«Запах фіалки», пригодницька повість

На десятому році життя я вже стріляв за своєю ровесницею – прудкою і непосидючою Варею Драбиною, – ганявся за нею, смикав за коси і щиро признавався всім, що люблю її і незабаром женюся! На людях Варя посміювалася з моїх залицянь, а якось наодинці призналася, що теж любить мене. Особливо ж полюбила вона мене тоді, коли я подарував їй копійку, знайдену біля дідової призьби. Та незабаром Варя виїхала разом з батьками у Єлисавет, і я не встиг женитися.

Було потім балачок про моє женихання. Мати хитала головою і казала батькові, що я справжній шибеник, а батько відмахувався, заклопотаний своїм бажанням прикупити землі. Василь, мій старший брат, нишком від матері дражнився: «Сашко – жених, гороху наївся, з гори покотився і трохи не вбився!»

«Не в склад, не в лад, поцілуй мене сам знаєш куди!» – обурювався я, бо гороху не їв, з гори не котився і гадки не мав убиватися (хіба що – коли малим курив на вишні цигарку з сухого вишневого листя і так гепонувся, аж земля затрусилася; а може й не затрусилася, та мені так приверзлося?..).

Але Василь не вгавав, поки не заробив від мене добрячого копняка; і ми добряче почубилися, та ще й мати перехрестила обох дубцем. Оговтавшись і охоловши, я вигадав гарного вірша про Василя: «Наш Василь як босяк, з носа визира віскряк!»

Василеві мій вірш чомусь не дуже сподобався. На всякий випадок він витер носа і погнався за мною, щоб покритикувати мого вірша. Але я втік до діда, який завжди мене боронив не тільки від брата, а й, бувало, від матері, своєї дочки. Дізнавшися про причину сварки, дід тоді розчарував мене:

«Женитися тобі рано».

«Чого це?»

«Чопик ще маленький».

«Який чопик? – не второпав я. – Як у діжці?»

 «Схожий…»

«А коли ж він буде великий?» – зацікавився я.

«Коли прийде пора, – сказав дід. – Годі про женихання. Краще більше їж гарбузової каші…»

«Нашо?»

«Шоб попустило…»  – усміхнувся дід.

І лише молодші сестриці щиро перейнялися моїм сердечним клопотом. Навіть намовили написати Варі письмо. Я тоді тільки вчився грамоти, не знав деяких літер, то ж насилу зліпив куций рядок: «варядрастуй ятибе досилублу». І за підказкою сестер дописав: «навики низапуту». Я ще хотів поклястися своєю улюбленою клятвою: «Хрест на пузі!», але сестри відмовили, сказали, що Варя повірить і без хреста на пузі; краще намалювати серце. Я старанно намалював серце, трохи схоже на здоровецького буряка; нашкрябав на конверті адресу: «горот йелесавет коваливка дляваридрабини» і передав листа на поштову станцію в Олександрівці. Варя мені так і не відписала. Мабуть, геть розлюбила, безсовісна… І копіка моя пропала… Втім, я не довго побивався. Пам’ятав її, але щоб аж так побиватися, то й не дуже.

Цього ж разу було інакше. Наталка–фіалка скалкою засіла в моїй голові. Весь час хотілося її бачити, кортіло торкати, нюхати і – страшне! – навіть цілувати. І тепер я аж ніяк не збирався ділитися своїми почуттями ні з друзями, ні з будь–ким іншим, тримаючи думку про Наталку при собі.

Сидячи на вишні, я час від часу розглядав село у підзорну трубу. Передусім, звісно, – Наталчин двір. Але його застувала дідова хата і гальюн (так дід називав своє відхоже місце). Я вже було хотів перебратися на вищу гілку, але почув материн голос:

– Сашко! Де тебе носить?

– Я тут! 

Я мерщій заховав трубу за пазуху і почав злазити з вишні. Не встиг. Мати прийшла швидше.

– Чого ти туди знову видерся?

– Та… вишень хотів нарвати…

– Які вишні на медовий спас?

– Трохи є. На узвар годяться. – Я нишком зірвав з гілки одиноку суху вишню і показав матері.

– Не забивай мені баки. З них узвар, як із клоччя батіг. Знов курив?