«І стежечка, де ти ходила…»

    Третє  кохання   зазирнуло  до  Шевченкової  витонченої,  глибоко аристократичної  душі,  коли він  знову й знову затято, відточуючи кожен штрих,   опановуючи таємниці рембрандтівської, посланої на землю самим Господом  світлотіні,  малював  на мансарді  юну вродливицю.  То було 1839 року в Петербурзі.   Натурниця  з розпущеним  волоссям, оголена до грудей,  лежала  в  розкішному ліжку.  Мала вона  пухкі напівдитячі губи, глибокі,  не українські,  до кінця так і    не прочитані очі.  Від Амалії – так звали німкеню –  віяло  стриманістю, відстороненістю,  але не зверхністю. Вона  дивилася  у світ так, як звикла дивитися в себе, й думала про  щось своє, можливо,  навіть запитувала себе: “Як же вміє любити цей  красень?”

    Натурниця сприймала  Тараса   передусім як художника, але  лежала перед ним, як лежить  закохана вродливиця перед  мужчиною, –  спокійно,   напівбезсоромно, напіввиклично, напівзагадково. На  випещеному обличчі – легка бездумність і  природне, суто жіноче усвідомлення того, що   пізнано її лише   краплину, часточку,  що  все ще попереду,  а  шлях до істинного  вона вготує  довгий  і непростий.  Що ж,  саме такий шлях Тарас і  починав  торувати.  Підписав  молодий,  але вже вдатний художник   портрет своєї німецької коханої  “з акцентом”:  “ Чевченко”.

      Через роки й роки, стомлений чужиною,  вже хворий, повернувшись із   царського заслання,  Шевченко поселився в  пропахлій   петербурзькими туманами майстерні.   Якогось  похмурого дня 1859 року  її  вичовганий низький поріг переступило  минуле. І  уособленням  його  стала   Амалія.   Вона, як  і колись, не тільки вимовляла, а й писала    на рахунках поетове прізвище  “з акцентом”:  “Г-н  Чевченко”. Здавалося, нічого не змінилося,  хіба що  приходила  вже не  холоднокровна  Амалія, а   крижана,  поважна Амалія Іванівна…  Оте  “Іванівна”  пасувало до петербурзької осені, але  не вкладалося  в  уяву,   не відшукувалося  в пам’яті,  гасило  Тарасову свічку  ХІХ століття…  Погасило воно й мою свічку.  Так і стояв я  в цілковитій темряві паред аквареллю з  незвичним, незвичайним, єдиним  неправильним підписом –  “Чевченко”, аж поки не  згадав Шевченкового  захопленого вигуку:  “Я просто влюблен в этихнемцев!”  Стосувалося це насамперед Амалії  Клоберг(вона ж, можливо, Паша з  повісті  “Художник”  чи, зі слів Сошенка,    сирота Маша)…

       Моя уява запалила камін у сьомій музейній – бальній  терещенківській –  білій-пребілій залі,  й на душі стало тепліше.  Свічечка – надійна  всевидюща провідниця –  знову спалахнула, та  внутрішнім зором  я  вихопив із пітьми  часопростору  портрет   не  Кейкуатової,  а   дівчини  (або,  як сказав поет,   молодички),  яку  Шевченко побачив  на балу  29 червня 1843 року.  То була  Ганна Закревська.  Я повернувся до шостої зали й  підніс  теплу свічечку до єдиного в  Шевченковій малярській спадщині  портрета з насиченим червоним тлом.  Відразу  ж  відчув на собі уважний погляд чорно-синіх  (так, саме таких)  великих,   виразних, ніжно-молитовних очей.  Скромна зачіска відтінює вродливе строге обличчя,  на якому міняться  теплі червонясті відблиски. Рубінові сережки в золотій оправі  увиразнюють   високопоетичний, одухотворений   образ жінки,  яку Шевченко  кохав  і якій присвячував проникливі вірші. 

      Навпроти  –  ще один вибагливий портрет. То   Маєвська –   вродливиця,  з дугастими бровами, округлими плечима,   довгою ніжною шиєю,  увічнена вже на чорному тлі. Вона  дивиться  лише на мене,  хоч як би я ставав,  і  ледь-ледь піднявши кутики вишневих губ,  таємниче всміхається.  Про що вони,  Маєвська і Закревська, мовчки, самими душами   невмирущими, перемовляються  через  тиху музейну  просторінь шостої  зали?   Може, про те, що  одна з них,  Ганна, знала  про любов поета,  а друга, красуня серед красунь,  висяюючибожественно білими оголеними плечима,   про таке кохання  лише  мріяла?..