«І стежечка, де ти ходила…»

Николай Славинский

    Вирвавшись із осоружної фортеці, поет  мріє якомога швидше  потрапити до Петербурга. Та доля  на цілих п’ять місяців міцно пов’язує його з  Нижнім Новгородом. Там Шевченко освідчується в коханні  п’ятнадцятирічній актрисі  Катерині Піуновій. Що це було?  Мана,  сп’яніння  від волі,  політ у прірву юності й краси?  Ні,  Боже  наслання, яке  спізнають лише  генії –  сини Всесвіту, обранці  вічності. Так уже судилося, що  невеличка, гінка,  кучерява Катерина (яке символічне для поета ім’я!)  була фатально схожа на  першу,  освячену, осяяну дитинством   кохану Оксану,  так уже повелося, що  Агаті він читав  вірші  німецького лірика Кернера,  а  Піуновій – Гете… Наслання  несподівано налинуло, та   зовсім уже сподівано  розвіялося, як світанковий серпанок  під сонцем… І ось уже Шевченко занотовує таке враження від зустрічі з Катрусею:  «Случайновстретил  я  Пеунову: у меня не хватило духу поклониться ей. А давно ли я видел в ней будущую жену свою,  ангела-хранителя  своего, за которогоготов был положить душу свою?»

     Після розлуки Піунова   вийшла заміж,  грала на сцені  водевільні ролі, жила ще довго, але не мала великого  успіху ні серед чоловіків, ні серед театральної публіки. Зникло сяйво генія, яке на  мить вихопило її постать із мороку  повсякдення,  й  усталене життя   повернулося на круги своя –  на круги   сірої одноманітності,  монотонності, швидкоплинної  дріб’язковості… Лишилося тільки згадувати про “ідеальний час”,  скрушно запитувати у вічності: “Ох, золотий часе, де ти?” та ще  радіти, коли  подарують десять аршинів  рожевого серпанку: “Моєму щастю меж не було…”  Свічечка  перед портретом  Піунової  в десятій залі  змигує й висвітлює   намальоване  1872 року художником  І. Журавльовим   те  наївно юне Катрусене обличчя, яке бачив Шевченко. Думав  тоді поет про створення родини, мріяв про те,  як няньчитиме дітей,  гойдатиме колиску з донечкою чи сином…

     Не судилося:  Бог вів його іншим  шляхом…  І не могла не зустрітися на тій дорозі   улюблена “донечка”  Марко Вовчок  (“Какоевозвышенно-прекрасноесозданиеэтаженщина”),  не міг  Всевишній  не послати  1858  року поетові  юну Марію, дружину   прославленого  професора Максимовича (“И где он,  антикварий, выкопалтакоесвежее, чистое добро?»), а потім  останню  надію  на  щасливе подружнє життя –Ликеру…

Шевченко писав  “Максимовичці”  ніжні листи,  читав,  схвильований,  захоплений,  окрилений  світлими    чарами, поему “Марія”,  але ж  водночас просив  молоду  вродливицю  знайти йому  наречену…  То були хвилини, коли чистота спілкувалася з чистотою,  гріховні помисли  могли явитися обом,   та  не явилися… І  син  через дев’ять місяців  народився в Марії від її коханого  чоловіка  Максимовича. До речі,  якби в Шевченка була дитина, він ніколи не залишив би її.  Якби ж то була… Ні, не випадково  поет написав у  знаменитому  качанівському  альбомі  Тарновських   рядки, які можуть стосуватися всіх  його жінок:  “І стежечка,  де ти ходила, \ Колючим терном поросла…”

О тринадцята  музейна зало!  За твоїми стінами – глуха ніч.  Десь ще  киплять кав’ярні,  шурхотять доларами  затінені казино… А тут палахкотить  свічечка уяви й душі –  не зливаються з темрявою  часопростору портрети,  листи… І знову мана –  завжди юна, кучерява  Оксана з дитинства… Та  ні ж бо,  то  граційна,  білява,  гордовита  кріпачка  ЛикераПолусмакова… Шевченко покохав  її  глибоко, ніжно,  беззахисно,  безпорадно, так, як люблять  чи  то вперше, чи  востаннє.  Одначе  не судилося  стати на рушник, разом поїхати  із ненависного Петербурга на святу  українську землю.

Сторінки