ,

Отправленную в кругосветную вечность.

 

 

*   *   *

 

Дім, наче явлений в камені сон,

Світ відбива древніх полян.

Перенаселений пантеон,

Незаспокоєний океан.

 

Anno… І світло струмує від стін,

З вікон, а може, вечірніх ікон,

Що зігрівають когось в самоті.

Anno… – то видзвін, а не лексикон.

 

Звірі й боги – не фасад чи фронтон,

Дім цей відверто розкаже про вас.

Лев напівсонний, німфа-фантом,

Аспид, якому не спиться всякчас.

 

Вигнувсь русалки лускатої стан.

Темних енергій повний грифон.

Чи віковічно завмерлий титан

В пружній олюдненій силі колон.

 

                           * * *

 

В старых домах запечатлен

Каменный мир древних полян.

Перенасыщенный пантеон,

Побеспокоенный океан.

 

Anno… И в камне рождается свет

Окон, а может, вечерних икон.

Ими, порой, одинокий согрет.

Anno… – то колокол, не лексикон.

 

Боги и звери – это ваш дом.

Он откровенно о вас говорит.

Лев отдыхающий, нимфа-фантом,

Или же аспид, который не спит.

 

Сытой русалки чешуйчатый стан,

Мрачной энергии полный грифон.

Иль навсегда обреченный титан

В очеловеченной силе колонн.

 

 

*   *   *

 

Графіті дуже схоже на кальмара,

Що випливає на стіні цегельній

Із сірих сутінків мікрорайону.

А гладь морська, яку над головою

Перепороло інверсійним слідом,

Розчинена в кораловім диму.

Палає захід. А до центру ближче

Будинки вкрили риболовні сіті.

Ці неводи смарагдові насправді

Всього лиш реставрацією звуть.

 

        * * *

 

Граффити так похоже на кальмара,

Что выплывает на стене кирпичной

Из серых сумерек микрорайона.

А гладь морская, что над головою

Пропорота инверсионным следом,

Растворена в коралловом дыму.

Закат. А чуть поближе к центру

Дома покрыты рыболовной сетью.

Но только этот изумрудный невод

Обычной реставрацией зовут.

 

Переклав з російської Віктор Мельник